Корінь демократії в активності громадян, а запорука - в забезпеченні прав людини.
Зеновій Красівський, поет, письменник, громадський та політичний діяч, політв’язень радянських таборів, член Української Гельсінської групи

«Я вам, українцям, дуже заздрю: у вас справжня нова хвиля в кіні»

У нашому прокаті надзвичайно рідко з’являється білоруське кіно. Тож «Кришталь» 38-річної Дарії Жук вартий уваги вже хоча б через це
9 листопада, 2018 - 11:32
ФОТО НАДАНО ДАР’ЄЮ ЖУК
ДАР’Я ЖУК

Світова прем’єра цього фільму відбулася в секції «На Схід від Заходу» на кінофестивалі в Карлових Варах у червні цього року, а в липні фільм отримав Гран-прі «Золотий Дюк» на Одеському міжнародному фестивалі.

Дар’я Жук ще в 1990-ті, будучи 16-річною, поїхала вчитися в США за запрошенням. Отримала економічну освіту в Гарвардському університеті. Працювала в Нью-Йорку на каналі HBO, паралельно продюсуючи документальне кіно й факультативно навчаючись кінематографу в Гарварді. 2015-го з відзнакою закінчила Колумбійський університет за спеціальністю «режисура». Виграла низку грантів від престижних фондів, зокрема грант компанії Panavision для нових режисерів New Filmmaker Grant (2012) і міждисциплінарний грант Колумбійського університету Art Works Grant (2012). Отримала право вести власний курс із режисури в Колумбійському університеті за рік до отримання режисерського диплому (вересень-грудень 2013). Короткометражки Дар’ї Жук були показані й премійовані на низці фестивалів у США, Росії, Білорусі, а цього року вона закінчила роботу над повнометражним дебютом «Кришталь» (Білорусь — Росія — США — Німеччина).

Згідно з сюжетом, серед розрухи 1990-х безробітна ді-джейка Веля (Аліна Насібулліна), аби отримати візу в США, вказує в документах випадковий телефонний номер, на який, виявляється, подзвонять з консульства, щоб перевірити місце її роботи. Єдиний спосіб підтвердити легенду — сидіти кілька днів у заводському містечку неподалік від Мінська, в квартирі, де стоїть той самий телефон, аби вчасно відповісти на дзвінок. Мешканці квартири — простий люд, місцевий пролетаріат. Мають клопоти: готуються до весілля. На непрохану гостю реагують по-різному: від співчуття до цілковитого несприйняття, але пускають її посидіти на стільчику біля телефона. Дзвінок все не лунає, чекання затягується, конфлікти наростають.

Це міг би бути сюжет для комедії: столична штучка приїздить у провінцію. Але «Кришталь» — не комедія. Веля в першу чергу вирізняється з пострадянського середовища своїм прагненням до свободи. Яка для оточуючих її людей — порожній звук. Їм важливі правила, звичаї, «понятія». Велі — яка, втім, має власний тягар брехні — з ними не зійтися. Закінчується це все для неї кепсько — але водночас і робить сильнішою.

Цей фільм не позбавлений недоліків, властивих для повнометражних дебютів — прямолінійність ситуацій, занадто типові, навіть пласкі персонажі, огріхи в сценарії. Але атмосфера 1990-х, вулиці, інтер’єри, характери змальовані доволі точно й не без гумору. Головне ж — вкладене режисеркою послання — про важливість свободи й важкість її здобуття — висловлене переконливо й сильно.

Ми поговорили з Дарією напередодні прем’єри.

В ПОШУКАХ НЕКОМФОРТНОГО МІСЦЯ

— Вас краще називати американською чи білоруською режисеркою?

— У мене ніколи не було такої мети — емігрувати.  Завжди їздила в Америку вчитися чи працювати. Вперше я туди потрапила 1996-го, в 16 років. 9 місяців провчилася в середній школі й пережила це як емоційну травму, тому, повернувшись до Мінська, не дуже хотіла їхати назад. Але виявилося, що вчитися в Москві набагато дорожче, ніж у маленькому коледжі на Середньому Заході. Так одне за одним мене почали затягувати туди. Проте я не втратила зв’язок з Білоруссю і лишилася дуже близькою до тих місць, де народилась.

