Університети Валерія Марченка
***
Дуже боялися опитувань П. П. (Петра Петровича Тимошенка). Це був суцільний жах з історичною граматикою навпереміш. Ти сидиш праворуч і, гостро піднявши плечі, неймовірно втягнувши голову, лягаєш на парту, коли П. П. називає чиєсь прізвище. Чую твій виразно-театральний шепіт: «Мимо!» (розмовою, наче під час війни). Ми кожного разу повгамовуємо вибухи сміху, а жах на мить десь щезає.
***
Іспит з української мови. В коридорі, під дверима, ми всі по-різному себе поводимо, по- різному нервуємо. Галя С. рвучко відчиняє двері й рішуче ступає до аудиторії першою, Наталка Ш. сплескує долонями, потім притискає їх до обличчя, я щось тихо наспівую, Тамара Г. щось шепоче, звівши очі до стелі, Олена К. рвучко гортає конспект... Ти раптом копіюєш усіх нас по черзі — і ми сміємося. Напруги як не було.
***
Особливо серйозно (водночас і дружньо, і якось по-синівському тепло) ти ставився до викладача російської літератури Хмелюка. На його захоплюючі лекції приходили студенти інших вищих шкіл, аспіранти, викладачі. Це була інтелігентна, високоосвічена людина. Говорили ви на перервах удвох як рівні. Уважно слухав вас і Пауль Грін, канадієць українського походження. (Вчився разом iз нами, але відвідував лекції тільки із головних предметів.)
Якось я опинилася поруч. Пам’ятаю, бесіда точилася довкола постаті Гоголя. Потім непомітно перейшла на інше: Пауль показав свою кулькову ручку, і ви всі втрьох її роздивлялися. Пауль пообіцяв привезти вам такі з Канади.
***
Про щось говорили з Паулем Гріном біля входу «жовтого» корпусу. Не пам’ятаю чому, але Пауль запитав: «А що таке «хлєб»?» Для нас це була дивина: людина знає, що таке «хліб» — і їй невтямки, що таке «хлєб». Підстава для розлогої балачки двох філологів-початківців із іноземцем-українцем доволі серйозна. І якщо на початку розмови ми з Валерієм сприйняли це як курйоз, то довгенько розпитуючи Пауля, почали відчувати, що ой як усе непросто з мовними питаннями.
***
Одного дня Пауль запросив нас до себе додому (він винаймав помешкання на Обсерваторній). Господиня пригощала нас власною випічкою. (І досі у мене є рецепт того печива). А ми з тобою їли бутерброди і дивувалися: чому це на ковбасі зверху майонез? Пауль пояснював, що так їдять бутерброди у його рідному Едмонтоні. Пили сухе червоне. Роздивлялися квартиру, де, крім звичайного ходу, був ще й так званий «чорний», до подвір’я.
Тоді ж ти, поклавши руку на плече Пауля, сказав: «Ех, Павло...» Це був порух щиросердний, і, напевне, вишколений іноземець те відчув, а тому не потрактував його як вияв фамільярності.
При тій вечірці ми утрьох говорили про літературу, Україну часів Першої світової, різницю між системами навчання в Україні та Канаді. Пауль показував світлини виступів фольклорного ансамблю міста Едмонтона, яким керував. Ти довго розпитував Пауля про українську діаспору в Канаді...
***
Пауль Грін «приписаний» був до нашої англійської групи (природно, що англійською та українською володів вільно). Мав прегарного баритона і до університету навчався мистецтву співу у Київській консерваторії.
На факультетський огляд художньої самодіяльності кожна група мала підготували один номер. І кому ж іще могло спасти на думку: проспівати англійською мовою «Вечерний звон»! Наша викладачка тільки скрушно зітхнула, але погодилася. Пісню англійською співав, звісно, Пауль, а наша група, стоячи пліч-о-пліч, натхненно «бомкала». Після бездоганно проспіваної фрази «These evening bells...», ми з серйозними обличчями (внутрішньо давлячись од сміху), виводили: «Bom- m-m, bom-m-m...»
Очевидно, що перше місце одностайно було присуджено нашому маленькому дружньому гуртикові.
***
Діалектична практика по другім курсові. Четверо хлопців і я. Мусила поїхати ще Ярина А.-Д. Але вона звірилася, що вагітна, — то ми з тобою, «прикриваючи» її відсутність, добряче тоді наморочилися з оформленням документів: не зазначали в них прізвища студентів та їхню стать. В деканаті так і не дізналися, що Ярини з нами не було.
... Довго їдемо рейсовим автобусом дорогами Закарпаття. Час від часу обабіч дороги бачимо «рекламні» щити із написами: «Хай живе..!» чи комусь-чомусь «Слава...!»
Ти запропонував гру — хто більше перелічить «через кому» того, яке «Хай живе!» Пам’ятаю в твоєму перелікові чи не весь легіон радянських свят, вождів усіх пролетаріатів, друзів тварин та лауреатів якихось премій... Звісна річ, ти виграв. Ми регочемося біля задніх дверей переповненого автобуса, щити проскакують повз вікна, написи на них сприймаються вже не просто кумедними, а фальшиво-убогими.
***
Отаборилися ми в селі під Мукачевим, у школі-інтернаті. (Спасибі Ніні Михайлівні, вона домовилася з місцевою владою про наше тут перебування.)
Через річку, трохи оддалік, під горою, — жіночий монастир. Декілька днів тривали балачки (у численних незлобивих дотепних варіаціях), що слід сходити до черниць, взяти діалектологічне інтерв’ю. Згодом хлопці запевняли, що ця експозиція їм удалася, хоча й не без пригод.
З цієї ініціативи ми побували у циганському таборі, ти і там знайшов цікавих співрозмовників, розпитуючи їх про деталі незвичайного для нас побуту.
***
Випускний вечір у педучилищі міста Мукачевого. (Ніна Михайлівна там працювала у приймальній комісії). Я не пішла, бо була чергова по інтернату. Пам’ятаю, яке глибоке враження справила на тебе зустріч із родичем одного із випускників, — він був вояком УПА. Ти до найменших подробиць переповідав мені про життєві випробування цієї людини. Те емоційне потрясіння наскрізь пройняло тебе.
***
Болгарська співачка Лілі Іванова. Одну з її популярних пісень ви з хлопцями частенько крутили на магнітофоні у подвір’ї інтернату (поруч греблися кури особливої породи — з голими шиями — об’єкт твоїх ненабридливих жартів). У болгарськомовному пісенному тексті ти «примусив» нас усіх почути: «Бери відро! Неси в сарай...» (Хоча пісня була про кохання і, певно, — ні відра, ні сараю в ній не було.) Але всі ми охоче співали разом з Лілі Івановою і про відро, і про сарай...
***
Невеличке село у міжгір’ї Карпат, декілька кілометрів до румунського кордону. Ти довго вдивлявся у темну постать румунського прикордонника на вежі...
Записували розповідь старої селянки. Вона говорила румунською, ми розуміли лише окремі слова. Але загальний смисл оповіді ти, Валерію, вловив одразу і пояснив нам, що «до Совєтів» у неї було 17 гектарів виноградників, а тепер — лиш мала «п’їнзія» (тобто пенсія).
Вже в університеті, коли розшифровували ці записи, наш викладач підтвердив, що ти був правий стосовно змісту оповіді.
***
Ще в університеті ти багато перекладав — з англійської, російської, а вже пізніше — з азербайджанської... У вільні хвилини між лекціями просив послухати уривки з перекладів. Тобі було важливо «випробувати» перекладене на слухачеві, почути його думку.
***
Чимось, як мені тоді здавалося, ти був схожий на Бельмондо. Передовсім, зовнішністю. А також внутрішньою витонченістю рухів (тільки згодом я зрозуміла, що те є вияв родової шляхетності). А ще — завжди усвідомлюваною мотивацією будь-яких рефлексій. ***
На перервах між лекціями біля тебе завжди лунав сміх. Ти був блискучим імпровізатором, артистично переповідав смішні випадки, якість небилиці; тебе сіпали за рукави, просили повторити...
Тамаро М. та Віко О., пам’ятаєте?
***
Якось ти дістав запис українського жіночого хору з Канади. Там була пісня на слова Олександра Олеся «Ти рвала ожину...» Частенько її наспівував.
***
Колись зустрілися під славнозвісною за тих часів «Кулінаркою». Розмова точилася довкола щосуботньої гумористичної передачі, яку ти хотів робити на Укррадіо. Запропонував працювати разом і додав: «І назва є хороша». А вийшло б у тебе справді добре. Шкода-шкода.
***
Запам’яталася до найменших подробиць листопадова зустріч 1972 року. Тривала вона з півгодини.
Бігла вранці до ІМФЕ «городами», як ми називали хід від Банківської вулиці повз будівлі Жовтневого тоді палацу униз до вулиці Грушевського. Там, на півдорозі між горою і будинком, є кам’яний закуток. Отам ми і стали, щоб поговорити без свідків. Я розказувала про недавню поїздку до Праги, що бачила там обстріляний пологовий будинок, Національний музей з вибоїнами у стінах, вмурований у бруківку, на зразок інкрустації, камінний хрест на місці, де було вбито 68-го року студентку... Говорила, що радянські танки стріляли з-за Влатви, а це практично поруч.
Ти стояв на тлі прямовисної стіни темно-вохристого кольору. Був сірий день. Рвучкий вітер. Єдина кольорова пляма — твій шарф у яскраві смуги. Обличчя твоє зосереджене й гнівне. І слова: «Це фашизм! Фашизм!»
***
Метро. Екскалатор. Ти зверху вниз, я — тобі назустріч. Весело привіталися. На тобі білий «солдатський» кожух. (Говорять, що цей кожух — експонат у музеї дисидентського руху десь за кордоном.) Ти привітно посміхнувся і проплив униз. Не знала, що та миттєва зустріч — остання.
***
Валерію! Ми всі, колишні однокурсники, мусили б подати бодай спробу твого портрету.
Цього не зроблено. Пробач.
Ми завинили і в тому, що досі живі, а ти давно одійшов-одлетів.
Знаєш, кращі відходять раніше. Це гірке спостереження земного буття стало аксіомою.
Втім, може, єдиний сенс у твоєму «пере-бутті» з нами, що ти — один — у пам’яті багатьох...
Ти був розкутіший від нас, глибше розумів, уважніше спостерігав, ширше мислив.
Природньо відчуваючи себе часткою світового культурного процесу, ти був готовий, в якомусь розумінні, і потужніше сприймати світобуття.
Свій шлях ти пройшов винятково чесно.
Повторюся, але — променів твого єства вистачило на нас всіх: ти назавше «вмонтований» у нашу свідомість.
***
В Києві й досі немає вулиці Валерія Марченка.
