Треба за всяку ціну обминати ...широкі, розкриті двері і шукати правдивої великої брами, над якою віють непідроблені, неперелицьовані прапори нашого духу
Олена Теліга, українська поетеса, публіцистка, літературний критик, діячка ОУН

У пошуках зв’язків великого поляка Фредеріка Шопена з Україною

Закінчується 2010 рік, що пройшов під знаком 200-річчя від дня народження композитора й піаніста — висновки?
24 грудня, 2010 - 00:00
КАРТИНА «ШОПЕН» LIONELLO BALESTRERI / ФОТО З САЙТА LIVEINTERNET.RU

На жаль, Шопену на території України не пощастило двічі. Спочатку, за часів Російської імперії, замовчувалося або дуже тенденційно висвітлювалося все те, що було пов’язано з польською еміграцією. Тому, навіть тоді, коли твори композитора були видані в Росії і часто звучали зі сцени, вивченням життя і творчості, а тим більше — його зв’язків з Україною, особливо не займалися. Потім, у колишньому СРСР, шопенознавство пройшло довгий і досить спотворений «ідеологічний» шлях.

«Не тендітний примхливий улюбленець паризьких салонів (!), не автор інтимних п’єс (!), а мужній герой титанічної боротьби за національні ідеали польського народу, який безстрашно дивився в обличчя своїм випробуванням і смерті, великий і мудрий майстер, який черпав антеївську силу в своїй невгасимій любові до батьківщини, — таким постає перед нами Фредерік Францишек Шопен, — пише в 1981-му польський письменник Т. Сига. — Таким бачив композитора Ігор Белза». А польський мистецтвознавець З. Скаврон доповнює, що монографія І. Белзи про Ф. Шопена посідає особливе місце завдяки «широті охоплення теми й історичності вирішення проблеми». Ось таке схиляння перед стовпом радянського шопенознавства — доктором мистецтвознавства, професором І. Ф. Белзою. Але в ті часи хіба в поляків чи українців був вибір?

«Можна з повною впевненістю стверджувати, що вже в роки, які прийшли на зміну 1825 — 1826 р., спогади про які не згладились ані в Петербурзі, ані у Варшаві (йдеться про повстання декабристів та його розгром. — Л. В.), Шопен, так само, як і Міцкевич, твердо знав, що існують дві Росії — Росія Миколи й Костянтина Романових і Росія Пушкіна». Якщо трохи заглибитися в історію, то вимальовується досить неприваблива картина, і саме з О. С. Пушкіним. Про розгром повстання і взяття царськими військами Варшави 8 вересня 1831 року Ф. Шопен дізнався, перебуваючи в Штутгарті. Сторінки його «Штутгартського щоденника» є найяскравішим свідченням душевних переживань і болю двадцятиоднорічного юнака, який знаходиться далеко від своєї сім’ї, коханої і друзів, котрі залишилися у Варшаві. «Я писав попередні сторінки, нічого не знаючи про те — що ворог біля дому — Передмістя зруйновані — спалені... О Боже, і ти існуєш! — Існуєш і не мстиш! — Чи тобі ще мало московських злодіянь — чи — чи ти сам москаль! ... — Може, мої сестри зазнали люті розгнузданого московського наброду! Паскевич, такий могильовський пес, захоплює резиденцію перших монархів Європи?! Москаль — володарем світу? ... Ах, чому я не можу вбити хоча б одного москаля! ...А я тут нічим не можу допомогти, а я тут беззбройний, іноді лише вию, виливаю біль на фортепіано, впадаю у відчай». У радянському музикознавстві ці щоденникові записи композитора згадувалися без подробиць. Хоча вони варті багатьох абстрактних міркувань про його любов до батьківщини та сім’ї. Тоді ж Ф. Шопен написав свій Етюд ор. 10 №12, котрий пізніше великий угорський композитор Ф. Ліст назвав «Революційним». З огляду на «зворушливу слабість» ідеологів СРСР до слів, похідних від слова «революція», цей Етюд став мало не символом боротьби Шопена за «молоду демократичну Польщу» і за популярністю міг зрівнятися лише з «дивною, нелюдською музикою» «Апассіонати» Бетховена.

