Україна не може існувати, не володіючи Кримом, це буде якийсь тулуб без ніг. Крим має належати Україні, на яких умовах, це байдуже, чи буде це повне злиття, чи широка автономія, останнє повинно залежати від бажання самих кримців
Павло Скоропадський — український державний, політичний і громадський діяч, військовик. Гетьман Української Держави

Якщо є Пономаренко — можна ставити Верді

Сьогодні народний артист України відзначає своє 60-річчя
16 квітня, 2005 - 00:00
ІВАН ПОНОМАРЕНКО / ФОТО З АРХІВУ «Дня»

Репертуар цього баритона має свою домінанту — опери Джузеппе Верді, в яких він розкрився як співак європейського рівня. І хоч виконує він партії й у операх вердистів, і в російській класиці, однак саме в музичних полотнах геніального італійського композитора ми можемо отримати повну візитку вокального і артистичного обдарування одного з кращих баритонів світу. Мова йде не тільки про розуміння і відчуття музики Дж. Верді, хоч саме на цьому й зростає вердіївське виконання, але ще й про природу голосу співака. А це не тільки широта діапазону і вокальна культура, але й винятковий Божий дарунок — унікально обарвлений і соковитий тембр, гнучкість і політність голосу, наповненість нижніх регістрів і гранична виразність верхів, уміння піднести їх до мистецької довершеності в палітрі кожної вердіївської арії.

Зовсім недавно мені випало послухати під час гастролей театру в Данії впродовж кількох днів три вистави «Аїди» за участю Івана Пономаренка в партії Амонасро. Не треба зайвий раз говорити, яким складним є цей образ і у вокальному, і в артистичному плані, особливо в заключній арії нубійського царя, де вокальна палітра відтворює майже вселенську необмірність людських почуттів — від батьківської ніжності до біблейського прокляття і зневаги за зраду рідної землі та народу. Кантиленність переходу від найніжнішого піано до вибухової енергії форте надавало в інтерпретації Івана Пономаренка цьому образу монументальності й водночас особливої людяності, щирості, в якихось моментах навіть можна сказати — незахищеності. Мало якому співаку вдається через вокальні барви створити такий випуклий і виразний, психологічно глибокий і наповнений образ. У цьому плані до особливих творчих здобутків маємо віднести й заголовну партію в опері «Набукко», поставлену в 1993 році вперше через майже вісім десятиліть на сцені Національної опери України, власне, на феноменально красивий і водночас потужний голос Івана Пономаренка. Виконавець цієї партії має володіти великим арсеналом як вокальних, так і артистичних даних — від природної гнучкості вердіївського голосоведіння, лапідарного і точного царського жесту до передачі через гру і вокал біблейської філософічності змісту опери, щоб розкрити не тільки історичний, але й духовний зміст однієї з найскладніших і найглибших опер Дж. Верді. Треба сказати, що Іван Пономаренко відшліфував цей образ задовго до київської прем’єри, взявши участь у кількох постановках європейських театрів «Набукко», де по-різному трактувалися як партитура, так і вибудовувалася сценічна дія. Якраз ця опера, оцінена сучасниками Верді як «статична», давала в кінці ХХ століття найширший простір і для диригентів, і для режисерів, і для виконавців. Після успішного дебюту в Спліті (Югославія), де, виконуючи партію Набукко, Іван Пономаренко виїжджав на сцену на коні й як справжній варвар та богоборець нищив сакральне втілення Всевишнього, багато європейських театрів запросили виконати цю партію співака із Києва, оцінюючи його сценічне втілення як одне з найвиразніших і найцікавіших, про що засвідчує низка рецензій зарубіжних критиків. Проте найулюбленішою для нього стала київська постановка. Можливо, ще й тому, що саме «Набукко» започаткував нову сторінку в історії театру, який, використовуючи досвід найбільших світових опер, впровадив виконання класичних творів мовою оригіналу. Ця практика знайшла втілення і сьогодні.

Національна опера України не тільки інтегрувалася в європейський музичний контекст, але й стала активним його учасником, а провідні співаки, маючи репертуар мовами оригіналів, все частіше й частіше отримують запрошення співати в найпрославленіших театрах світу, зокрема в Ла Скала, Метрополітен Опера, Віденській і Женевській операх тощо.

Іван Пономаренко, маючи в доробку ряд партій вердіївського репертуару, чи не найактивніше репрезентує українську вокальну школу на світових сценах. Окрім участі в гастролях театру (Франція, Німеччина, Швейцарія, Данія, Іспанія, Бельгія, Нідерланди), він виступав також у виставах Варшавської опери, виконав партії в «Аїді», «Ріголетто» та «Сільській честі» на супермодерних сценах південноафриканських міст Йоганнесбург та Преторія, де мистецька доля звела його із видатним італійським диригентом Карло Франче; в Каїрській опері, освяченій ім’ям Верді та його оперою «Аїда»; брав участь у постановці «Євгеній Онєгін» в Амстердамі (Голландія), гастролював у США, Канаді, Греції, Китаї, Японії, Угорщині, Болгарії, Фінляндії... Попри неоднозначне ставлення щодо виконання опер мовою оригіналу, як у середовищі київських любителів вокального мистецтва, так і самих артистів, треба сказати, що Іван Пономаренко є переконаним апологетом цього напряму, вважаючи, що саме таким шляхом українські оперні театри мають змогу вийти на значно вищий загальний рівень виконавської культури, а співаки отримують ширший простір для творчості.

Вихованцю Одеської консерваторії й учню уславленого вокального педагога Ольги Благовидової, з класу якої вийшли Зоя Христич, Бела Руденко, Микола Огренич, Олександр Ворошило, Людмила Шемчук, Івану Пономаренку творча доля усміхнулася досить рано. Студентом другого курсу він дебютував на сцені Одеського театру опери і балету. І не в якихось епізодичних чи других партіях, а провідних. Співав у «Дон Жуані» В. А. Моцарта, «Кармен» Ж. Бізе, «Іоланті» П. Чайковського. Не варто думати, що залучення в такі вистави студента означало якусь безвихідь театру чи якісь несподівані ситуації в акторському складі. Вимогливий педагог і художнє керівництво Одеської опери вочевидь не ризикували, запрошуючи студента із розкішно- красивим, багатим на обертони голосом, і без проблем з теситурою, у вистави. Звичайно, це один із унікальних випадків, якщо зважити ще й на тогочасний рівень Одеської опери, яка мала статус однієї з кращих в Україні.

У 1973 році студент четвертого курсу Іван Пономаренко в досить напруженій боротьбі здобув перше місце і золоту медаль Всесоюзного конкурсу імені Михайла Глинки, що стало перепусткою на участь у Міжнародному й одному з найпрестижніших у світі конкурсі імені Петра Чайковського. І знову тріумфальний успіх — перше місце і золота медаль! Перед молодим співаком відчиняються двері багатьох оперних театрів, проте він залишається в Одесі, завершує навчання в консерваторії, поповнює репертуар такими складними партіями, як Амонасро і Ренато у вердіївських операх «Аїда» і «Бал-маскарад», Тоніо в «Паяцах» Р. Леонкавалло, Єлецького в «Піковій дамі» П. Чайковського. До Києва потрапляє немов би випадково, хоча ця випадковість обумовлена його значним творчим потенціалом. Його запрошують виконати замість хворого співака партію Жермона в «Травіаті», та ще й у виставі за участю Євгенії Мірошниченко. Треба було мати «одеський» характер і впевненість у собі, щоб, не знаючи мізансцен, без жодної репетиції вийти на київську сцену.

Стефан Турчак, дуже чутливий на голоси і таланти, зробив усе можливе, щоб Іван Пономаренко у 1981 році став солістом Київської опери. Треба зауважити, що на той час в трупі була блискуча баритонова група: Дмитро Гнатюк, Анатолій Мокренко, Сергій Козак, Роман Майборода, Віктор Тришин, В’ячеслав Лупалов… Молодий співак мав не тільки поважних колег по сцені, але й творчих конкурентів, що спонукало до ще серйознішої праці над партіями і сценічними образами, пошуку власної стилістики в трактуванні партій. Іван Пономаренко не загубився в цьому зірковому осяянні, навпаки, досить швидко став улюбленцем київської оперної публіки, дуже чутливої саме до вокальної культури співака, технічної довершеності.

Першою прем’єрою на київській сцені, в якій взяв участь Іван Пономаренко, стала «Галька» С. Монюшка, в якій він створив образ підступного і цинічного Януша. Потім була робота з видатним режисером Іриною Молостовою і блискучим диригентом Стефаном Турчаком над партією Шакловитого в «Хованщині» М. Мусоргського, яку він з успіхом співав у гастрольних виставах театру на сцені Палацу конгресів у Парижі (1992), а також під час гастролей у Німеччині та Швейцарії, партією ді Пози у «Дон Карлосі» Дж. Верді знову ж таки зі Стефаном Турчаком і режисером Дмитром Смоличем. На жаль, з різних об’єктивних і суб’єктивних причин вистава не затрималася в реперуарі, хоча збагатила вердіївський репертуар Івана Пономаренка глибоко-психологічною партією, яка вимагала глибини проникливості в образ і граничної вокальної культури, що й продемонстрував співак у цій, досить рідкісній на сучасній сцені опері.

Окреме місце в творчому доробку Івана Пономаренка посідає ще одна партія вердіївського репертуару — Ріголетто в однойменній опері Дж. Верді. Партія-випробування, партія-екзамен на зрілість співака, його вокальну культуру і артистичну майстерність. Партія, яка вимагає об’єднати у суцільний потік усю вокальну палітру, показати гнучкість і тембр голосу не тільки у форте, але й у піанісімо, і меццо-воче, розкрити душу й характер героя — від брутального цинізму до ніжності батьківського почуття, зневаги інших і власної упослідженості. Цю партію можна порівнювати із картинами останнього періоду творчості великого іспанського художника Гойї. І піддається втіленню ця партія не просто обдарованому баритону, а співакові-художнику, для якого приходить усвідомлення, що створив її Верді поза часом і простором, охопивши своїм талантом «вічність людського буття».

Оперне мистецтво має власні закони втілення. Тільки опромінена внутрішнім баченням, емоційністю і натхненням партія знаходить адекватне розкриття на сцені. Це те, що називається катарсисом творення, народження сценічного образу. Для Івана Пономаренка сцена і вистава — це те середовище, де він немов щоразу народжується знову, формує душу свого героя. Слухаючи Івана Пономаренка, повсякчас відмічаєш не тільки красу і силу його голосу, вокальну і артистичну майстерність, але й на підсвідомому рівні відчуваєш найвищого ґатунку художність творених ним образів, особливо в історико-філософських операх великого Верді, в яких співак сповна розкрився як один з кращих сучасних не тільки українських, але й європейських баритонів. У одній із рецензій Івана Пономаренка назвали «грандом сцени». І це справді так.

Василь ТУРКЕВИЧ, спеціально для «Дня»
Газета: 
Рубрика: