Не знати історії - означає завжди бути дитиною.
Цицерон, давньоримський політичний діяч, видатний оратор, філософ і літератор

Відчуття стилю

Третього серпня заньківчанка Любов Боровська святкує ювілей (нині на вистави з участю актриси вчащають львів’яни-театрали)
3 серпня, 2011 - 00:00
ДУЖЕ ДОБРЕ ЗАРЕКОМЕНДУВАЛА СЕБЕ МОЛОДА АКТРИСА ВІДРАЗУ Ж ПІСЛЯ ЗАКІНЧЕННЯ СТУДІЇ ПРИ ТЕАТРІ ІМ. М. ЗАНЬКОВЕЦЬКОЇ: ПРЕКРАСНО ЗІГРАЛА РОЛЬ СОФІЇ («БЕЗТАЛАННА» КАРПЕНКА-КАРОГО) / ФОТО З АРХІВУ Л.БОРОВСЬКОЇ

Дев’яносто третій сезон Львівського національного академічного українського драматичного театру ім. Марії Заньковецької був щедрим не лише на прем’єри, а й на ювілеї: «круглі» дати відзначили актори Богдан Козак, Григорій Шумейко, Петро Бенюк та Євген Федорченко. Нині день народження святкує Любов Боровська. Щоправда, своє п’ятдесятиріччя актриса офіційно відзначить, коли розпочнеться наступний театральний сезон ( у вересні), і це буде її найулюбленіша вистава — «Одруження» за Гоголем.

За словами художнього керівника — головного режисера театру Федора Стригуна, Любов Боровська дуже добре зарекомендувала себе відразу ж після закінчення студії: прекрасно зіграла роль Софії у («Безталанній» Карпенка-Карого). «Я навіть не сподівався тоді від молоденької й недосвідченої актриси такого глибокого розуміння матеріалу», — зізнається Федір Миколайович. — Запам’яталася Боровська й у своїй постановці Олени у виставі «Павло Полуботок». Це була дуже складна роль, бо малослівна, і Люба дивовижно мовчала... «А ще художній керівник театру говорить, що Любов Боровська — сучасна актриса. Має прекрасне відчуття стилю, характеру. Уміє думати на сцені. Добре відчуває костюм. «І вік їй — не завада, бо стає дедалі цікавішою в ролях», — підсумовує головний режисер.

Телеглядачам, мабуть, Боровська запам’яталася роботою у десятисерійному фільмі про боротьбу українського народу за своє визволення на початку ХІХ століття — «Час збирати каміння» кінорежисера Володимира Андрощука. На сцені рідного театру ім. М. Заньковецької Любов Боровська зіграла понад 60 ролей! У кожній виставі вона така різна, завжди вражає публіку високою майстерністю виконання ролей. Вона переконлива, втілюючи образи історичних персонажів — королев — і простих жінок. Її малюнки творення характерів уміщують усі тони і напівтони — від правительки до невпевненої у собі жінки, розкриваючи найтонші риси психології характерів її героїнь. Боровська на сцені немов чаклунка. Вона може бути красунею і бридкою, романтичною й істеричною... Глядачі потрапляють у полон із першої хвилини, забуваючи, що це театр. Здається, що Любов Боровська народилася на сцені і знає всі секрети. Та коли ми з акторкою почали розмову, вона зізналася, що в театр потрапила випадково: «Не мріяла, не думала, навіть у той бік не дивилася...»

— Я з робочої сім’ї, — розповіла «Дню» Любов БОРОВСЬКА. — Батьки не переймалися: «Не вступиш — працюватимеш!» Cпочатку я мріяла стати ветеринаром, потім лікарем, а після закінчення школи здала документи до ... торгового училища. Утім, швидко зметикувала, що маю проблеми з математикою, і забрала документи. Рік працювала у лікарні, бо все ж таки вирішила стати гастроентерологом. Та й грошей на вступ не назбирала і влаштувалася секретарем-друкаркою у «Будіндустрію». Пропрацювала рік, відгуляла і відпустку і... не захотіла повертатися на роботу. Якось ішла повз афішну тумбу, де й побачила оголошення про набір у студію при Театрі ім. М.Заньковецької... На вступних читала «Ніобею» Лесі Українки, співала «Несе Галя воду»... Коли вже пройшла іспити й мала бути зарахованою на курс Яременка, з’ясувалося, що маю у театрі «блат» — актор Богдан Козак і моя мама вчилися у паралельних класах... Нас, студійців, задіювали у виставах «В степах України», «Украдене щастя». А першою самостійною роллю стала Баба у виставі «По щучому велінню» Марка Кропивницького. (До речі, цього сезону її поновили, і я знову граю Бабу.) Потім була роль Наді у «Санітарному дні» Коломійця. Найбільша робота — Соломія у виставі Корнійчука «Богдан Хмельницький». Потім мене Алла Григорівна Бабенко призначила у черзі з Людою Разік у «Лісовій пісні» Лесі Українки на роль Русалки.

— У кожного своя доля: після закінчення студії вам запропонували залишитися у театрі?

— Ні. Я мала йти у Театр ПрикВО (тепер — Муніципальний театр ім. Лесі Українки. — Т.К.), головний режисер Ротенштейн дав згоду. Але потім театр очолив Анатолій Кравчук... і я прийшла працювати в Театр ім. М. Заньковецької. Спочатку на випробний термін — на рік. Так і залишилася... І з 1982-го не уявляю свого життя без заньковецької сцени. Пропозиції надходили різні, зокрема від Театру Леся Курбаса (багато наших акторів пішло туди працювати). Але мій Театр ім. М. Заньковецької! Тут мені дуже пощастило працювати з чудовим режисером, і якщо я щось умію у професії, то це завдяки Аллі Григорівні Бабенко. Якщо мене знає публіка, то це завдяки Аллі Григорівні Бабенко. Це окрема «школа», бо Алла Григорівна — цікавий, складний, своєрідний режисер. У нас взаємини складні (бо народження вистави — це завжди непросто, інколи з биттям посуду, з’ясовуванням стосунків, та все це не суттєво, адже я всім у професії зобов’язана Бабенко). Саме їй удалося зробити з мене актрису, хоча в мене були прекрасні педагоги: Козак, Каганова, Кох, Антків... Одначе акторська професія — це практика. А після репетицій головного режисера Алли Григорівни вже нічого не страшно! Хоча я, траплялося, грюкала дверима. Бувало, що режисер мене навіть знімала з ролей, та, незважаючи на це, Бабенко — найкраща!

— То ви, мабуть, конфліктна людина?

— Ні. Умію закохатися у роль. Не пручаюся, намагаюся втілити все, що від мене вимагає режисер. Прекрасно працювала зі Стригуном, хоча й мало. Проходила театральну науку з Ротенштейном, Збігневом Кшановським, а також із молодими режисерами, які працювали на практиці у нашому театрі. Навіть маю досвід співпраці з Марком Захаровим (Московський театр «Ленком») — у виставі «Проводимо експеримент» (роль Хейлі Ларен)... Професія актора — цілком залежна від режисера, і треба вміти чекати, щоб тебе постановник побачив у ролі... Ворогів у театрі я не маю. Є приятелі, колеги, партнери. З актрисами, з котрими ділю гримерку, за довгі роки навчилася обходити теми, які доводять до конфлікту. Ми допомагаємо одна одній. На роботі ми разом, а поза роботою — ні. Хоча театр — це більша частина мого життя. Однак якби постав вибір між театром і сім’єю, обрала б сім’ю. Утім, не можу собі уявити ситуації, через яку залишила б театр.

— Як вам удається поєднувати театральні справи і сім’ю?

— Я довго жила лише театром. Вийшла заміж досить пізно — у 35 років. Народила дочку у тридцять шість. Ми з чоловіком (він художник) не заважаємо одне одному, бо обоє — творчі особистості. У нього є майстерня, і він досить закрита людина, а я публічна і трошки розхристана, мені потрібне спілкування з різними людьми...Чоловік на виставах буває, але в основному — на прем’єрах. Колись ходив частіше. Інколи критикує. Я йому довіряю, бо він сприймає виставу очима художника, як картинку: з перспективами, кольором, деталями...

— Кожна роль для актриси — це певний етап у житті і творчості. Чи хотілося би до якоїсь ролі вам повернутися?

— Я дуже любила «Безталанну» Карпенка-Карого. У ній потрясаюче грали Бернадський і Литвиненко. Це, на мою думку, одна з найкращих ансамблевих вистав, від участі у якій отримуєш величезне задоволення, що трапляється нечасто в театрі. Любила також «Гедду Габлер» Ібсена... Але час іде, репертуар змінюється, і ми, актори, також...

— Ви закінчили факультет театрознавства Київського театрального інституту ім. Карпенка-Карого, бо не задоволені якістю театральної критики?

— Я хотіла отримати вищу освіту. Акторство — мінлива професія. І хто знає, що буде з нами завтра? Темою моєї дипломної роботи стала сценографія Мирона Кипріяна (головного художника Театру ім. Марії Заньковецької). Знаєте, після здобуття спеціальної освіти на вистави почала дивитися іншими очима. Перечитала багато літератури з театрознавства і режисури. Пригадую, на той момент Алла Бабенко здавала виставу «Федра» Жана Расіна з Ларисою Кадировою у головній ролі. І я зробила повний аналіз вистави... (Оце був, напевно, найдурніший учинок у моєму житті!) Потім тривалий час навіть сперечалася з режисерами на репетиціях, що, безперечно, заважало в роботі...

— До речі, не пробували ставити вистави? Ваш художній керівник схвалює, коли за постановки беруться актори. Прикладів достатньо: Григорій Шумейко, Богдан Ревкевич, Орест Огородник...

— Я вважаю, що професія режисера — це інше світобачення, тобто режисером треба народитися. Мій чоловік говорить: «Можна навчити малювати, але художником ти не станеш...» Отже, як на мене, можна прочитати правці видатних Ефроса, Станіславського, Михайла Чехова, але навряд чи станеш після цього режисером. Кожному треба займатися своєю справою.

— Хотіли би, щоб дочка стала актрисою?

— Ми вже говорили про залежність актора. І я би, напевно, не хотіла, щоб моя Саша була такою залежною... Більше того, якби донька надумала стати актрисою, я би хотіла, щоб вона виїхала зі Львова.

— Але ж у вашому театрі схвалюють династії...

— Я не схвалюю. Говорю Саші, що немає поганої роботи, головне — щоб ти в ній була щаслива. Пояснюю дочці: все — тільки в її руках...

— Ювілей — привід подивиться на себе з іншого боку. Хотілося щось змінити?

— Напевно, хотіла би подорожувати, але не маю можливості. Мабуть, сумую за тим, що могла би зіграти, але не зіграла. Думаю про те, що попереду — ролі бабусь, і тут нічого не вдієш... Чи хотіла би грати в якомусь іншому театрі? Мабуть, ні. У Львові я вдома. Хоча часом ставлю собі запитання: навіщо я тут? Що я тут роблю? Але це залежить від ситуації: змінюється ситуація — зникає запитання. Чи можу я на щось нарікати? Ні! Ролей було достатньо...

— А як стрес знімаєте?

— В’яжу і спицями, і гачком. Навчилася сама. В’яжу багато, а особливо тоді, коли треба заспокоїтися. Колись зв’язала чоловікові светр, котрий він називає щасливим... Багато читаю. Книжок дома так багато, що немає, де їх ставити. У моїй бібліотеці чимало класики, яку перечитую під настрій. Люблю переглядати фільми, які отримали нагороди на міжнародних кінофестивалях, або фільми з участю деяких акторів, наприклад Меріл Стріп. Переглядаю старі фільми, наприклад «Політ над гніздом зозулі», «Зелену милю». Те саме з виставами: записала «Юнону і Авось» Захарова, причому першу версію — з участю Караченцова, Шаніної та Абдулова. Не можу дивитися стрічок, де гинуть собаки, бо сама маю пса — стафордшира, якого дуже люблю.

— А чого ви не любите?

— Усього, що закінчується на «-зм». Наприклад, фанатизму. Й у професії також. Не люблю категоричності й максималізму. Причому що довше живу, то більше розумію, що в усьому має бути золота середина. Але все це прийшло до мене з віком...

ДОВIДКА «Дня»

Любов Боровська народилася 3 серпня 1961 року у Львові. Закінчила студію при Театрі ім. Марії Заньковецької, згодом — театрознавчий факультет Київського інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого. У театрі ім. Марії Заньковецької працює з 1982 року. Заслужена артистка України має великий творчий доробок — ролі у понад 60-х виставах, серед яких — «Безталанна», «Отелло», «Дім, де розбиваються серця», «Діти Арбата», «Чорна пантера», «Орфеєве чудо», «Макбет», «Ісус, Син Бога живого», «Гедда Габлер», «Івонна, принцеса бургундська», «Спогад про Саломею», «Дама з собачкою», «Валентин і Валентина», «Благочестива Марта», «Підступність і кохання». Остання прем’єрна постановка, у якій взяла участь Любов Боровська, — «Одруження» М. Гоголя у постановці Алли Бабенко, де актриса зіграла роль Агафії Тихонівни.

Тетяна КОЗИРЄВА, «День», Львів
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