Прогрес можливий і безпечний лише під контролем Розуму.
Андрій Сахаров, лауреат Нобелівської премії миру, активний борець за права людини.

«Яма» для чоловіків

Наприкінці сезону на Камерній сцені столичного Молодого театру з’явилась ще одна новинка
20 червня, 2017 - 16:25
ФОТО ВІОЛИ СОКОЛАН

Це «Яма» за однойменною повістю Олександра Купріна, інсценізація та постановка Оксани Швець.

«Яма» — лише друга її робота на цій сцені. Оксана дебютувала в Молодому театрі постановкою «Шепіт вбивці» десь півтора року тому. Але здається, що минуло цілих півтора десятиліття — бо «Яму» змайстровано з такою насиченою повнотою й нетерплячою пристрастю, наче постановниця смертельно скучила за театром. Тут є зухвало-надмірна старанність, що годилась би для Шекспіра, а не для Купріна. Через те споруда спектаклю здається об’ємнішою й просторішою, аніж купрінський фундамент, на якому вона стоїть.

На афіші, під назвою вистави, зазначено, що це «оголена правда на дві дії». Такий заманливий рядочок здатен спокусити глядача, і він не буде розчарований. Ви справді знайдете тут багато сміливої тілесної неприхованості, адже все відбувається в публічному домі. Одначе, краєм ока помічаєш дивну річ, яку не одразу можеш собі пояснити. А саме: якщо дівчата в цій виставі гарно роздягнені, то чоловіки — погано одягнені. Чомусь це здається важливим, але чому? Ти відкладаєш це питання на потім, а поки що слухняно погоджуєшся з тим, до чого веде Купрін: мовляв, давайте поспівчуваємо нещасним дівчатам, що потрапили в цю яму. Ну, що ж, давайте. Але щось тут не так. Щось тебе в цьому не влаштовує. Думаєш: чи варто було все це отак вишукано й старанно робити заради настільки банальної моралі? І лише згодом починаєш підозрювати: якщо у цій виставі й є співчуття, то зовсім не до дівчат!

Почнемо з того, що сама «яма» нагадує тут не так бордель, як міфічний лабіринт Мінотавра (сценографія Віти Шаповаленко). І в цьому храмі-лабіринті живуть не убогі жертви обставин, а вершителі доль, своїх і чужих. Вони всі тут вищі співчуття, бо кожна з них — вакханка, царська дочка, напівбогиня, особа не з нашого світу. Навіть Емма Едуардівна (артистка Ганна Васильєва) видається музою зла, а не звичайною бандершею. Не кажу вже про розкішно-артистичну гетеру Олену Вікторівну (артистка Вікторія Ромашко). Отут-то й повертаєшся до питання про гарно роздягнених дівчат і погано одягнених хлопців. Бо у перших їхня напіводягенність — аристократична, часом божественна. А у других одягненість — плебейська, і справа тут не в фасоні костюма. Це вони тут варті співчуття — і філософ-імпотент Платонов (Артем Атаманюк), і кінчений цинік Собашніков (Сергій Пономаренко), і дурний романтик Лихонін (Анатоль Фон-Філандра), і примітивний Кадет Коля (Ігор Лагай). Всі вони заблудилися в храмі любові, що став для них пасткою, як ото яма для мамонтів.

Іван БАБЕНКО
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments