Найсерйозніший недолік телевізора в тому, що у нього немає другої сторінки.
Арт Бухвальд, американський журналіст, колумніст «The Washington Post», лауреат Пулітцерівської премії

Володимир ІВАСЮК: життя після смерті

9 листопада, 2000 - 00:00


У Чернівцях, на будинку по вул. Маяковського, 40/1 висить табличка, що сповіщає про те, що тут жив популярний український композитор. Піднявшись на другий поверх, ви потрапляєте до Меморіального музею Володимира Івасюка. Це чотири невеликих кімнати, що вмістили 11 тисяч експонатів, пов’язаних з життям і творчістю маестро, а також його батька — письменника Михайла Григоровича. У жовтні музей відзначив своє п’ятиліття.

У Чернівцях їхня родина прожила шість років. Спочатку сім чоловік тулилися в двокімнатній квартирі по вул. Б. Хмельницького, 58, а з червня 1971 року переїхали до більш просторого житла по вул. Маяковського. У ту пору Володимир уже став відомим композитором, але ніякої «зірковості» у його характері друзі і близькі не спостерiгали. Відправивши батьків до родичів, він разом із сестрою Галиною клеїв шпалери, приводячи до ладу квартиру. Тут вперше у Володі з’явилася власна кімната. Правда, по-справжньому насолодитися «хоромами» він не встиг, тому що вже через рік виїхав до Львова.

— Два роки меморіальний музей існував лише на папері, — розповідає директор музею ім. В. Iвасюка Параска Нечаєва. — 9 жовтня 1995 року його вдалося зареєструвати юридично й уникнути долі стати філією Чернівецького краєзнавчого музею. А для відвідувачів ми відкрилися в день народження композитора — 4 березня 1999 року. В перші роки організовували виїзні виставки, тому що ще рік тут жила мати Володимира — Софія Іванівна. Першою нашою експозицією стало відкриття робочого кабінету батька композитора — Михайла Григоровича. Зараз у наших архівах зберігаються різні документи: бібліотека, фотографії, рукописи, особисті речі. А найбільша і хронічна проблема, як і у всіх музеїв країни, — нестача грошей.

Коли починається осінньо- зимовий період, то співробітники музею туляться в маленькій кухоньці, переустаткованої під робочий кабінет. Всю квартиру вони опалюють раз на тиждень чи перед приходом екскурсантів. У такий спосіб вдається заощадити на комунальних послугах. Втім, ніхто зі співробітників не нарікає. Кожному відвідувачу вони готові докладно розповідати про знаменитого композитора, інтерес до якого з роками не зменшується, а лише збільшується. Особливо багато питань виникає через дивне зникнення і загибель Володимира.

ЯК ЦЕ БУЛО?

Про смерть композитора ходить кілька версій: від вбивства — до самогубства. Архіви цієї справи, що знаходяться в Москві і дотепер, ані родичам, ані співробітникам музею не відкривають, посилаючись на гриф «секретно», а можливо тому, що ще живі багато учасників тих драматичних подій. Офіційна влада прикрилася розмитим формулюванням «загинув за нез’ясованих обставинах у Брюховецькому лісі». Але родичі Iвасюка вважають, що Володимира вбили.

У день похорону його батько — Михайло Григорович ходив по цвинтарі і говорив: «Пальчики мої, пальчики». Неоніла Братунь в одному з інтерв’ю розповіла, як відбувалося упізнання. До моргу вони пішли разом з матір’ю композитора. Приміщення було погано освітленим. Софії Iванівні, щойно вона подивилась на тіло, стало погано. Сина вона пізнала лише за шрамом після апендициту і родимкою на спині. Впізнати його було практично неможливо — обличчя знівечене, поламані пальці і все тіло в синцях. Чи може людина сама собі заподіяти такі каліцтва? Всі, хто близько знав Володимира, розмови про його самогубство називають наклепом.

— Коли читаєш про події, що відбулися в ті трагічні дні, то багато чому дивуєшся, — з гіркотою говорить Параска Михайлівна, директор музею. — У документах фігурують заяви «очевидців», що бачили Iвасюка то в одному місці, то в іншому, а насправді він зник. Ця історія мені нагадує ситуацію, що нині відбувається з журналістом Георгієм Гонгадзе, якого теж хтось десь бачив, а знайти людину не можуть.

В ті фатальні дні зникли всі ноти, що були в івасюкiвському портфелі (він писав квартет для мідних інструментів, це курсова робота композитора. — Т. П. ). За день до свого зникнення Володимир їхав із Хмельницького, де проходив Всеукраїнський конкурс артистів естради, членом журі якого він був. Ольга Рудковська, заступник директора Будинку народної творчості в Києві, згадує, що багато людей пішли проводжати Володимира на вокзал, але були здивовані тим, що він зволів їхати не потягом, а відправився у Львів на легковому автомобілі з колишнім керівником ансамблю «Арніка». Помітно нервував, кудись поспішав. Пізніше, відновлюючи картину трагедії, друзі і родичі пригадали, як Володимир їм скаржився на кількаразові дзвiнки з анонімними погрозами на свою адресу.



