Душа людська міряється повною мірою, та такою, про яку навіть і не підозрював світ. Книги і фільми про нашу правду, про наш народ мусять тріщати од жаху, страждань, гніву і нечуваної сили людського духу.
Олександр Довженко, український письменник та кінорежисер

Віктор Некрасов, «Бабин Яр, 45 років»

28 вересня, 2006 - 00:00
ВІКТОР НЕКРАСОВ

Бабин Яр перетворився на поняття прозивне. Як Варфоломіївська ніч, ГУЛаг, Хіросіма, Чорнобиль... Масове вбивство — ось значення цих слів, назв, понять.

Яке з цих понять жахливіше — навряд чи варто в цьому розбиратися. Але кожне з них мало свій відтінок. Розправитися з гугенотами, рабська праця, поставити на коліна Японію, з Чорнобилем — що насправді сталося, досі не ясно.

З Бабиним Яром — з’ясувалося після першої кулеметної черги. Євреїв потрібно знищувати — і все!

Три дні їх знищували — 29 вересня, 30 вересня і 1 жовтня 1941 року. Говорять, що в ці три дні було розстріляно 70 тисяч осіб... З них лише одна людина врятувалася — акторка Київського театру ляльок Діна Миронівна Пронічева, мати двох дітей. Єдина людина на весь світ, яка могла і розповіла про те, що ж відбувалося в цьому глибокому яру на околиці Києва в ті страшні три дні. Докладна її розповідь, від якої стигне кров у жилах, повністю наводиться у відомій книзі Анатолія Кузнєцова «Бабин Яр».

Читаючи її, ставиш собі тисячу запитань. Але головне з них — яка сила, яка міра злоби може довести людину, людей, які брали участь у цьому вбивстві, до того, що сталося? Як міг народитися вираз «людина-звір», «звіряча розправа», «звірина ненависть»? Жоден звір, найлютіший, не знущається зі своєї жертви так, як людина з людини... Звір хоче їсти, захистити своє дитинча, садизм йому незнаний. Євреїв Бабиного Яру, старих і дітей, перед тим, як розстріляти, били палицями, роздягши догола...

У подальші два роки в Бабиному Яру розстрілювали не лише євреїв. Наводять цифру — 30 тисяч. Чи били їх, чи роздягали їх — невідомо. Але перші три дні й били, й роздягали людей лише через те, що вони були євреями. Мовою Гітлера це називалося: «остаточне розв’язання єврейського питання».

І ось, закінчилася війна. Київ визволили. На Нюрнберзькому процесі згадували Бабин Яр, наводили цифри. А в самому Києві?

Коли я, майже двадцять років потому, намагався побіжно згадати про пам’ятник на місці розстрілу (трохи не написав «звірячого», але тут же похопився), на мене дивилися, як на недоумкуватого: «Який пам’ятник? Кому? Пам’ятник ставлять героям. А тут — люди добровільно пішли, як кролики в пащу удава...» І тут же було віддано наказ — Бабин Яр замити. Щоб і сліду його не залишилося...

Не мені захищати фашизм. Але там було сказано — євреї — нелюди, їх потрібно знищити! Ясно! У нас же — братерська родина народів — усі рівні! Ну, а трагедія Бабиного Яру? Яка трагедія? Ніякої трагедії. Забудьте! І перейменували його на Сирецький Яр. А потім замили. Насосами, пульпою — сумішшю глини з піском. І перетворився яр на пустирище, заросле бур’яном...

1961 року сталася катастрофа. Прорвало греблю, яка стримувала намиту частину Бабиного Яру. Мільйони тонн пульпи потекли на Куренівку. Десятиметровий вал рідкого піску та глини затопив трамвайний парк, зніс будиночки, садиби, які приліпилися до схилів. Було багато жертв... Про це за місяць з’явилися три рядки у «Вечірньому Києві».

Як відомо, логіка — не найсильніша риса комуністичної ідеології. Спочатку вирішили забути й замити Бабин Яр. Потім знищили старий Єврейський цвинтар поряд із Бабиним Яром. Осквернили й розбили пам’ятники... Потім розігнали людей, які в день 25-х роковин розстрілу зібралися на тому місці, де загинули їхні батьки, брати, сестри. Учасників цього нібито «сіоністського збіговиська» стали «виховувати», викликати на партбюро. У тому числі й мене...

За два тижні поруч із шосе, що веде на Шулявку, з’явився раптом камінь із написом, що тут буде споруджено пам’ятник жертвам тимчасової фашистської окупації міста Києва. Незабаром було оголошено конкурс на цей пам’ятник.

В умовах конкурсу було сказано, що монументи повинні «художнім чином відображати героїзм, непохитну волю, мужність, безстрашність наших людей перед обличчям смерті від рук німецьких катів, повинні показувати звіряче обличчя гітлерівських загарбників, а також повинні виражати всенародну скорботу про тисячі непомітних героїв».

Аби я брав участь у конкурсі, я потрапив би до глухого кута... Кролики перетворилися в героїв, а залякані, безпорадні й побиті старики, виявляється, мають відображати непохитну волю, мужність і безстрашність перед обличчям смерті від рук німецьких катів. Маячня якась...

Проте ця маячня ще через десять років перетворилася на дійсність. Я не бачив пам’ятника в натурі, а з фотографії зрозуміти, що там відбувається, дуже важко, але мускулів і упевнених поглядів у світле майбутнє більш ніж достатньо...

До речі, згаданий вище конкурс виявився на рідкість цікавим. Результатів він не дав ніяких, премій ніхто не отримав, споруджені — вже пізніше — мускули і впевнені погляди, належать різцю покійного скульптора М. Г. Лисенка зі співпрацівниками. Мені ж запам’ятався дуже виразний пам’ятник роботи В. Мельниченка, А. Рибачук і А. Мілецького з вигравіюваним на ньому написом, який так і не побачив світла:

«Вам, павшим не на поле боя и не с оружием в руках,

лишенным возможности защищать и защищаться

вам, погибшим безвинно и бессмысленно,

нашим братьям и сестрам, матерям и отцам,

друзьям детства;

вам, которых мы не встретили,

вашим жизням —

вашей жизни

этот памятник поставили живые;

вашим мыслям,

вашим талантам и способностям,

ненаписанным книгам,

не сыгранным для нас симфониям,

не сделанным для нас открытиям;

вашей любви

и вашим надеждам,

трудам ваших рук, которые мы не успели пожать.»

Сильні ці рядки написані Адою Рибачук. На жаль, вона не змогла сказати всього, що думала. А якби могла, то, можливо, сказала б коротше: «Тут розстріляні люди різних національностей, але лише євреїв убито за те, що вони євреї...».

Газета: 
Рубрика: