Уроки «Макбета»
У Київському театрі маріонеток режисер і художник-постановник Михайло Яремчук зумів створити власну серйозну, ємнісну і багатопластову сценічну інтерпретацію шекспірівської трагедії.
Вистава «Макбет» народилася на території вже нового театру, вірніше оновленого. Унікальний у своєму роді Театр маріонеток, створений колись М. Яремчуком, який вражав талановитістю вигаданих ляльок- маріонеток та вишуканою винахідливістю вистав, отримав статус «експериментального» і тепер називається «Театральна майстерня театр маріонеток». «Макбет» у повній мірі відповідає новому статусові. Але все ж має місце жаль за чистотою жанру, бо в новому сценічному творі маріонетки присутні остільки, оскільки, і основного навантаження на собі (як у минулі часи, не несуть). Дух сміливого експериментатора Яремчука дозволяє звести на одній території «Макбета» різні види театру, переважаючий драматичний — живий план, маріонетковий і ляльковий. Використовуючи елементи вертепу, цікаво складеного з трьох, здавалося б, невідповідних і різних частин, образно стилізуючи його під містеріальне дійство, режисер робить «місток» від зародження ідеї прагнення влади (тема «Макбета») до джерел вельми далеких від шекспірівських часів. Роблячи предметом художнього дослідження прагнення до влади та ігнорування всіх людських моральних засад на шляху досягнення цієї мети, режисер хоче вибудувати сценічне дійство подібно до притчі. Звідси відповідний ритм оповіді із заклинальними, повторюваними, варійованими інтонаціями, задіяння у вигляді вічних символів — стихій землі, води, повітря, вогню, реально наявних на сцені, зорово-образна, насичена асоціаціями сценографія.
У «Макбеті» Михайло Яремч ук, який володіє вмінням у будь-якій своїй виставі створити атмосферу масштабності, незважаючи на невеликі розміри сценічного майданчика, знову «виходить» за рамки простого викладу сюжету. Вигадані світи у виставі існують рівнобіжно. Зорово перетинаючи їх, вводячи один у інший, накладаючи один на одного, режисер примушує глядача розглядати найдрібніші деталі оформлення та розгадувати образні ребуси. Так, звисаючі канати «підхоплюють» акторів — Макбета (Вадим Кожевников) і леді Макбет (Вікторія Топчій), роблячи їх маріонетками вищих сил. А Веди — відьми в чоловічому вигляді (Борис Книженко, Вадим Лавринюк, Станіслав Щокін), передрікаючи страшні події, розставляють на шахівниці фігурки гравців, головні з яких король і королева. У міру просування дії скочуватимуться з життєвої шахівниці відіграні фігури.
Найбільш складне в театрі — поля перетинів і взаємодії живого акторського плану і ляльок, людини та предметів. У «Макбеті» знайдено переконливий баланс подібного співіснування. Взявши за основу ідею багатоголосся, режисер будує дію за принципом контрапункту. Все звучить одночасно, доповнюючи, заважаючи, проникаючи, контрастуючи. Веди, задавши тему і «передавши» її Макбетові і леді Макбет, продовжують немовби луною існувати на одній із ними території. Подружжя Макбетів плете свою злочинну мережу, втілює лиходійські плани, Веди ілюструють це немовби в зменшеному вигляді з ляльками. У цьому загальному хаосі виразно видно безумство світу, що не вміє і не бажає зупинитися в своєму безумстві. Цікавим є звукове оформлення вистави, що дивовижністю та загадковістю супроводу підтримує атмосферу трагедії.
Символів, метафор, асоціацій у виставі більш ніж досить. Всі складові активно взаємодіють, переконливо підігнані один до одного своїми емоційними частинами. На сцені створюється виразне, пульсуюче поле гри, поле насиченої театралізації та в певні моменти не ясно, хто ж головніший тут — актор чи лялька, реальність чи фантазія. Ось лялькове деревце, прикрашене маленькими коронками. Велику королівську корону як схований скарб Макбет розкопує в піску. Немовби граючи в ляльки, леді Макбет надіває коронки на безликі білі лялечки, а збожеволілий Макбет січе кинджалом качани капусти. Безжалісно, як голови тих, хто заважає йому йти до заповітної корони: «Я смію все!»... Шурхотить колесо, кружляючи піском, луною відносячи голоси Ведів: «Зло в добрі, добро у злі»... Все пришвидшується темп, нагнітається відчуття тривоги, яке виникло в думках Макбета і яке втілюють у дії Веди. І ось уже біла лялечка лежить убита на піску і «розтікаються» з її грудей червоні струмочки-стрічки матерії... Яка самонадіяна людина, якій здається, що вона всім керує в своїй долі сама, що не залежить ні від кого й вільна у власній волі. Наскільки велика ця помилка...
Силу переживань, що стали вже прозивними, образів Макбета і леді Макбет актори В. Кожевников і В. Топчій передають із істинно драматичним напруженням емоцій. Б. Книженко, В. Лавринюк, С. Щокін — Веди — легко й органічно переходять із живого плану до роботи з ляльками. Вистава сприймається навіть скоріше як драматична, із вкрапленнями інших жанрів. Цей еклектичний художній коктейль так добре складено, що його «смак» підтверджує — для режисерської фантазії та акторської інтерпретації в театрі меж практично не існує.
Що безперечно, так це те, що уважному глядачеві неодмінно захочеться подивитися виставу ще раз, тому що насиченість режисерської думки з першого разу повністю не осягнути. Захочеться ще й ще раз подумати над вирішенням образних ребусів вистави й пережити емоційний фінал, коли на шахівниці в ляльковому світі впаде навзнак фігурка короля, а реальний Макбет застигне під білим лапатим снігом, який його засипає... Фінал по-театральному гарний, інформаційно та змістовно багатозначний. Він, немовби підтверджуючи істинність далекоглядності Шекспіра, який створив свої твори на всі часи, перегукується з пророчим висновком драматурга, який прозвучав у виставі сьогодні особливо актуально: «Самовпевненість смертних призводить до біди»...
