Якщо є Пономаренко — можна ставити Верді

Репертуар цього баритона має свою домінанту — опери Джузеппе Верді, в яких він розкрився як співак європейського рівня. І хоч виконує він партії й у операх вердистів, і в російській класиці, однак саме в музичних полотнах геніального італійського композитора ми можемо отримати повну візитку вокального і артистичного обдарування одного з кращих баритонів світу. Мова йде не тільки про розуміння і відчуття музики Дж. Верді, хоч саме на цьому й зростає вердіївське виконання, але ще й про природу голосу співака. А це не тільки широта діапазону і вокальна культура, але й винятковий Божий дарунок — унікально обарвлений і соковитий тембр, гнучкість і політність голосу, наповненість нижніх регістрів і гранична виразність верхів, уміння піднести їх до мистецької довершеності в палітрі кожної вердіївської арії.

Зовсім недавно мені випало послухати під час гастролей театру в Данії впродовж кількох днів три вистави «Аїди» за участю Івана Пономаренка в партії Амонасро. Не треба зайвий раз говорити, яким складним є цей образ і у вокальному, і в артистичному плані, особливо в заключній арії нубійського царя, де вокальна палітра відтворює майже вселенську необмірність людських почуттів — від батьківської ніжності до біблейського прокляття і зневаги за зраду рідної землі та народу. Кантиленність переходу від найніжнішого піано до вибухової енергії форте надавало в інтерпретації Івана Пономаренка цьому образу монументальності й водночас особливої людяності, щирості, в якихось моментах навіть можна сказати — незахищеності. Мало якому співаку вдається через вокальні барви створити такий випуклий і виразний, психологічно глибокий і наповнений образ. У цьому плані до особливих творчих здобутків маємо віднести й заголовну партію в опері «Набукко», поставлену в 1993 році вперше через майже вісім десятиліть на сцені Національної опери України, власне, на феноменально красивий і водночас потужний голос Івана Пономаренка. Виконавець цієї партії має володіти великим арсеналом як вокальних, так і артистичних даних — від природної гнучкості вердіївського голосоведіння, лапідарного і точного царського жесту до передачі через гру і вокал біблейської філософічності змісту опери, щоб розкрити не тільки історичний, але й духовний зміст однієї з найскладніших і найглибших опер Дж. Верді. Треба сказати, що Іван Пономаренко відшліфував цей образ задовго до київської прем’єри, взявши участь у кількох постановках європейських театрів «Набукко», де по-різному трактувалися як партитура, так і вибудовувалася сценічна дія. Якраз ця опера, оцінена сучасниками Верді як «статична», давала в кінці ХХ століття найширший простір і для диригентів, і для режисерів, і для виконавців. Після успішного дебюту в Спліті (Югославія), де, виконуючи партію Набукко, Іван Пономаренко виїжджав на сцену на коні й як справжній варвар та богоборець нищив сакральне втілення Всевишнього, багато європейських театрів запросили виконати цю партію співака із Києва, оцінюючи його сценічне втілення як одне з найвиразніших і найцікавіших, про що засвідчує низка рецензій зарубіжних критиків. Проте найулюбленішою для нього стала київська постановка. Можливо, ще й тому, що саме «Набукко» започаткував нову сторінку в історії театру, який, використовуючи досвід найбільших світових опер, впровадив виконання класичних творів мовою оригіналу. Ця практика знайшла втілення і сьогодні.

Національна опера України не тільки інтегрувалася в європейський музичний контекст, але й стала активним його учасником, а провідні співаки, маючи репертуар мовами оригіналів, все частіше й частіше отримують запрошення співати в найпрославленіших театрах світу, зокрема в Ла Скала, Метрополітен Опера, Віденській і Женевській операх тощо.

Іван Пономаренко, маючи в доробку ряд партій вердіївського репертуару, чи не найактивніше репрезентує українську вокальну школу на світових сценах. Окрім участі в гастролях театру (Франція, Німеччина, Швейцарія, Данія, Іспанія, Бельгія, Нідерланди), він виступав також у виставах Варшавської опери, виконав партії в «Аїді», «Ріголетто» та «Сільській честі» на супермодерних сценах південноафриканських міст Йоганнесбург та Преторія, де мистецька доля звела його із видатним італійським диригентом Карло Франче; в Каїрській опері, освяченій ім’ям Верді та його оперою «Аїда»; брав участь у постановці «Євгеній Онєгін» в Амстердамі (Голландія), гастролював у США, Канаді, Греції, Китаї, Японії, Угорщині, Болгарії, Фінляндії... Попри неоднозначне ставлення щодо виконання опер мовою оригіналу, як у середовищі київських любителів вокального мистецтва, так і самих артистів, треба сказати, що Іван Пономаренко є переконаним апологетом цього напряму, вважаючи, що саме таким шляхом українські оперні театри мають змогу вийти на значно вищий загальний рівень виконавської культури, а співаки отримують ширший простір для творчості.