— Ваш зв’язок з кіном виник у Америці чи в Білорусі?

— Режисура прийшла до мене цілковито випадково. Просто, коли подорожуєш і живеш у різних країнах, у тебе розширюються межі можливостей. В Мінську я не могла уявити, що кіно стане реальністю. Але, отримуючи освіту, шукаєш себе й своє місце у житті. Я потрапила на курс документалістики в Америці в 19 років. Моя подруга з Греції дуже хотіла займатися кіном, тому що її батько — відомий кінокомпозитор, тож вона цілеспрямовано йшла туди, я приєдналася за компанію й відкрила для себе вражаючий світ.

— І все?

— Знову серйозно зайнялася режисурою вже в 30 років. Коли повернулася в кіношколу, перепробувавши всі способи, аби позбавитися цієї хвороби. Знімала відеоарт, допомагала друзям із продюсерством, продюсувала неігрові картини сама. Але зрештою прийшла до усвідомлення, що мені потрібна режисура і нічого більше. Хоча робота в кіні — болісний процес, таке враження, що ти роздягаєшся перед чужими людьми. Дуже некомфортне місце насправді.

«КРИШТАЛЬ»

— Який фільм можете назвати вашим дебютом?

— Це і є «Кришталь». Усе до того я не вважаю серйозним кіном. Мені за «Кришталь» не соромно. А решту просто боляче дивитись.

— Звідки власне взялася історія Велі?

— Зав’язка з поданням липових документів у посольство грунтується на реальних подіях, що трапились з однією моєю подругою, причому в Києві. Коли вона мені розповіла це, я подумала, що це міг би бути фільм. Але це було 10 років тому, знадобилося багато часу, аби довести до сценарію.

— Щодо атмосфери «Кришталю»: 1990-ті у вас відображені доволі точно. Але чому саме цей час?

— По-перше, таке не могло трапитися пізніше, в світі мобільних телефонів і інтернету. По-друге, мені хотілося змалювати час, який я дуже добре знаю. Для мене переламний момент настав якраз 1996-го, та й у Білорусі тоді все здавалося можливим. Мені здається, що сьогодні немає такого безумного пориву вимагати нагород від долі, вже інакший час. Тож для мене дев’яності були часом великих можливостей, складним, але, оскільки я на ту мить уже народилася, то не знала, як може бути інакше.

— Інший важливий момент: ви явно не ідеалізуєте «простий народ».

— Для мене як режисерки важливо відчувати людей. Хто ми і чому ми так чинимо, а не інакше? Намагаюся зрозуміти людську суть з різних боків. Зрозуміло, в нас немає добра й зла в чистому вигляді. Якби там були чисто позитивні чи чисто негативні персонажі, то фільм втратив би зв’язок з реальністю.

— Але все ж певне опонування соцреалістичній пасторальності у вас є.

— Я навіть не думала про соцреалізм, хоча й виросла серед нього, на картинах «Беларусьфільма». Я швидше відштовхувалася від сюжетів про міську дівчину, яка намагається самоствердитися, мріє про більше. Веля нагадує мені американську героїню, індивідуалістку, яка готова заради своєї мрії на що завгодно. Водночас, я не хотіла показувати це східноєвропейське убозтво, яке люблять продавати на Заході. Мені йшлося про те, що у Велі є мрії більші, ніж вийти заміж чи заможніше жити. Тому можна сказати, що я спиралася на незалежне американське кіно 1980-х. Ще дуже люблю Кіру Муратову.

— Чи важливі для вас феміністичні акценти в цій історії?

— Звісно. Однак, я не вважаю, що це найважливіший рівень. Я не хотіла робити будь-яку пропаганду. Але я часто бачу жінок, які дуже багато працюють і чоловіків, які дуже багато відпочивають. Тож у мене там доволі багато жіночих персонажів — активних, таких, що запам’ятовуються.

РЕЖИМ

— Який стан білоруського кіна?

