«Вузлики» кохання

П’єсу «Загадкові варіації» відомого сучасного французького драматурга Ерік-Емманюеля Шмітта поставив Олексій Кужельний. Він є не тільки режисером, але й автором сценографії і пластичного рішення вистави. У головних ролях виступили популярні українські актори Сергій Джигурда (Знорко) і Олег Савкін (Ларсен). «Загадкові варіації» Шмітт написав спеціально для театрального бенефісу французької кінозірки Алена Делона, а в Москві, в Театрі ім. Вахтангова, роль Знорко грає улюбленець публіки Василь Лановой. В Україні першим (1999 р.) поставив цю п’єсу молодий львівський режисер Вадим Сікорський в Театрі ім. М. Заньковецької. У тій виставі головну роль блискуче зіграв легендарний актор, майстер психологічного перевтілення Богдан Козак. Два роки тому заньківчани виступали з гастролями в нашій столиці, презентувавши свої камерні п’єси, зокрема, показавши і свої «...варіації», які приголомшили публіку і критиків. Київський варіант шміттівської п’єси в корені відрізняється від львівської редакції, хоча Кужельний використовує той же український переклад Мар’яна Куб’яка, фантастичну музику Едуарда Елгара «Загадкові варіації», але це вийшла вистава-бенефіс не одного прем’єра, а цікавий акторський дует. «Приховане кохання» не залишає байдужими глядачів від першої до останньої хвилини дії. Кужельний вигадав оригінальні режисерські ходи, тонко прочитавши заплутану інтригу цієї психологічної п’єси.

Більше 10 років на острові живе самітником знаменитий письменник, інтелектуал, філософ, Нобелівський лауреат Абель Знорко. Він автор двох десятків популярних романів, але його останній твір «Таємне кохання» не схожий на попередні твори автора. Хто ховається під загадковими ініціалами «Г. М.», якому або якій автор присвятив свій твір? Це реальна особа чи плiд фантазії автора? Чому письменник, світова знаменитість, погодився дати інтерв’ю провінційній газеті? Звідки молодий журналіст Ерік Ларсен знає про якусь таємницю біографії Знорко? Де проходить межа між «его» і «альтерего»? Що приховують легенди? Чим закінчиться це незвичайне інтерв’ю письменника і журналіста, більше схоже на психологічну дуель, а в фіналі на сповідь? Ось на такі непрості запитання доводиться шукати відповіді героям. А глядачі з напругою стежитимуть за виставою, що трансформується з детектива на психологічну драму.

Вся вистава проходить на маленькому сценічному п’ятачку. Акторів від глядачів відділяють лише тонкі рибальські сiтi. Крихітний «острів» з кількома вудками і натягнутими волосінями, що схожі на струни душі героїв. Акторам доводиться віртуозно балансувати у просторі сцени, щоб не зачепити дзвоники і не порвати волосіні. У цій виставі немає активної дії, але кожну мить героям і глядачам доводиться бути насторожі... Куди приведе ця словесна баталія? Під час вистави «острів» раптом перетворюється на такий собі корабель або килим-літак (відчуття плескоту хвиль або польоту підкреслюється комп’ютерними зображеннями на екрані задника сцени, створені Віктором Придуваловим, художник постановки — Надія Кудрявцева), а то «п’ятачок» стає схожим на величезне ліжко... Ми так і не побачимо жінку- загадку, яка залишила незгладимий слід в душах героїв, але, мабуть, зрозуміємо головне, що у кохання є мільйони різних ликів і воно не має статі. Саме кохання робить нас кращими, гарнішими, талановитішими.

Величезне навантаження в постановці несе музика Едуарда Елгара. Його 14 «Загадкових варіацій» — це невловима одна мелодія: гарна, хвилююча. Здається, що ось воно — ви вхопили тему і миттєво вона кудись зникає, і ви знову напружено вслуховуєтесь... П’єса Шмітта вимагає максимальної самовіддачі акторів. Її побудовано на різних нюансах. У ній не можна перетиснути і недотиснути — інакше все мозаїчне сценічне панно розсипається і з’явиться фальш. У «Прихованому коханні» цікавий акторський дует відкрився по-новому. Сергій Джигурда не тягне на себе «ковдру», а Олег Савкін виступив не просто гідним партнером, а майстром психологічного перевтілення. У актора в кіно і на телебаченні режисери просто використовують його фактуру красеня-чоловіка. У рідному Театрі ім. Лесі Українки Савкін також не на перших ролях, а в «Сузір’ї» йому випав шанс виявити свій акторський потенціал, і він їм скористався. Багато в чому завдяки майстерній грі Олега вистава заграла різними барвами, набула тонких нюансів. Без сумніву, роль Еріка Ларсена — одна з кращих у творчій біографії О. Савкіна...

Після вистави режисер і художній керівник «Сузір’я» Олексій КУЖЕЛЬНИЙ відповів на кілька запитань «Дня».

— Як до вас потрапила п’єса Шмітта? Чи бачили ви паризький, львівський і московський варіанти «Загадкових варіацій»?

— Ні, вистави своїх колег я не бачив. Знаю, що Делон грав «Загадкові варіації» в театрі «Марiне». Чув, що чудово інтерпретував п’єсу Богдан Козак в Театрі ім. М. Заньковецької, не бачив я і Ланового у вахтангівській варіації, — зізнався Олексій Кужельний. — Львів’янам допоміг отримати п’єсу для постановки тодішній Посол Франції в Україні пан Фієскі. Він отримав дозвіл у Шмітта на постановку, оплатив переклад. Наскільки я знаю, фінансову допомогу надав і фонд «Відродження». Уперше про «Загадкові варіації» мені розповів актор Валерій Сивач. Він отримав п’єсу від завліту Театру ім. Вахтангова. Сивач мріяв зіграти роль Знорко, але його трагічна загибель завадила цьому. А оскільки п’єса дуже цікава, то я все ж вирішив її поставити в «Сузір’ї».