Вихованцю Одеської консерваторії й учню уславленого вокального педагога Ольги Благовидової, з класу якої вийшли Зоя Христич, Бела Руденко, Микола Огренич, Олександр Ворошило, Людмила Шемчук, Івану Пономаренку творча доля усміхнулася досить рано. Студентом другого курсу він дебютував на сцені Одеського театру опери і балету. І не в якихось епізодичних чи других партіях, а провідних. Співав у «Дон Жуані» В. А. Моцарта, «Кармен» Ж. Бізе, «Іоланті» П. Чайковського. Не варто думати, що залучення в такі вистави студента означало якусь безвихідь театру чи якісь несподівані ситуації в акторському складі. Вимогливий педагог і художнє керівництво Одеської опери вочевидь не ризикували, запрошуючи студента із розкішно- красивим, багатим на обертони голосом, і без проблем з теситурою, у вистави. Звичайно, це один із унікальних випадків, якщо зважити ще й на тогочасний рівень Одеської опери, яка мала статус однієї з кращих в Україні.

У 1973 році студент четвертого курсу Іван Пономаренко в досить напруженій боротьбі здобув перше місце і золоту медаль Всесоюзного конкурсу імені Михайла Глинки, що стало перепусткою на участь у Міжнародному й одному з найпрестижніших у світі конкурсі імені Петра Чайковського. І знову тріумфальний успіх — перше місце і золота медаль! Перед молодим співаком відчиняються двері багатьох оперних театрів, проте він залишається в Одесі, завершує навчання в консерваторії, поповнює репертуар такими складними партіями, як Амонасро і Ренато у вердіївських операх «Аїда» і «Бал-маскарад», Тоніо в «Паяцах» Р. Леонкавалло, Єлецького в «Піковій дамі» П. Чайковського. До Києва потрапляє немов би випадково, хоча ця випадковість обумовлена його значним творчим потенціалом. Його запрошують виконати замість хворого співака партію Жермона в «Травіаті», та ще й у виставі за участю Євгенії Мірошниченко. Треба було мати «одеський» характер і впевненість у собі, щоб, не знаючи мізансцен, без жодної репетиції вийти на київську сцену.

Стефан Турчак, дуже чутливий на голоси і таланти, зробив усе можливе, щоб Іван Пономаренко у 1981 році став солістом Київської опери. Треба зауважити, що на той час в трупі була блискуча баритонова група: Дмитро Гнатюк, Анатолій Мокренко, Сергій Козак, Роман Майборода, Віктор Тришин, В’ячеслав Лупалов… Молодий співак мав не тільки поважних колег по сцені, але й творчих конкурентів, що спонукало до ще серйознішої праці над партіями і сценічними образами, пошуку власної стилістики в трактуванні партій. Іван Пономаренко не загубився в цьому зірковому осяянні, навпаки, досить швидко став улюбленцем київської оперної публіки, дуже чутливої саме до вокальної культури співака, технічної довершеності.

Першою прем’єрою на київській сцені, в якій взяв участь Іван Пономаренко, стала «Галька» С. Монюшка, в якій він створив образ підступного і цинічного Януша. Потім була робота з видатним режисером Іриною Молостовою і блискучим диригентом Стефаном Турчаком над партією Шакловитого в «Хованщині» М. Мусоргського, яку він з успіхом співав у гастрольних виставах театру на сцені Палацу конгресів у Парижі (1992), а також під час гастролей у Німеччині та Швейцарії, партією ді Пози у «Дон Карлосі» Дж. Верді знову ж таки зі Стефаном Турчаком і режисером Дмитром Смоличем. На жаль, з різних об’єктивних і суб’єктивних причин вистава не затрималася в реперуарі, хоча збагатила вердіївський репертуар Івана Пономаренка глибоко-психологічною партією, яка вимагала глибини проникливості в образ і граничної вокальної культури, що й продемонстрував співак у цій, досить рідкісній на сучасній сцені опері.

Окреме місце в творчому доробку Івана Пономаренка посідає ще одна партія вердіївського репертуару — Ріголетто в однойменній опері Дж. Верді. Партія-випробування, партія-екзамен на зрілість співака, його вокальну культуру і артистичну майстерність. Партія, яка вимагає об’єднати у суцільний потік усю вокальну палітру, показати гнучкість і тембр голосу не тільки у форте, але й у піанісімо, і меццо-воче, розкрити душу й характер героя — від брутального цинізму до ніжності батьківського почуття, зневаги інших і власної упослідженості. Цю партію можна порівнювати із картинами останнього періоду творчості великого іспанського художника Гойї. І піддається втіленню ця партія не просто обдарованому баритону, а співакові-художнику, для якого приходить усвідомлення, що створив її Верді поза часом і простором, охопивши своїм талантом «вічність людського буття».

Оперне мистецтво має власні закони втілення. Тільки опромінена внутрішнім баченням, емоційністю і натхненням партія знаходить адекватне розкриття на сцені. Це те, що називається катарсисом творення, народження сценічного образу. Для Івана Пономаренка сцена і вистава — це те середовище, де він немов щоразу народжується знову, формує душу свого героя. Слухаючи Івана Пономаренка, повсякчас відмічаєш не тільки красу і силу його голосу, вокальну і артистичну майстерність, але й на підсвідомому рівні відчуваєш найвищого ґатунку художність творених ним образів, особливо в історико-філософських операх великого Верді, в яких співак сповна розкрився як один з кращих сучасних не тільки українських, але й європейських баритонів. У одній із рецензій Івана Пономаренка назвали «грандом сцени». І це справді так.