— Важкий.  «Білорусьфільм» ми жартома називаємо «Партизанфільмом». Тому що в нас дуже багато фільмів — про партизанів. Узагалі білоруська національна ідея досі крутиться довкола тої війни. Тому в мене  й мама героїні працює у відповідному музеї. Мені дуже хотілося зробити білоруський фільм, який буде не про ту війну. Я вам, українцям, дуже заздрю. Мені здається, що у вас справжня нова хвиля в кіні, багато молодих кінематографістів, які дуже звучать, причому за межами України теж. На жаль, у нас нема підтримки нового покоління. Можливо, ми просто бідніші, в нас менше грошей на кіно. І скандал довкола нашого головного фестивалю «Листапад»... Це такий маятник: робити кіно начебто можна, але така політична ситуація, що доводиться вмикати самоцензуру. Існує незрима межа, яку не можна переступати в плані матеріалу. Наприклад, до конкурсу на «Листападі» не допустили фільм про бабусю, яка живе в Криму, щоб не образити почуття глядачів, причому навіть не наших, а російських. Наче Білорусь намагається  займати нейтральну позицію, але ми все одно дуже проросійські.

— Чи можна говорити про те, що у вас держава купує лояльність кінематографістів?

— Мені здається, вони намагаються зробити велике кіно, яке було би жанровим і пропагандувало б силу держави. Вийшло кілька проектів, на які виділили багато грошей і які провалилися з тріском. Мало не МВС спонсорувало... Таке існує — високобюджетна кінопропаганда. Намагалися робити і більш продюсерські проекти, на які запрошували зарубіжних режисерів, але вони зовсім не прозвучали. Може, колись вони віддадуть ці гроші молоді — аби зняти не один пафосний фільм за 3 мільйони, а десяток гарних. Ми хочемо бути Голлівудом, а насправді нам треба бути тими, ким ми є, не соромитись того, що ми маленька країна. Нам варто робити маленьке фестивальне кіно, але цікаво робити, стверджувати національні особливості в такий спосіб.

— Щодо національних особливостей: чи вірними є враження, що нині  у вашій країні відбувається поступова білорусізація?

— Я дивлюся по молодих людях. Раніше це був дуже конкретний прошарок. Хтось, наприклад, вчився в художній школі, і ця школа говорила білоруською. А зараз я бачу, що багато молоді вільно володіє мовою та її використовує. Потроху виходить у маси, але дуже повільно порівняно з тим, як це відбувалося й відбувається у вас. Мені теж здавалося, і багато хто досі вважає, що білоруська культура близька до російської. Але, поживши й попрацювавши в Москві, ще до Криму, я відкрила, що ми з Росією зовсім різні, зовсім інакше відчуваємо світ.

— Якщо вже зайшла про це мова, скажіть: за вашою оцінкою — за стільки років білоруси не втомилися від режиму  Лукашенка?

— Мені здається, що більшість його підтримує.

— Досі?

— Як даність. На тлі сейсмічних змін в Україні в комбінації з пропагандою режим став лише сильніший, бо аргумент «ви ж не хочете громадянської війни, як в Україні» працює безвідмовно.

— При цьому в «Кришталі» ви зробили відкритий фінал.

— Мені дуже важливо було лишити надію. Зміни відбуваються дуже швидко, різко й непередбачувано. І коли щось змінюється, ти вже не можеш собі уявити, що воно колись було інакше.

«ФЕМЕН» І МУЗИКА

— Що зніматимете далі?

— Дуже хотіла б зробити фільм в Україні. Знайти тему, релевантну і Східній, і Західній Європі. Одне слово, думаю зняти щось про вашу групу «Фемен». Такі молоді — я не уявляю, що могла б  бути настільки усвідомленою чи ідеологічно сформованою в такому віці. Це ідея, яка мене дуже хвилює.

— Маю вас запевнити як свідок їхньої діяльності — це явище вкрай суперечливе.

— Так саме це й цікаво. Те, що ми до кінця не розуміємо і не можемо певно визначити, добре це чи погано.

— Чи маєте якісь захоплення поза кіном?

— Я закінчила музичну школу, а потім в університеті займалася — грала на органі, ді-джеїла. І зараз після «Кришталю» намагаюся знову повернутися до музики. Поки не граю, але мені пропонують, і буду намагатися суміщати.

— Який стиль вам найбільше до душі?

— Дуже люблю електронну музику, це я додала в сценарій, як ви могли помітити. Ця субкультура для мене є запереченням рок-н-ролу, Цоя й подібного, тобто тої музики, яку слухали  батьки, але, головне — вона втілює справжню свободу.

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments