У пошуках «золотого віку»

В історичній свідомості українця вже протягом тривалого часу провідне місце займає козацький міф або ж, що гірше, нав’язане колоніальною ідеологією уявлення про українців як «селянську націю». Водночас шляхта, яка в минулому неодноразово поставала у ролі ключового історичного актора, традиційно таврується як «клас експлуататорів» чи «зрадницька еліта», що обслуговувала держави, до складу яких в різні часи входили українські території.

Оскільки історична свідомість є невід’ємною складовою національної ідентичності, а отже, і вагомим суспільно-політичним фактором, не дивно, що зі здобуттям незалежності питання якості державної еліти та відсутності довіри між нею й рештою суспільства постійно поставало на порядку денному.

Однією з тих, кому ми маємо завдячувати за «повернення з небуття» української шляхти, є відомий історик, професор кафедри історії Національного університету «Києво-Могилянська академія» Наталя ЯКОВЕНКО. Її праця «Українська шляхта» започаткувала цей процес, а учні та колеги продовжили розробку теми.

Про ідентичності українського шляхтича, його виховання та роль в історії — наша розмова з Наталією Яковенко.

«В УКРАЇНСЬКІЙ ІСТОРІЇ ЧИМАЛО СЮЖЕТІВ, ЯКІ ВИМАГАЮТЬ ПЕРЕСТАНОВКИ З ГОЛОВИ НА НОГИ»

— Пані Наталю, в одному з інтерв’ю ви говорите про те, що блискучі кар’єри представників української еліти у Речі Посполитій та в Російській імперії є приводом для гордості, а не для осуду. На чому ґрунтується ваше переконання, адже багато хто сказав би, що ці люди працювали на чужі інтереси?

— «Інтереси» — це категорія оцінкова, а оцінка не є справою історика. А як історик, я просто констатую, що українська еліта справді посідала помітні місця в державах, до яких входила територія сучасної України. Якщо ж ідеться про т.зв. публічну (популярну) версію історії, то в ній оцінок не уникнеш, але, на моє переконання, з них варто зняти наліт мартирології, страдництва. На цьому, як на споконвічних українських «втратах», акцентувала увагу стара історіографія, а нині замалим не автоматично такі наголоси відтворюють. Тим часом у цій історіографії (її називають «народницькою») просто не було місця шляхетській еліті, хіба в постаті ворога трудящих. Крім того, в часи, коли писалися перші солідні праці з історії України, нагальною була потреба самоствердження та виокремлення українськості. Тому шляхта, яка робила кар’єри при високих дворах етнічно неукраїнських володарів, таврувалася як «зрадник народних інтересів», а сам «народ» поставав як завжди гнаний, гноблений, утискуваний і чужинцями, і цими-от «зрадниками». Відтак, у подієвій канві української історії намножилося чимало сюжетів, які сьогодні вимагають переосмислення, а то й кардинальної перестановки з голови на ноги.

До того ж, підкреслю, домодерну державу не можна розглядати як етнічну. Етнічні, зокрема мононаціональні, держави почали формуватися доволі пізно, а ідея, що лише така держава є «правильною», — це взагалі продукт ХІХ сторіччя. Тим часом у домодерній державі володар чи великий можновладець — це не етнічність, а професія і статус. Якщо ми поглянемо під цим кутом на високі кар’єри українських діячів, представників українського етнічного середовища тих часів, то дійдемо висновку, що таких людей аж ніяк не слід списувати з «українського корабля». Вони робили честь нашому минулому, демонструючи, що серед нас, українців, є багато помітних, розумних, активних людей.

— Якою мірою й коли шляхта, поруч з іншими локальними спільнотами, засвоїла власне українську (руську) ідентичність?

— Ідентичність — дуже делікатна річ, яка вислизає між пальців. Множинність ідентичностей величезна, бо зазвичай ідентичність, по-перше, має ситуативний характер, а по-друге, зумовлена залежністю індивіда від соціального, родинного, релігійного, освітнього та інших факторів.

Відчуття своєї «руськості» (тобто по-сучасному — українськості), за моїми спостереженнями, уперше виразно виявило себе десь у першій половині XVII століття. Його найранішим проявом, гадаю, можна вважати відчуття власної приналежності до регіональної спільноти (історики називають це явище регіоналізмом). Ішлося ще не про етнічність в сучасному розумінні, а про усвідомлене сприйняття певної території як місця проживання «мене» і «моїх предків». Таку територію зазвичай «поєднували з історією», бо ж «мої предки» тут жили споконвіку. Надалі на це усвідомлення накладалися різноманітні політичні вимоги, декларації особливої гідності «нас» як спільноти, напівміфологічні уявлення про те, що тут «ми» народилися й завжди жили, що саме «ми» є господарями цієї землі. На рівні публічних заяв така ідентичність виразно фіксується уже впродовж 1620—1630 років.

«НАЦІОНАЛЬНА ІДЕНТИЧНІСТЬ ПОСТАЄ НА ПОЄДНАННІ ТЕРИТОРІЇ З ІСТОРІЄЮ»

— Ці люди ототожнювали себе з Київською державою Володимира та Ярослава?

— Так, вони починають усвідомлювати її як свою першу державу, перекидають перші «містки» між собою і нею. Найраніше цей похід розпочала Церква, адже це добре вписувалося у полеміку довкола церковної унії з Римом 1596 р., яку більшість тогочасної шляхти засуджувала або з релігійних причин, або через те, що унія спричинила дестабілізацію у суспільстві.

У текстах церковних полемістів 1620-х років виринула стара літописна легенда про те, що апостол Андрій Первозваний поставив хрест на київських пагорбах. На доказ першості київського православ’я, порівняно з унією, легенду було ще й «уточнено»: апостол, мовляв, не лише поставив хрест, а й започаткував саме тут, у Києві, першу православну громаду: «Люди учи й хрести подле Лядской брами на полуднє». Отак територія була «поєднана з історією», а сама Церква поставала як апостольська, тобто рівновелика Римо-католицькій церкві. А по тому, як читаємо у цих-таки київських полемічних текстах, наші предки, княжі дружинники, воювали разом із славними київськими князями, проливаючи кров за віру та честь. Зрозуміло, що йдеться про штучну конструкцію, але вона швидко «обросла деталями» на різних рівнях. Один з яскравих проявів цього явища — шляхетські гербівники. Якщо київські церковні книжники поєднували територію з історією на церковній площині, то шляхта стала ототожнювати себе з нащадками княжих дружинників. Адже в тій моделі минулого, яку реконструювали за літописом церковнослужителі, героями були самі лиш князі, натомість шляхта запотребувала місця й для себе, «людей рицарських». Відповідь не забарилася: її знайшли у так званому шляхетському фольклорі, тобто гербових легендах. Такі легенди, зокрема, зібрав та опрацював, а подеколи й сам дофантазував, домініканець Шимон Окольський родом із Кам’янця-Подільського. Його тритомовий гербівник, що вийшов друком у 1641 — 1645 роках, оповідає про першопояву довгої низки гербів руської шляхти. У добрій половині випадків надання того чи того гербового знака рицарському предкові певного роду прямо пов’язане з руським минулим, а в гербах, пам’ять про які сягала Великого князівства Литовського, воно стоїть «за кадром», бо геройський учинок предка мав місце на колишній києворуській території. Звісно, про достовірність гербового «шляхетського фольклору» не може бути мови, але саме він, оприлюднений у великих книгах краківського друку, остаточно сформував уявлення про «нашу» територію з «нашою» історією. Звідси легко прокладався місток до популярної на той час ідеологеми, за якою «нас», хоробрих руських рицарів, польські королі не завоювали, це ми самі з доброї волі увійшли до складу Польського королівства як «рівні до рівних, вільні до вільних», і ніхто не може ставити під сумнів наші права в цьому королівстві.

ШЛЯХТИЧ, 1709 р. / ФОТО З САЙТА WIKIPEDIA.ORG

Як бачимо на цьому прикладі, національна ідентичність постає на поєднанні території з історією. Про це, зрештою, добре відомо на прикладах націєтворення ХІХ століття, у другій половині якого творився географічний образ України як суцільно етнічної території, що мала відповідати (уже в тогочасних категоріях) сприйняттю «нашої землі» як простору «нашої спільної крові».

— Чи можна сказати, що саме завдяки шляхті Україна пішла шляхом вестернізації, зробила цивілізаційний вибір на користь Заходу? З якими процесами це було пов’язано?

— Абсолютно більша частина домодерної України була частиною Польського королівства. Ця країна почала «вестернізуватися» з утвердженням тут Католицької церкви ще від Середньовіччя. Під «вестернізацією» я в даному разі маю на увазі засвоєння певного типу політичної культури, як-от: уявлення про «справедливу владу» як угоду між володарем і «народом», поширення міського самоврядування, чинність певного «писаного права» у сфері соціальних відносин тощо.

Коли галицькі терени увійшли до складу королівства в середині — другій половині XIV століття, вони майже одразу стали частиною цього простору культури. Зокрема, в 1430-х роках на тодішнє Руське воєводство було поширене так зване польське право. Шкільний підручник доволі кумедно трактує цю подію як акт експансії — насправді ж ішлося про надання тих привілеїв і прав, які на той час уже утвердилися в Короні.

Волинь, Наддніпрянщина та Східне Поділля увійшли до Корони Польської пізніше, згідно з актом Люблінської унії 1569 року. Власне, й відтоді тут розпочалися активні процеси культурної взаємодії. Це було пришвидшено й підсилено тими загальноєвропейськими явищами XVI століття, що їх сучасна історіографія називає революціями. Йдеться, зокрема, про так звану освітню революцію, тобто формування приблизно в середині XVI століття абсолютно нової школи, якої не знало Середньовіччя. Така школа, до речі, існує до сьогодні: навчальний день поділено на уроки, учням дають домашні завдання, вони складають іспити, переходячи з класу в клас, тощо.

Ще одна революція, ментальна, прямо пов’язана з Реформацією.

«КИЇВСЬКА ЦЕРКВА ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XVII — ПОЧАТКУ XVIIІ СТОЛІТТЯ Є СВОГО РОДУ «ТРЕТІМ ШЛЯХОМ» МІЖ РИМОМ І ЦАРГОРОДОМ»

— Нині відзначаємо 500-річний ювілей Реформації. Як ви вважаєте, в чому полягає її значення для української історії?

— На українські терени Реформація також поширилася після їхнього входження до складу Польського королівства, а великою мірою — і з «пересадкою» через Польщу. Реформація — це суто західне явище, і вона залишила помітний слід в українській історії. Появу протестантських конфесій називають ментальною революцією, бо йдеться про право людини самостійно, без контролю та підказки ортодоксальної Католицької церкви, «вибирати віру». Коли людина отримала можливість самотужки вирішувати, який найбеззаперечніший шлях, що веде до спасіння душі, це стало нечуваною світоглядною революцією, великим переворотом у ментальності.

Нагадаю, релігія посідала чи не перше місце в житті людини аж десь до середини XVIII століття. Відлуння ж Реформації в Україні стало викликом, який запотребував зміцнення Православної церкви під тиском протестантських релігійних бродінь на Заході. На це, зокрема, енергійно відреагував Київський митрополит Петро Могила, запровадивши низку реформ щодо впорядкування церковного життя, причому він зробив це за взірцем започаткованої ще наприкінці XVI століття аналогічної католицької реформи.

Скількох осіб захопила в Україні хвиля Реформації, сказати з певністю неможливо, бо по тому, як вона впродовж XVII ст. поступово йшла на спад, перестали зберігати й документацію, яка це фіксувала. Зрештою, одним із опосередкованих наслідків Реформації виявилася також Берестейська церковна унія 1596 року, бо, за задумом її ініціаторів, вона мала створити бар’єр для поширення «протестантських новинок», як їх тоді називали. Після Берестейської унії, коли постала унійна церква, вона склала конкуренцію православній. Відтак розпочалася боротьба за душі вірних. Звісно, церковні інтелектуали дискутували між собою, але хто читав їхні книжки? Як відомо, учені люди пишуть книжки лише для інших учених людей... Практичні ж завдання зберегти і примножити власну паству обидві церкви вирішували по-своєму. Унійна церква одразу обрала для себе західний шлях як частина великої Римо-католицької церкви, а Православна церква, трохи «провагавшись», зрештою теж вступила на цей шлях, коли Петро Могила фактично повторив заходи католицької реформи, спрямовані на подолання викликів Реформації.

— Знаю, що ви дотримуєтесь думки про тодішню київську церкву як про особливий тип православ’я.

— Київська «післямогилянська» церква другої половини XVII — початку XVIIІ століття — це надзвичайно цікавий феномен. Коли дещо спрощувати, то перед нами церква напівлатинська, напівправославна, а радше, мабуть, варто говорити про особливий тип православ’я, або свого роду «третій шлях» між двома головними центрами християнського світу — Римом і Царгородом.

Свого часу, у першій третині XVII ст., такий «третій шлях» відчайдушно шукав один із найяскравіших руських інтелектуалів Мелетій Смотрицький. Тоді його закликів, як передчасних, не почули. Натомість у другій половині цього ж століття нова генерація вихованців Києво-Могилянського колегіуму завдяки своїй освіті й інтелектуальній активності, по суті, реанімувала ідею «третього шляху», бо, з одного боку, відстоювала свою «грецьку» еклезіальну ідентичність, а з другого — робила це за допомогою «латинської вченості».

Політизацію історії я рішуче не схвалюю, але в цьому випадку вона сама напрошується. Адже розуміння цих особливостей київського православ’я відсторонює нас як від «русского мира», так і від старої церковної історіографії, яка, засуджуючи творчість постмогилянців, розцінювала повернення церковного Києва в «істинно православне» річище як «возз’єднання» власне з отим-от «русским миром». Це створює низку викликів для істориків, зокрема потребу порівняти тодішню Київську митрополію з православними церквами Чорногорії, Сербії, Румунії, Македонії. Адже вони теж існували на пограниччі західного та східного релігійних світів, тож неминуче мали би вбирати та якось трансформувати певні віяння сусіднього «латинства».

Зараз я передала до видавництва книжку про Іоаникія Галятовського — ректора Могилянського колегіуму та найплодючішого автора другої половини XVII століття, який за життя видав друком 18 книжок. Як і решта церковних ієрархів того часу, він постав перед потребою ствердити нову еклезіальну ідентичність, що наростала мірою зміцнення київського православ’я упродовж першої половини XVII століття. Твори Галятовського є надзвичайно вдячним матеріалом для спостережень над тим, як це робилося. Людина, віддана ідеї «грецькості» своєї Церкви, він доводить це на латинських текстах, тобто, декларуючи свою «грецькість», насправді «думає латиною».

Я не досліджую XVIIІ століття й тому не можу достеменно сказати, наскільки довго цей феномен зберігався у Київській митрополії по тому, як її проковтнув Московський патріархат. На ієрархічно вищому рівні певний час ще тривав прихований опір, але церковні ієрархи — це слухняні «солдати партії», які заради збереження позицій і статусів врешті стали виконувати розпорядження петербурзького Синоду. Натомість поодинокі (досі, на жаль, не систематизовані) свідчення показують, що в низовому церковному житті ще довго практикували православ’я, відмінне від московського. Коли ця інакшість остаточно нівелюється — велике питання для дослідників.

«ШЛЯХТИЧ З УКРАЇНИ СТАВАВ ЧАСТИНОЮ «ПОЛІТИЧНОГО ТІЛА» ДЕРЖАВИ»

— Завдяки яким чинникам шляхті вдавалось інкорпоруватися в нові державні утворення, і чи завжди умовою було певне зречення власної ідентичності?

— Інкорпорація відбувалася через участь у політичному житті, до якого в Речі Посполитій не мали доступу міщани, не кажучи вже про селян. Щоденне політичне життя передбачало передусім самоорганізацію — участь у сеймах, написання різноманітних декларацій чи протестів, створення своєрідних протестних конфедерацій тощо. До цього була причетна тільки шляхта, бо вона була єдиним «політичним народом» держави.

У свою чергу політична активність завжди передбачає певне єднання, солідаризацію. Скажімо, волинський сеймик відмовляється платити якийсь податок. Щоб відстояти цю позицію на загальнодержавному сеймі, тутешня шляхта починає шукати собі союзників — у Руському воєводстві, чи Краківському, чи ще деінде. У такий спосіб формуються, як ми би тепер сказали, «групи інтересів», а політичний дискурс, як сьогодні, так і тоді був для різних груп спільним. Однак слова «цієї пісні» не вигадували в Україні, адже руська шляхта вступила на арену політичних змагань тоді, коли політичний слоган уже був усталений. У такий спосіб шляхтич з України ставав частиною «політичного тіла» держави — нарівні зі шляхтою польською, литовською, білоруською.

Етнічний чинник у цих процесах не відіграв жодної ролі. Кожен руський шляхтич міг прикласти до себе знамените самовизначення Станіслава Оріховського «Gente Ruthenus, natione Polonus» («руського племені, польської нації»), тобто етнічно він міг бути русином, а за «нацією», тобто як член політичного народу Польського королівства, — поляком. Скажімо, так само кожного шляхтича Великого князівства Литовського (байдуже, литовця, жмудина чи білоруса) називали «литвином».

— Яким чином, із допомогою яких інституцій відбувалося виховання шляхтича?

— Якщо йдеться про освіту, адже вона теж є частиною виховання, то для шляхтича вистачало того, що ми би сьогодні назвали середньою освітою. Ідеться про вже згадувану нову (т. зв. гуманістичну) школу західного зразка. Тут вихованець мав навчитися, студіюючи латинську граматику, поетику й риторику, вправно говорити та знати античні твори. Цього було цілком достатньо, щоб вважатися освіченою людиною. Таку освіту здобували майже всі шляхтичі, наприклад, Богдан Хмельницький, вихованець Львівського єзуїтського колегіуму. Підвищена середня освіта передбачала навчання у класах філософії й теології. Шляхтич цього не потребував: до цих класів ішли хіба ті, хто планував робити церковну кар’єру.

Щодо виховного контексту освіти, то тут доречно згадати концепцію pietas literata («освіченої побожності»), до чого закликав ще Еразм Роттердамський. На практиці це означало, що метою школи було прищепити християнську мораль шляхом «імітації стародавніх», тобто через вивчення античних, передусім римських, творів. Моральний заряд таких творів (зрештою, до сьогодні) неабиякий, адже вони змальовують патріотичні чини, взірці стійкості й самодисципліни тощо. Хлопець зубрив ці тексти замалим не напам’ять упродовж семи-восьми років, тож вони автоматично відкладалися у свідомості, а «вихідним продуктом» мав стати справжній лицар, воїн і патріот.

ДОВІДКА «Дня»

Наталя ЯКОВЕНКО — доктор історичних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України, упродовж 2002—2012 років завідувач кафедри історії НаУКМА. Вибрані праці: «Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI—XVII ст.» (2002), «Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України» (2005), «Вступ до історії» (2007), «Українська шляхта з кінця XІV до середини XVII століття: Волинь і Центральна Україна» (2008), «Дзеркала ідентичності. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI — початку XVIII століття» (2012).

Продовження