«ЧОРНА ФЕЯ»

У моральному плані у Львові Володимирові Iвасюку жилося нелегко. Занадто багато людей йому заздрили. Великим мінусом у біографії композитора було і те, що він не був членом партії. У консерваторії його педагог Анатолій Кос-Анатольський втручався у творчість свого студента. Якщо підняти архіви 72-76 років і 1977, коли він був його вчителем, то музику впізнати важко, тобто зовсім інші пісні, а не ті оригінальні мелодії, що притаманні Iвасюку. Це продовжувалося доти, поки Володимира до себе в клас не взяв Лесь Мазепа.

Але була в композитора, імовірно, ще й особиста драма. За словами директора музею П. Нечаєвої, Тетяна Жукова, з якою Iвасюк зустрічався понад п’ять років, була останньою любов’ю композитора. Таня була солісткою Львівської опери. У концертах співала й пісні, написані Володею. Приблизно в 1977 році Михайло Григорович мав серйозну розмову із сином. Після цього Володимир пообіцяв татові, що одружуватися з Жуковою не буде. Батьки вважають, що Тетяна якимсь чином причетна до його загибелі, а також знала, що з ним сталося в ті жахливі 24 дні невідомості. Досить дивно поводилася, говорила одне, а робила інше. Після того, що сталося, Т. Жукова одразу ж виїхала зі Львова спочатку до Туркменістану, а згодом, начебто її бачили в Бєларусі. Казали навіть про те, що співачка зробила собі пластичну операцію. У всякому разі, з того часу слід її загубився. Між іншим, друзі Володі Жукову чомусь не любили. У спогадах Петра Романюка вона фігурує як «чорна фея».

ХТО ЗАХИСТИТЬ ВІД «ДРУЗІВ»?

Збереглися спогади Михайла Григоровича, де він докладно розповідає про маловідомий факт із біографії свого сина. Виявляється, він міг осліпнути з колиски. Коли Володя народився, йому, як і всім немовлятам, закапали очi ляпісом. Раптом дитина заходилася плачем, а по її щоках потекли чорні сльози. Виявилося, що сестричка переплутала розчин і ввела більш сильну концентрацію (25%). Дитину врятувало лише те, що спрацював рефлекс і вона встигла стулити повiки і обпекло тільки обличчя. Лікарі кицманьської лікарні розгубилися. Але ж дорога кожна хвилина. Михайло Григорович уночі повіз сина до Чернівців. Там маляті надали професійну допомогу і сказали, що дитина народилася в сорочці. Щоправда, нянька, Магдалена Порфиріївна Коделюк, яка з’явилася в будинку Iвасюків з його двомісячного віку і яка виховала потім Галину й Оксану (діти називали її другою мамою, вона прожила в їхній родині 45 років до самої смерті), вважала той випадок знаком у долі майбутнього композитора, що склалася трагічно.

Одні його вважали патріотом, інші — бандерівцем, треті — глашатаєм «соціалістичного раю». I після смерті Володимирові Михайловичу не дають спокою: могилу тричі підпалювали і навіть у дощові дні вона горіла, немов смолоскип.

Втім, це не заважає деяким на імені Iвасюка заробляти собі капітал. I в буквальному сенсі (скажімо, у Львові на Личаківському цвинтарі, де похований композитор, продаються книги типу «Життя і смерть Володимира Івасюка», де маса неточностей, а багато фактів просто притягнуті за вуха), і в переносному. З’явилася ціла армія людей, що називають себе найближчими друзями.

Сестра композитора Галина Iвасюк-Криса не приховує свого обурення і болю: «Мене дуже засмутило інтерв’ю, дане Степаном Сабадашем газеті «Комсомольська правда в Україні». Сабадаш — хороший композитор, але його інтерв’ю в мене викликало шок. Він ніколи не був не тільки другом, але навіть приятелем нашої родини. Степан Олексійович жив у Києві, а Володя у Львові, і його слова, що в брата була біла гарячка, вважаю наклепом. Перепрошую, але це діагноз. Я лікар-невропатолог з 25-літнім стажем. Що буде, якщо я почну розкидатися діагнозами? Впевнена, багатьом стане не по собі, але ж я маю на це більше прав, ніж музикант чи композитор. Відношу «пасажі» Степана Олексійовича на досить поважний вік маестро і на те, що, можливо, у нього з’явилися проблеми з пам’яттю. До цього відноситься й інше його «одкровення», нібито Володя витрачав усі свої гонорари до останньої копійки і тільки, коли гроші закінчувалися, знову сідав писати. Дивна заява. Адже в нас і дотепер залишилися його ощадні книжки з величезними сумами. Щоправда, сьогодні вони стали порожніми папірцями — інфляція зробила свою справу. Але як документ можу їх надати пану Сабадашу в будь- яку хвилину. Володя був безмірно щедрим сином і братом. Робив усім родичам прекрасні і дорогі подарунки. Наприклад, на мій випускний вечір в інституті він одягнув мене буквально від голови до ніг. Що ж це таке? Чому в нас, якщо талановита людина, то обов’язково депресивна особистість чи алкоголік? Наприклад, французи Поля Валері тільки за 28 віршів вважають гордістю нації. А у творчій спадщині Iвасюка 107 пісень, 53 інструментальні твори, музика до спектаклю «Прапороносці» для Львівського драматичного театру ім. М. Заньковецької. Володя був високоосвіченою людиною, у нього дві вищих освіти: медичний інститут і шість років навчання в консерваторії».

З цієї ж серії йдуть вигадки інших «приятелів», якi стверджують, що композитор вживав наркотики.

— Абсолютна неправда, не підкріплена нічим, — стверджує директор музею П. Нечаєва. — Володя міг випити в гарній компанії, віддаючи перевагу шампанському або коньяку. Але ніяких запоїв у нього ніколи не було. Коли жив один у Львові (старша сестра Галя вийшла заміж, а батьки працювали в Чернівцях), у нього з’явилося дуже багато знайомих. Вони знали про великі гонорари, якi одержував композитор, і приходили до нього позичати гроші, часто забуваючи віддати борг, а Володя ніколи не нагадував. Він тяготився, якщо його відволікали від роботи. Може тому волів складати музику вночі. Він говорив, що Муза до нього приходить у тиші. Він лягав спати в кращому випадку о другій годині ночі чи на світанку, а ранком йшов до консерваторії. Його улюблена тітка Марія Iванівна — рідна сестра матері, приїжджала до нього у Львів у 1977 році. Вона написала Софії Iванівні: «Я тебе дуже прошу втрутитися в його життя. Ти розумієш, він уночі працює, а тільки ляже спати, то вже треба вставати. Він усім потрібен. Кожен хоче з ним поговорити, чи потребує його допомоги. Хай дитина нормально обідає, хай нормально відпочиває».

Нині Софії Іванівні 78 років. Смерть сина її сильно підкосила. Останні півтора року вона прикута до ліжка. Коли починаються розмови про Володимира, то їй одразу стає погано, підвищується тиск.

У композитора було багато знайомих, а дійсних друзів лише кілька. Вони не залишають без уваги сестер і матiр композитора. У найважчі дні і після 10 років забуття вони від родини Iвасюків не відвернулися. Це Василь Зінкевич, Назарій Яремчук, родина Братунів. «Iноді мені здається, що нові «друзі» за допомогою імені брата хочуть поніжитися в променях його слави і привернути увагу до себе, — вважає Галина Михайлівна. — Тому величезна кількість так званих спогадів не мають нічого спільного з дійсністю».



«ПІСНЯ БУДЕ ПОМІЖ НАС»

На знаменитій скрипці і коричневому роялі в музеї дозволяють грати найпочеснішим гостям. Цього року тут провели кілька акцій, зокрема, присвячених 30-річчю написання пісні «Червона рута». У «Круглому столі» та концерті брали участь ансамблi «Карпати», «Смерічка» і «Марічка».

У вересні співробітники музею побували в експедиції «Шляхами буковинської трійці». Вони хочуть створити туристичний маршрут по місцях, пов’язаних з життям і творчістю Володимира Iвасюка, Назарія Яремчука й Івана Миколайчука. Початок шляху — по пам’ятних місцях у Чернівцях, потім вирушили до районного центру Кицмань, де народився композитор і зберігся будинок, у якому він провів перші роки: маленька біленька хатка. До речі, її теперішні хазяї родичі Ані Лорак: тут живе бабуся співачки та її тітка. У місцевому краєзнавчому музеї цілий розділ присвячений композитору, а поруч у парку стоїть пам’ятник, встановлений до 50-річчя його народження.

Потім експедиція вирушила до сіл Чорторию та Рівню — батьківщини Миколайчука та Яремчука, відвідали Брусницю, Вижницю й Ростоки, пов’язані з іменами наших знаменитих буковинців. А завершили маршрут у селі Криворівня, де знімався фільм «Тіні забутих предків». У Ростоках Миколайчук знімався в картині «Білий птах з чорною ознакою». Там знаменитий Чорний камінь дотепер пам’ятає його ногу. Незабаром актору виповнилося б шістдесят і було б добре зробити діораму з тих зйомок. В експедиції брала участь його дружина Марія. Вона записала багато народних пісень, що зібрав й подарував їй Iвасюк. Планується, що диск випустять до березня наступного року. Співробітники Меморіального музею В. Iвасюка готують відеоматеріал про цю акцію, щоб про маршрут довідалося якнайбільше людей.

Але, напевно, кращою пам’яттю композитору залишається Міжнародний конкурс молодих виконавців української естрадної пісні ім. В. Iвасюка, його твори, що продовжують звучати по радіо і телебаченню, які ми співаємо...

Тетяна ПОЛІЩУК, «День», Київ — Чернiвцi — Київ
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments