«Україна у мене — це червоні й помаранчеві кольори. Як запалена свічка»

Михайлові Демцю — 62 роки. Виглядає дуже молодо. Звертаю увагу й на яскраву сорочку — таку саму яскраву, як його полотна, здебільшого — пейзажі й натюрморти, від яких не відірвати очей. Розпитую про  його зовнішню схожість із Сальвадором Далі. Майстер зізнається: «Мені живопис Далі не дуже близький, а от імідж його подобається». Розповідає, що його подібність до творчості Далі знайомі почали помічати років із двадцять тому. Згадує про кумедний випадок у Музеї Далі в Фігерасі — там відвідувачі сприйняли Михайла Івановича за спеціально вбрану і навчену людину, котра імітує Далі.

Родом Михайло Демцю з-під Самбора. Закінчив училище імені Івана Труша, і, каже, добре, що в академії (тоді — Інституті декоративного і прикладного мистецтва) не вчився: «Бачив, як дехто там потрапляв під вплив». Згадує добрим словом викладачів Тараса Драгана і Миколу Бурдуна, «які добре навчили малювати, не нав’язуючи свого стилю і думки».

Про Демцю кажуть як про легкого художника. Попри те, що здебільшого створює свої полотна грубими мазками, не пензлем — шпателем.  Його «грубі» картини і ніжні акварельки пронизані теплом і позитивом. Та він і сам такий  — яскравий і позитивний. І з дуже чітким усвідомленням українства, що дорівнює таланту і високому відчуттю власної гідності.

— Вас часто називають  суто львівським художником. Як це сприймаєте?

— Напевно, як комплімент. Але це, вважаю, не стосується моєї творчості — радше, як прив’язка до місця проживання. Наприклад, як оті брати в капелюхах, що проводять екскурсії (йдеться про Петра та Івана Радковців. — Т.К.), і є начебто звичним оку інтер’єром Львова. Щодо мого живопису, то в Києві говорять і про закарпатську, і про львівську школи — ніяк не можуть визначитися.  Так само говорять, що я лемко, гуцул, а я вважаю себе бойком... Але нікому не заперечую. Най буде як є. Та коли за кордоном, то я — українець!

«ЛЬВІВ, ОСВІТЛЕНИЙ СОНЦЕМ»
 

— Чи маєте для себе митця,  як ікону стилю?

— Я від самого початку полюбив художників світських й експресивних. Говорю про французький і німецький експресіонізм. Але тепер, як малюю, то тільки-но відкриваю свої каталоги, а їх є шість. Тобто опираюся вже на свої картини. Показував свою творчість у Франції, Німеччині, Італії, Іспанії... А  малювати найбільше люблю зараз в Іспанії. Але не в містах, де душно, а там, де простір, повітря.

— Кажуть, що ви людина настрою і натхнення — в тому сенсі, що не працюєте довго над полотном...

— Так! І не люблю задумувати, бо якщо довго думаю, то, як правило, нічого з того не виходить. Мені важливо підійти до полотна і відтворити цей момент настрою... Мистецтво — це випадковість на рівні підсвідомості.

— У ваших картинах дуже багата кольорова гама. Чи надаєте перевагу якимось певним кольорам?

— Визначився по країнах. Україна у мене — це червоні й помаранчеві кольори. Як запалена свічка. Франція — синя. Іспанія в кольорі для мене найближча до нас. Німеччина — охристо-золотисто-чорна... Це складні, глибокі кольори...  Але загалом колір Німеччини гарний...

—  Мені здається, що всі кольори на ваших полотнах оптимістичні!

— Художник має показувати, що не все так вже й погано. Тепер — тим більше. Ворог повинен бачити, що він нас нічим не зламає — у цей час має бути і музика, і прекрасне мистецтво.

— На чому ґрунтується ваш оптимізм?

— На завтрашньому дні. Міркую так: що би я сьогодні не зробив, а завтра має бути краще!

«ГУЦУЛ ІЗ ЛЮЛЬКОЮ»
 

— Часом творчі люди кажуть, що люблять усі свої твори, бо ці твори — як діти...

— Як правило, коли малюю, то мені мало що подобається. Деколи не подобається настільки, що перемальовую.

— Як часто?

— З п’яти — одну. Але художники часто самі себе недооцінюють. Минає десять, двадцять років, і ти усвідомлюєш, що робота добра. Чому так? Бо через роки вже дивишся на свою роботу як на чужу. Навіть якщо, можливо, там щось не дороблено, це й є мистецтво.

— Нині багато митців виїжджають на постійне місце мешкання за кордон. Ви, працюючи багато часу у різних країнах світу, все ж  не змінюєте громадянства. Чому?

— Та тому що спілкувався з тими, хто виїхав. Вони, найвищого ґатунку майстри, там не мають гідної пошани. Тобто важливо вчасно повернутися.  

КОМЕНТАР

Наталія КОСМОЛІНСЬКА, історик мистецтва:

— Сьогодні важко уявити, що художник починав свій мистецький шлях із делікатної техніки акварелі. Вітальна сила Демцю така потужна, що бурхливі емоції його живопису буквально «переливаються» за рами. У в’язкому мареві його пейзажів вода набуває консистенції розплавленого металу, а густе сонце сплавляється із м’якою, як тепле масло, землею в суцільну розпечену субстанцію. Одним із «батьків» цього «протуберанцевого» колориту Михайла Демцю є, без сумніву, мистецтво його рідної Гуцульщини. Різнобарв’я мальованих на склі ікон, пишно розписні глечики та кахлі, різьблене кухонне начиння, щедро прикрашений вишивкою одяг і вицяцькована зброя... — усе це буяння етнографії й демонології гуцульського світу надихнули не одне покоління митців на творчість: Лесю Українку — на «Лісову пісню», Михайла Коцюбинського — на «Тіні забутих предків», а великого мольфара кінематографа ХХ століття Сергія Параджанова — на їх шедевральну екранізацію. Проте Михайлові Демцю строкатої гуцульської спадщини виявилося замало, то ж він додав до неї ще й щедро сонячної, соковито виногронної фактури закарпатської школи. Результат виявився настільки феноменальним, що художника помітили не тільки на Батьківщині, а й у пересиченій епатажними експериментами  Європі. І хоча національна тематика вже не домінує у творчості художника, генетика його живопису, незалежно від теми, залишається українською — щедрою на емоції, колір і буяння буття.

ДОВІДКА «Дня»

Персональні виставки Михайла Демцю відбуваються в Україні, Франції, Німеччині, Бельгії, Росії, Голландії. Із середини 1990-х художник активно працює в Європі — проводить виставки, майстер-класи із живопису та розпису по кераміці. 2004-го на замовлення німецької компанії Rosenthal Демцю створив розписи на порцеляні, й через рік у продаж надійшов тематичний сервіз «Петербург», що став результатом співпраці Rosenthal з українським художником.

М. Демцю — лауреат ІІІ премії Всеукраїнського триєнале живопису та І премії Фестивалю кераміки в Музеї кераміки м. Вестервальд (Німеччина). Член Національної спілки художників України, заслужений діяч мистецтв, народний художник України.