Ви знаєте, у французькому театрі є традиції сценічних скоромовок, а оскільки «Загадкові варіації» писалися на Алена Делона, то перші півгодини на сцені має грати добре знайомий глядачам артист, улюбленець публіки, бо саме на ньому тримається вистава. Спочатку в п’єсі немає дії, інтриги, а довга експозиція навіть трохи заплутує глядача. Він не може зрозуміти: що ж власне відбувається? Тому тут дуже важливо, щоб роль відомого письменника Абеля Знорко грав популярний актор, але він має показатися глядачам у новій для них якості, і при цьому залишаючись все таким же зірковим... У моїй постановці в цьому є складність. Так, Сергій Джигурда — чудовий артист, багато знімається в кіно, на ТБ, виступає як бард, але за віком він не літня людина (як в п’єсі Шмітта). Делон, Козак, Лановой відповідали тим критеріям, вони зовсім не хлопчики... За сюжетом має бути серйозна вікова різниця між героями. Але мені здається, що вся історія, написана драматургом, загострюється, коли на сцені виступають два повноцінних партнери. У Штітта дует чітко виписаний: Знорко — немолодий красень, втомлений від слави дивак-самітник і молодий журналіст Ерік Ларсен. У мене ж у виставі вони ближче за віком і ці герої рівноцінні: обидва гарні чоловіки. Хоч для мене ця історія чимось нагадала історію кохання Лесі Українки.

— Роман в листах? Дивні асоціації...

— А ви пригадайте біографію поетеси, її два кохання... Палко коханий перший чоловік Сергій Мержинський, який помер від туберкульозу і не дуже коханий Климент Квітка, на 9 років молодший за неї, але саме цей чоловік став не просто вірним другом, але і подружжям... Для мене це дуже схожі ситуації. Принаймні, коли я ставив виставу «Колискову для Лесі» за п’єсою Катерини Демчук (дослідника творчості Лесі Українки), то мені здалося, що любовна тема пронизує все її життя. Хоча, напевно, паралелі між твором Шмітта і творчістю Лесі Українки глядачі не проведуть, але для мене той незримий жіночий образ, який присутній у виставі — це саме Леся Українка...

— У виставі є деяка загадка. Ті, хто бачать її вперше і не знають п’єси, дуже уважно стежать за сюжетом, бо по ходу вистави інтрига тримається до самого фіналу, але навіть знаючи чим все закінчиться, вже звертаєш увагу на акценти, акторські знахідки...

— Автор настільки точно виписав взаємини з глядачами. Можна сказати, що все навіть прораховано ним по хвилинах. У п’єсі є не тільки інтрига, а й гра з публікою. Глядачі спочатку мають засміятися, стежачи за діями героїв, а наприкінці вистави їм має стати ніяково за свій сміх. Актори весь час працюють на цей парадокс. П’єса не така вже проста, як здається на перший погляд, і тому чимало глядачів приходять ще і ще раз подивитися виставу. У цьому творі Шмітт до нюансів розписав систему взаємин з глядачем. Можна зробити парадоксальну, в чомусь грішну, в чомусь низьку, в чомусь вульгарну, в чомусь штучну і т. ін. з різними негативними відтінками історію, а насправді драматург розказав про тріумф кохання. Шмітт говорить, що кохання не знає збочень. Це завжди велике почуття.

— Дивно, що Роман Віктюк ще не поставив цю п’єсу в своєму театрі?

— У ній відсутні гомосексуальні мотиви, хоча ця тема має виникати в уяві глядачів. І глядачу має ставати ніяково за таку підозру. Весь час iде гра, зав’язуються вузлики для глядача: ось наче все зрозуміло, і раптом несподіваний поворот на 180 градусів...

— Вистава вимагає сильного акторського складу. Вона потребує щонайменше одну «зірку». Ви відразу вирішили, що Знорко буде грати Джигурда, а Ларсена — Савкін?

— Вистава непросто народжувалася. Я починав репетирувати з іншими артистами: Дмитром Лаленковим і Владом Задніпровським, але, на жаль, у нас нічого не вийшло. Вплинули багато різних обставин, і мені довелося все починати по-новому, але вже з іншим акторським дуетом — Савкіним — Джигурдою. А може, проблема була в мені: з Олегом і Сергієм ми вже працювали раніше, я знав їхній потенціал, а з Лаленковим і Задніпровським ми репетирували вперше...

Вже є телеверсія нашої вистави, зроблена ТРК «Київ». Хоча вона не замінює постановку. Адже коли ти бачиш виставу «вживу» на сцені, а не по ТБ, то це цілковито різні глядацькі відчуття. Телеваріант має перевагу в тому, що він зберігає постановку для історії. На плівці не можна передати магію театру. Адже кожна вистава несхожа на попередню. Актори відчувають глядача, і від його реакції вистава народжується наново. Мене тішить, що наш театр сьогодні запитаний у Києві. У нас на місяць наперед розкуплені квитки, і це при тому, що ми не піаримо свої постановки, дуже мало використовуємо рекламу. Навпаки ми прагнемо до вузького кола глядачів-гурманів — шанувальників «Сузір’я». На жаль, справжніх театралів нині небагато. А мені хочеться, щоб до нас приходили, як на свято, спеціально готувалися до театру. Я хочу відродити традиції салонів, повернути красу, знову прилучити до прекрасного мистецтва, щоб публіка з нетерпінням чекала зустрічі з театром. Ми маємо знайти власне, неповторне обличчя. Ми дуже цінуємо вдумливого глядача і критика, і чекаємо на них на свої вистави.