А що ж Олександр Пушкін? Якою була його відповідь на взяття Варшави? Він написав два вірші: «Наклепникам Росії» і «Бородінська річниця», у яких оспівував перемогу Російської імперії над Польщею...

Дотепер наші студенти музичних ВНЗ вивчають белзівські дослідження про Ф. Шопена. Я жодним чином не хочу применшити достоїнств одного із найосвіченіших радянських музикознавців. До речі, не буде зайвим зазначити, що доктор мистецтвознавства, професор І. Белза народився в Польщі, закінчив Київську консерваторію в Б. Лятошинського й до 1941 року жив і працював у Києві. Його знання були невичерпними. Зважаючи на те, що в ті недалекі часи ми не мали можливості знайомитися з літературою про Шопена, написаною на «згубному Заході», завдяки переказам і критиці цієї літератури І. Белзою ми мали про це хоч якесь уявлення. Але зараз, уже в XXI столітті, так хочеться, щоб Україна закладала основи професійного музикознавства світового рівня, а поки в нас, на жаль, немає жодної сучасної української книги, присвяченої Ф. Шопену.

ПОЛЯКИ З УКРАЇНИ В ОТОЧЕННІ ШОПЕНА

Тепер перейдемо до питання про зв’язки Ф. Шопена з Україною. Тут спочатку ми повинні визначитися в тому, що під Україною ми розуміємо територію нашої незалежної держави в її сучасних кордонах. За часів Шопена, в першій половині XIX століття, — в результаті багаторазових переділів Речі Посполитої в XVIII столітті — більша частина українських земель уже входила до складу Російської імперії, а Галичина належала Австрійській імперії. Великий польський композитор ніколи не був в Україні, але чудово знав її історію та фольклор. Уродженець Поділля польський письменник і шопенознавець Я. Івашкевич, який один із небагатьох згадував про українсько-польські зв’язки в житті й творчості Шопена, писав: «Деякі автори сушать собі голову над тим, яким чином українська мелодика й пісні потрапили до творчості Шопена; вони прокладають для цих впливів надто далекі шляхи, що ведуть через Вебера й навіть Гуммеля! Ці дослідники не розуміють, що контакт з українською піснею, з українською думкою й українським танцем був у ті часи цілком природним, — вони потрапляли до Варшави безпосередньо разом із прикордонними поміщиками, які приїжджали до столиці разом зі своєю українською двірнею... Судячи зі стилю тих років, українські думки й «козачок» були модними навіть у найвищих сферах, тож немає нічого дивного, що Шопен змолоду «навіть «козачок» танцював відмінно». Суто народні акценти ми знаходимо в піснях Шопена. Він, безсумнівно, запозичив їх у Богдана Залеського та інших поетів «української школи».

Хотілося б докладніше зупинитися на відносинах представників цієї школи з Ф. Шопеном. Знайомство Шопена з молодими польськими літераторами, серед яких було чимало вихідців з України, почалося наприкінці 20-х років у Варшаві. У варшавській кав’ярні «У Попелюшки», влаштованій за паризьким зразком, часто збиралися представники старшого покоління літераторів і музикантів, а ось на антресолях тієї ж будівлі в кав’ярні «Dsiurka» відбувалися зустрічі артистичної й літературної молоді, на яких часто бував і Ф. Шопен. Серед завсідників цих зустрічей були М. Мохнацький, С. Вітвицький, Ю.-Б. Залеський, С. Гощиньський, К. Гашиньський та інші. Багато з них були родом з Правобережної України та Галичини. У рамках цієї статті ми зупинимося на долях С. Вітвицького й Б. Залеського, двох поетів, які близько зв’язані в наступні роки з Ф. Шопеном і залишили свій слід у його творчості.

Стефан Вітвицький (1801 — 1847 рр.) народився в Янові Вінницького повіту Подільської губернії. У 1819 році після закінчення Кременецького ліцею майбутній поет переїхав до Варшави. Здобувши освіту у Варшавському університеті, він вступив на службу в Комісію внутрішніх справ Королівства Польського. У цей час поет-початківець бере активну участь у літературному житті Варшави, виступаючи на захист романтизму. З 1821 року публікує в пресі вірші, а згодом — і критичні статті. У 1830 році виходить одна з кращих його віршованих збірок «Piosenki sielskie». Вірші з цієї збірки, в дусі польських та українських народних пісень, приваблювали читачів наївною простотою й мелодійністю. Тоді ж поет подарував Шопену цю збірку з дарчим написом: «Фредеріку Шопену (з почуттям преклоніння перед його талантом). С. Вітвицький. 5 вересня 1830». До від’їзду з Варшави Ф. Шопен написав кілька пісень на вірші з цієї збірки: «Бажання», «Де милий», «Вісниця», «Чари», «Воїн», «Весна», «Гулянка».

До варшавської літературної спільноти входив й інший поет з України, пізніше близький друг С. Вітвицького — Юзеф Богдан Залеський (1802 — 1886). Народився він у селі Богатирка Київської губернії в бідній шляхетській родині. Рано залишившись без матері, змалку майбутній поет був сам по собі, проводячи час серед українських селян. Їхні пісні, казки й повір’я назавжди заворожили його душу. Пізніше, не закінчивши курс в Уманській базиліанській школі, Б. Залеський їде до Варшави, сподіваючись тут продовжити свою освіту в університеті й почати літературну кар’єру. Поет невдовзі здобуває визнання читачів і критики, особливо М. Мохнацького. До 1830 року заробляє на життя гувернером у провінції, але часто буває у Варшаві, де бере участь у дискусіях і полеміці у вже згадуваному літературному товаристві, в якому бував і Ф. Шопен. Згодом Б. Залеський згадував про ці часи: «Разом із С. Вітвицьким ми часто гостювали то у Фредеріка Шопена, то в Мауриція Мохнацького, вслухуючись у їхні артистичні виступи. Тоді Шопен, веселий, молодий, якого ми всі звали Шопенком, грав нам свої чудові твори. Геніально здібний, кмітливий, дотепний і чуйний, він цілком володів інструментом, попросту бавився своєю майстерністю, зачаровуючи слухачів багатством своєрідного польського ритму й мелодій».

Залеський взяв активну участь у Листопадовому повстанні 1830 року і був у лавах повстанців до кінця. Коли 8 вересня 1831 року переможене повстанське військо залишило Варшаву, Залеський разом з іншими депутатами брав участь у здачі зброї біля прусського кордону й потім емігрував до Франції.

Вітвицький не зміг взяти участі у повстанні, хоча всією душею його підтримував. У листі до Ф. Шопена від 6 липня 1830 року він писав: «Я через своє здоров’я був такий нещасливий, що дотепер не зміг вирушити на поле бою. І коли інші тішать себе кулями, я тішу себе пігулками». Тут же Вітвицький дякує композиторові за «прекрасні пісеньки». Швидше за все, це ті пісні, які були написані Шопеном уже у Відні — «Сумна ріка», «Наречений» на вірші С. Вітвицького й «Литовська пісенька» на вірші Л. Осиньського. У цьому ж листі чути відгомін тих зустрічей у Варшаві, на яких обговорювалися шляхи розвитку польської національної культури. «Ти неодмінно маєш стати творцем польської опери; я глибоко переконаний, що ти зможеш їм стати й що як польський національний композитор ти відкриєш для свого таланта незмірно багате поле діяльності, на якому вкриєш себе невмирущою славою, — пише С. Вітвицький. — Тільки постійно пам’ятай: народність, народність і ще раз народність... Існує рідна мелодія, так само, як і рідна природа. Гори, ліси, води й луки мають свій внутрішній, рідний голос, хоча й не кожному серцю дано його почути... Щораз, коли я думаю про це, дорогий мій Фредерік, я завжди плекаю солодку надію, що ти будеш першим, якому призначено почерпнути з невичерпної скарбниці слов’янських мелодій». Ми знаємо, що в майбутньому Ф. Шопен цілком зосередився на фортепіанній творчості, але уважне й дбайливе ставлення до народної творчості стало його творчим кредо.

У 1832 році С. Вітвицький виїжджає в еміграцію. У Парижі він зустрічається з давніми друзями — Залеським і Шопеном. Тоді ж відбувається їхнє знайомство з великим польським поетом-романтиком Міцкевичем, яке згодом переростає в дружбу. Важко переживали польські емігранти розлуку з Батьківщиною. «Шопен здоровий і дужий, — писав однокласник Шопена по Головній школі музики у Варшаві Орловський, — він викликає захват в усіх жінок, а в чоловіках збуджує ревнощі. Він тепер у моді, й невдовзі ви побачите рукавички a la Chopin. Але його мучить туга за домом». У цей час Міцкевич пише поему «Пан Тадеуш», Вітвицький у 1833 році видає в Парижі щоденник Листопадового повстання «Москалі в Польщі» та збірник віршів «Біблійна поезія, сільські пісеньки та різні вірші» (1836). Залеський у цей час цілком присвятив себе суспільно-політичній діяльності, будучи одним із творців і членом кількох емігрантських організацій, багато подорожує Європою. У Вітвицького чимдалі більше дається взнаки важка хвороба хребта, що змушує його часто виїжджати з Парижа на лікування.

8 вересня 1836 року Ф. Шопен написав у Дрездені пісню «Колечко» на вірші С. Вітвицького, яку на прощання записав до альбому своїй нареченій Марії Водзиньській. Пізніше була написана сповнена ностальгічного смутку пісня «Весна».

У наступні роки А. Міцкевич, С. Вітвицький та Ю.-Б. Залеський підтримують дружні відносини із Шопеном і Жорж Санд. У 1840 році Фредерік Шопен присвячує Вітвицькому Мазурки ор. 41. Того ж року він починає писати пісні на слова Б. Залеського. Загалом із двадцяти пісень Шопена, що дійшли до нас, десять написані на вірші Вітвицького і чотири — на вірші Залеського. У липні 1842 року Вітвицький гостював кілька днів у Ноані в Жорж Санд і Фредеріка Шопена. «Мені тебе дуже не вистачало цього року, — писав композитор Вітвицькому в березні 1845 р. — З тобою я міг виплакатися... Сьогодні прийде до мене Гротковський співати Тебе й деякі нові пісні, яких він не знає — (для тебе вони старі)... Залеського я бачив одного разу, він був такий добрий, що відвідав мене. — Я був би радий бачити його частіше».

З осені 1843 р., за рекомендацією сім’ї композитора і С. Вітвицького, ученицею Шопена стала юна піаністка, яка приїхала з Польщі, Зоф’я Розенгард. 26 листопада 1846 року Ф. Шопен і С. Вітвицький були свідками при укладанні шлюбу Розенгард і Залеського, а за два дні — на їхньому вінчанні в церкві St. Roche у Парижі. Композитор із цієї нагоди для свого друга й учениці пише два духовні твори, які, на жаль, залишилися нам невідомими.

Серед аристократок, які оточували Шопена, була одна, з якої його пов’язували особливо теплі стосунки, — уродженка України графиня Дельфіна Потоцька (1807—1877). За словами Ф. Ліста, «її талант, її чарівний голос зачаровували Шопена, і він пристрасно віддавав себе у владу його чарівності». Д. Потоцька була старшою донькою багатого польського землевласника С. Комара, центром володінь якого були Муровані Курилівці в Ушицькому повіті Подільської губернії. Чоловіком Дельфіни був граф Мечислав Потоцький, один із синів польського магната С. Щ. Потоцького та Софії, відомої в Україні тим, що на її честь було створено парк «Софіївка» в Умані. Але сімейне життя не було щасливим. Дельфіна залишила чоловіка та виїхала з батьками до Західної Європи. У Парижі Ф. Шопен часто бачився з графинею. Вона та її сестри були його ученицями. Композитор присвятив їй Концерт для фортепіано з оркестром ор. 21 та знаменитий Вальс ор. 64 №1, а її сестрі, княгині Людмилі де Бово — відомий Полонез ор. 44. До кінця життя Ф. Шопена Д. Потоцька залишалася його вірним другом.

ШОПЕН І ГАЛИЧИНА

Галичина після поділу Речі Посполитої відійшла під юрисдикцію Австрійської імперії. Але Львів при цьому залишався центром польської й української культури. Не можна не згадати про велику роль у житті Польщі й Галичини представників роду Скарбек герба Абданк. Із цим стародавнім родом сім’я Ф. Шопена була тісно пов’язана. Маєток Желязова Воля під Варшавою належав графині Людвіці Скарбек. 1810 року в гувернера її синів Миколая Шопена та його дружини Юстини народилася друга дитина, син Фредерік. Фредерік Флоріан Скарбек, вихованець Миколая Шопена, та його сестра Анна Веселовська, уроджена Скарбек, стали хрещеними батьками майбутнього великого композитора. І хоча незабаром сім’я Шопенів переїхала до Варшави, відносини із хрещеними залишалися теплими: діти Шопенів часто гостювали в Желязовій Волі та Стшижеві, маєтку А. Веселовської. Перший відомий твір Ф. Шопена Полонез соль мінор, виданий 1817 року, коли його авторові ледь виповнилося сім років, був присвячений Вікторії Скарбек. У майбутньому, коли розладився шлюб Ф. Шопена з Марією Водзиньською, її першим чоловіком став старший син хрещеного батька композитора Юзеф Скарбек. Представники цієї родини Скарбків належали до молодшої «ленчинської» гілки цього стародавнього розгалуженого польського роду. Представником старшої гілки був відомий у Західній Україні граф Станіслав Скарбек, який живий у ті часи в Галичині. Завдяки своїй активній підприємницькій діяльності, він став одним із найбільших промисловців Австрії. Свої гроші він вклав у будівництво Польського театру у Львові, що відкрився 1842 року, і «Заклад графа Скарбка» для сиріт і старих з Галичини, побудований на околиці містечка Миколаєва неподалік від Львова. Однією з умов існування цього величезного господарства було те, що куратором мав бути тільки представник цього роду. Таким чином, з 1885 року, через відсутність спадкоємців галицьких Скарбків, місце куратора зайняв син Ф.-Ф. Скарбка з Варшави Генрік Станіслав Скарбек. З 1904 року останнім куратором був Фрідріх Франтішек Скарбек, онук хрещеного батька Ф. Шопена. Він очолював керівництво притулку до 1939 року. Притулок зміг вижити у важкі роки першої світової війни та кризи 1930-х років, але був знищений восени 1939 року під час воєнних дій.

Нещодавно мені довелося побувати у Львові. Боляче дивитися на обдерті стіни Театру ім. М. Заньковецької, колишнього Польського театру графа Скарбка. Куди дивиться влада? Зовсім незрозуміло, про який туристичний розвиток України може йтися, коли руйнуються унікальні культурні й архітектурні пам’ятники? У чому привабливість нашої країни? Невже в тому, що, показуючи руїни, ми знову відчуватимемо пекучий сором за свою державу, за неуцтво й обмеженість нашої влади. Наступний рік буде роком 200-річчя від дня народження Ференца Ліста. У Львівському театрі він виступав. Ну й що? Адже й Ліст, і Шопен, та й граф Станіслав Скарбек, якому цього року виповнилося 230 років, не мають стосунку до «Євро-2012», відтак це не привід, щоб замислитися про ремонт Театру ім. М. Заньковецької...

Львів є колискою шопенівських традицій в Україні, бо тут жив і викладав один із кращих його учнів Кароль Мікулі (1821—1897). З 1858 р. цей блискучий піаніст очолював Галицьке музичне товариство у Львові. Пізніше він став першим директором Львівської консерваторії. К. Мікулі є засновником львівської піаністичної школи. У його класі панував культ Шопена, всім учням він передавав свою безмежну любов до свого вчителя. Тому не дивно, що серед учнів Мікулі були всесвітньовідомі піаністи, які уславилися виконанням творі Шопена: Моріц Розенталь, Рауль Кочальський та уродженець Кам’янець-Подільського Олександр Міхаловський. Його учениця Корнелія Левенгерц-Парнас зібрала колекцію експонатів, котра склала перший польський музей Ф. Шопена, що знаходився у її квартирі у Львові по вулиці Пекарській, 14. Наприкінці 1930-х років К. Парнас передала свою безцінну колекцію до Музею Яна III Собеського (нині Львівський історичний музей). Час і люди не пощадили це унікальне зібрання, зараз воно розформоване. Більша частина експонатів зберігається в Історичному музеї Львова, нотні видання — у фондах Львівської Музичної академії й у нотному відділі Львівської національної бібліотеки імені В. Стефаника, окремі роботи у Львівській картинній галереї. До колекції входять автографи Ф. Шопена, всесвітньовідомий акварельний портрет композитора роботи Водзиньської та багато іншого. Опис цього унікального зібрання потребує окремої статті. А для мене є смутним фактом те, що в нас дотепер немає альбому, у якому були б представлені ці скарби, і в рік Ф. Шопена в нас не відбулося жодної виставки, на якій їх можна було б побачити!

Однак у світову історію музики К. Мікулі увійшов передусім як редактор першого зібрання творів свого великого вчителя. Редакторську роботу Мікулі робив на підставі збережених ним прижиттєвих видань творів Шопена, в які композитор власноруч вносив позначки під час їхніх спільних занять. Крім того, К. Мікулі допомагали нотами, порадами й особистою участю багато учнів і друзів Ф. Шопена. Серед них були М. Чарториська, К. Дюбуа, В. Рубіо, О. Франкомм і Д. Потоцька, яка надала всі свої зібрання шопенівських творів з авторськими позначками. 1879 року перше зібрання творів Ф. Шопена за редакцією К. Мікулі випустило видавництво Ф. Кістнера в Лейпцизі. Але це не єдиний випадок, коли Україна виявляється причетною до видання творів класика.

Починаючи з 1949-го до 1962 року у світ виходило 21-томне польське Повне зібрання творів Ф. Шопена. Воно широко відоме в усьому світі, дотепер ним користуються й піаністи усього пострадянського простору. Робота з підготовки цього фундаментального видання розпочалася ще 1937 року. До редакційної ради, що складалася з трьох найвизначніших польських музикантів, входили Ігнацій Падеревський (1860—1941), Юзеф Турчиньський (1884—1953) і Людвік Бронарський (1890—1975). Усі вони народилися й виросли в Україні. Всесвітньовідомий піаніст І. Падеревський уродженець нашого Поділля, йому виповнилося 150 років від дня народження. Цю дату відзначав увесь світ, у тому числі Польща й США. А в Україні ви щось чули про заходи, присвячені цьому унікальному музиканту-політику? Або житомирянин Ю. Турчиньський, який з 1915-го до 1919 року вів фортепіанний клас у Київській консерваторії. В архіві директора Музею М. Лисенка Роксани Скорульської, онучки відомого українського композитора М. Скорульського, є фотографія Ю. Турчиньського. Зроблено її в Петербурзі. На ній є дарчий напис: «Дорогому побратимові по мистецтву Михайлу Адамовичу Скорульському з найщирішими та найсердечнішими побажаннями вірного служіння великій ідеї мистецтва на добру пам’ять від завжди відданого й люблячого приятеля Юзефа Турчиньського. СПб., 2 березня 19...». Точне зазначення року, на жаль, не збереглося. Можливо, це 1911 рік, коли піаніст був у Петербурзі, беручи участь у Всеросійському конкурсі піаністів, а М. Скорульський був студентом Петербурзької консерваторії. Третій представник редакційної ради, що закінчив після смерті співавторів редакцію повного зібрання творів Ф. Шопена, львів’янин Людвік Бронарський.

У цій статті лише частково розкрито найцікавіші сторінки нашої музичної історії, в яких відображено винятково високий рівень культури. Головними героями цього матеріалу виявилися поляки. Їхні імена відомі у світовій культурі, тільки чомусь надто рідко згадують про їхнє українське походження. Ми, як погані спадкоємці, отримавши від попередніх поколінь безцінні скарби, навіть не намагаємося відкрити скрині, у яких вони зберігаються. Але ж наступний, 2011 рік буде роком 200-річного ювілею Ференца Ліста. Невже ми знову удаватимемо, що до нас це не має жодного стосунку? І хай тепер Угорщина нас розважає...

Людмила ВОЛЬСЬКА, піаністка, спеціально для «Дня»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments