Краса - це нескінченність, виражена у закінченій формі.
Фрідріх Вільгельм Шеллінг, німецький філософ

Як стають «гітлерами»?

13 листопада у Київському театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра — 20-річчя постановки «Майн Кампф, або Шкарпетки в кавнику»
13 листопада, 2015 - 12:42
ГОЛОВНА ІДЕЯ ВИСТАВИ: «НЕ МОЖНА ДОВІРЯТИ ЛЮДЯМ, ЯКІ ПАТОЛОГІЧНО НЕ ВМІЮТЬ ЛЮБИТИ»! НА ФОТО: ВОЛОДИМИР ГОРЯНСЬКИЙ (ГІТЛЕР) ТА АНАТОЛІЙ ЯЩЕНКО (ШЛОМО ГЕРЦЕЛЬ) / Фото Євгена ЧЕКАЛІНА

Уперше виставу Едуарда Митницького «Майн Кампф, або Шкарпетки в кавнику» зіграли  в Києві 17 листопада 1995 року. Тоді вона зібрала цілу гору рецензій — і сьогодні продовжує щомісяця йти з аншлагами. Адже викривальна сатира на теми боротьби за владу, невміння розуміти та любити ближнього, інфантильності та егоїзму жодним чином не втратила актуальності.

У середині 1990-х  режисер сформулював головну ідею п’єси Дьйордя Таборі, яку за чотири роки до київської прем’єри він поставив у Лейпцигу: «Не можна довіряти людям, які патологічно не вміють любити»! Критики писали про точність пропорцій видовища й інтелекту та напророчили те, що зараз ми можемо просто констатувати як факт: «Вистава житиме стільки, скільки захоче грати її театр»!

Можна довго перераховувати міжнародні, українські та зарубіжні фестивалі, на яких покази «Майн Кампф...» провокували не лише захоплення глядачів, а й бурхливі філософські дискусії. Або сперечатися, хто є головним у центральному акторському тріо: хворобливо-інфантильний Гітлер (Володимир Горянський), щиросердний, мудро-розважливий Шломо Герцель (Анатолій Ященко) чи мрійливий скептик Лобковіць (Олександр Ганнонченко). А документальна виставка, яку  можна побачити у фойє театру, дасть змогу познайомитися з історією цієї постановки, а також кожному спробувати чесно відповісти на непросте питання: наскільки добре ми вивчили уроки ХХ століття.

Як народжувалася  резонансна вистава, «Дню» розказали його творці — режисер і виконавці головних ролей.

«П’ЄСА Д.ТАБОРІ НЕ ОБМЕЖЕНА ЄДИНОЮ КРАЇНОЮ І КОНКРЕТНИМ ЧАСОМ»

Едуард МИТНИЦЬКИЙ, режисер вистави, художній керівник Театру драми і комедії на лівому березі Дніпра:

— Із драматургом Дьйордем Таборі я зустрічався в Німеччині (до речі, листи від нього будуть представлені на виставці в фойє нашого театру). Це була дуже мудра людина і парадоксально щасливо-нещасна. Він, угорський єврей, на собі відчув усе, про що зі сцени говорить Шломо Герцель. Проте якщо й згадував події минулого, то лише побіжно. Таборі був стриманим, конкретним, небалакучим, не розпорошувався на дотепи. Завжди носив кепку, таку собі «бейсболку» (думаю, це талмудистська звичка). У житті його гумор майже ніяк не проявлявся, але в творчості його достатньо.

П’єсу Дьйордя Таборі «Майн Кампф» я вперше, на початку 1990-х, поставив у Німеччині, де спектакль мав величезну популярність. Крім того, я  бачив виставу за цією п’єсою в театрі «Берлінер Ансамбль», де вона була вирішена аж занадто реалістично, в німецькому дусі. Актор віртуозно патрав живу курку, а кров лилася на його халат, на сцену... Виконавиця ролі Фрау Смерті виходила зовсім оголеною! Натомість моя вистава, хоч і мала фарсові елементи, була психологічною. У Києві я підсилив фарсову складову. Звідси й підзаголовок вистави: «Фарсові трюки у віденській нічліжці». Там, де, за легендою, єврей Герцель зустрівся з Гітлером, коли той ще тинявся нічліжками.

П’єса мені дуже сподобалася, хоча до того нічого подібного я не ставив. Вона вимагала цілком нового театрального погляду, інших засобів виразності. Це той випадок, коли акценти виникають майже довільно, залежать від того, що відбувається за вікном. У різних країнах по-різному борються за владу, проте тип людей, які прагнуть панувати, та характер досягнення влади дуже схожі. Вулиця, телебачення, спілкування людей завжди вносили у виставу якесь дуже особисте ставлення до того, що в ній відбувається. Так, акценти дещо коливаються, адже виставу грають дуже розумні артисти. У кожного з них є власний погляд на життя, поточні події. Маючи це, як кажуть піаністи, «в пальцях», не можна не винести його на сцену. У природі цієї вистави є можливість для дуже коректних «відсебеньок». Тому іноді виникають окремі слова, а відтак — аплодисменти глядача. Шлюз для помірної імпровізації відкритий. Актори Васильєв та Ященко дуже різні. Анатолій Ященко мене остаточно підкорив тим, що зробив у ролі Шломо. Він дійсно артист перевтілення. Його амплуа не передбачає гострих, характерних ролей, тим більше з єврейським акцентом, і він не пішов цим шляхом. Притому питання, єврей його персонаж чи не єврей, не виникає. Виявляється, «одеське» інтонування для цього зовсім не обов’язкове.

У Володимира  Горянського за двадцять років роль Гітлера з «умоглядної» перетворилася на «реальну». Сьогодні є очевидним, що п’єса Д.Таборі не обмежена єдиною країною і конкретним часом. Про те, що відбувалося в Німеччині 1930-х, можна почитати. Однак коли ти бачиш, що майже те саме — під іншими іменами й прізвищами, відбувається тут і зараз, є про що говорити...

«ГІТЛЕР МІГ БУТИ ІНШИМ, АЛЕ СЕРЕДОВИЩЕ ЗРОБИЛО З НЬОГО МОНСТРА»

Володимир ГОРЯНСЬКИЙ, народний артист України:

— Двадцять років я граю «Майн Кампф, або Шкарпетки в кавнику» в одному й тому самому костюмі: нічого не перешивали й не додавали. Лише трошки важче стало його насувати на себе... Звісно, з часом роль змінюється. Добре пам’ятаю «молодиків», які намагалися «дивними» аплодисментами змістити акценти в зовсім інший бік. Але добре, що рішення вистави не давало їм можливості надалі це розвивати.  У мене навіть в думках не могло бути, що через двадцять років вистава стане у двадцять разів актуальнішою! У 1995-му  навіть до кінця не розумів, чому Едуард Маркович раптом узяв цю п’єсу. Мабуть, він як митець і творча особистість передбачав якісь речі. На жаль, його передбачення справдилося... Іноді під час вистави навіть хочеться назвати певні прізвища лідерів певних країн, але я себе стримую. Хоча всі розуміють, про кого мова і що відбувається.

«Майн Кампф» завжди збирає повний зал глядачів. П’єса складна для розуміння — філософська, глибока. Тішить, що завжди одна й та сама реакція на певні репліки, цитати.

...Прем’єру мав грати інший актор, але ще під час репетицій у виставу увійшов я. Пам’ятаю, що Едуард Маркович прийшов на прогін із хворою спиною, було холодно. Я розумів, що йому було важко. Він попросив мене повернутися на помості, а я через втому просто впав із нього... підскочив — і ми продовжили репетирувати. Едуард Маркович весь час пропонував щось нове. Прем’єра вийшла дуже вдалою. Щоправда, згодом були певні зміни. Наприклад, вилучили з фіналу вихід Сталіна. Звідки інфантильність мого персонажа? Все залежить від середовища, до якого потрапляє людина. Гітлер міг бути іншим, але середовище зробило з нього монстра. Зараз у світі інформаційних технологій дуже легко посіяти будь-яке зерно. Маємо наочний приклад у сусідів... Закидається будь-яка інформація — і виростає те, що потрібно владі, тому, хто володіє інформаційним полем. Добре, що ми вже навчені, маємо «щеплення». Думаю, що наша вистава — одне з таких «щеплень».

«ВИХОДЯЧИ НА СЦЕНУ, МИ СТАВИМО СОБІ ЗА МЕТУ НЕ ПРОСТО РОЗВАЖИТИ, А ВСТУПАЄМО В ДІАЛОГ ІЗ СУСПІЛЬСТВОМ»

Олександр ГАННОНЧЕНКО, заслужений артист України:

— Коли вперше читаєш п’єсу, здається, що це суцільна маячня!  У доброму сенсі слова, коли людина продукує певні тексти, думки, не контролюючи себе, ділиться найвідвертішим, усіма тими переживаннями, що накопичилися в голові та серці. З усього пережитого раптом спливають якісь образи, видіння, ідеї, бажання, емоції... Мені здається, що саме так написана п’єса Д.Таборі. Бо якщо шукати звичну сюжетну логіку, то нічого не зрозумієш. От починається моя роль Лобковіця : «Я вигадав дещицю нових заповідей. По-перше, Бог один, і цей Бог — я». Ну, що це за текст?! Або таке: «Ти можеш не шанувати своїх батьків, достатньо їм дзвонити хоча б раз на тиждень». І третя: «Якщо ти забажаєш бабу свого сусіда, то переконайся, чи не волохаті у неї ноги»... Тут усі герої по-різному божевільні, все перемішане. Євреї (в особі Шломо Герцеля) навчили розуму Гітлера, який з часом звів із ними рахунки. Адже у виставі Шломо турбується про Гітлера, навчає його, оберігає. Люди піддаються певним впливам. Проте справжні індивідуальності чинять так, як того вимагають їхні власні свідомість, емоції, особисте розуміння, що добре й що погане. На тлі сьогодення п’єса навіть стала гострішою...

Мій персонаж, Лобковіц, у фіналі йде, бо не може співіснувати з покидьком, юним Гітлером. Він розуміє, що в цій людині приховане якесь ще не до кінця зрозуміле йому зло. Сутність Лобковіця для багатьох глядачів залишається загадкою, яку треба розгадувати.

Ми граємо виставу в структурі, яку збудував Е. Митницький. Вона досить жорстка, компактна, проте дозволяє іноді імпровізувати, щось змінювати. Або інакше подати певну фразу, яка сьогодні видається більш живою. У п’єсі «Майн Кампф» завжди можна тримати «на другому плані» певні думки, які резонують із сьогоденням. Виходячи на сцену, ми ставимо собі за мету не просто розважити, а вступаємо в діалог із суспільством.

«ЦЕ ВИСТАВА ПРО ЛЮБОВ ДО БЛИЖНЬОГО, ПРО ВІРНІСТЬ І ЗРАДУ»

Анатолій ЯЩЕНКО, заслужений артист України:

— Вистава «Майн Кампф, або Шкарпетки в кавнику» була вперше зіграна невдовзі після того, як я почав працювати в Театрі драми і комедії. Роль Шломо тоді дивовижно грав Анатолій Михайлович Васильєв. Мене вразило, що при зовнішньому спокої й удаваному «нічого-не-робленні» від нього неможливо було відвести погляду! Коли 2010 року Анатолій Михайлович пішов із життя, у виставу ввійшов я. Найскладніше в цій ролі той малюнок, що було закладено режисером Е.Митницьким, його внутрішня партитура. Зізнаюся, що спочатку мені було дуже складно. Анатолій Васильєв був за натурою філософом-спостерігачем. Я за своєю природою скоріше шукач, аніж філософ. Тому  не намагався «змавпувати» роль, адже це було неможливо.

Хоча наша вистава за жанром фарс, у п’єсі Д.Таборі закладено вічні істини. Мені здається, що це вистава про любов ближнього, про вірність і зраду. І не лише у стосунках чоловіка й жінки. Наприкінці спектаклю Шломо каже: «Я по глупоті своїй не знав, що деякі люди не витримують любові». Мій персонаж намагається розібратися в собі, у стосунках між людьми, між собою та Творцем. Це внутрішня мотивація дії, тоді як зовнішня — історія Гітлера, який іде до влади, зраджуючи найближчих...

Юлія БЕНТЯ
Газета: 
Рубрика: