«Яма» для чоловіків

Це «Яма» за однойменною повістю Олександра Купріна, інсценізація та постановка Оксани Швець.

«Яма» — лише друга її робота на цій сцені. Оксана дебютувала в Молодому театрі постановкою «Шепіт вбивці» десь півтора року тому. Але здається, що минуло цілих півтора десятиліття — бо «Яму» змайстровано з такою насиченою повнотою й нетерплячою пристрастю, наче постановниця смертельно скучила за театром. Тут є зухвало-надмірна старанність, що годилась би для Шекспіра, а не для Купріна. Через те споруда спектаклю здається об’ємнішою й просторішою, аніж купрінський фундамент, на якому вона стоїть.

На афіші, під назвою вистави, зазначено, що це «оголена правда на дві дії». Такий заманливий рядочок здатен спокусити глядача, і він не буде розчарований. Ви справді знайдете тут багато сміливої тілесної неприхованості, адже все відбувається в публічному домі. Одначе, краєм ока помічаєш дивну річ, яку не одразу можеш собі пояснити. А саме: якщо дівчата в цій виставі гарно роздягнені, то чоловіки — погано одягнені. Чомусь це здається важливим, але чому? Ти відкладаєш це питання на потім, а поки що слухняно погоджуєшся з тим, до чого веде Купрін: мовляв, давайте поспівчуваємо нещасним дівчатам, що потрапили в цю яму. Ну, що ж, давайте. Але щось тут не так. Щось тебе в цьому не влаштовує. Думаєш: чи варто було все це отак вишукано й старанно робити заради настільки банальної моралі? І лише згодом починаєш підозрювати: якщо у цій виставі й є співчуття, то зовсім не до дівчат!

Почнемо з того, що сама «яма» нагадує тут не так бордель, як міфічний лабіринт Мінотавра (сценографія Віти Шаповаленко). І в цьому храмі-лабіринті живуть не убогі жертви обставин, а вершителі доль, своїх і чужих. Вони всі тут вищі співчуття, бо кожна з них — вакханка, царська дочка, напівбогиня, особа не з нашого світу. Навіть Емма Едуардівна (артистка Ганна Васильєва) видається музою зла, а не звичайною бандершею. Не кажу вже про розкішно-артистичну гетеру Олену Вікторівну (артистка Вікторія Ромашко). Отут-то й повертаєшся до питання про гарно роздягнених дівчат і погано одягнених хлопців. Бо у перших їхня напіводягенність — аристократична, часом божественна. А у других одягненість — плебейська, і справа тут не в фасоні костюма. Це вони тут варті співчуття — і філософ-імпотент Платонов (Артем Атаманюк), і кінчений цинік Собашніков (Сергій Пономаренко), і дурний романтик Лихонін (Анатоль Фон-Філандра), і примітивний Кадет Коля (Ігор Лагай). Всі вони заблудилися в храмі любові, що став для них пасткою, як ото яма для мамонтів.