…коли у теперішню глупу ніч українство не буде себе нічим заявляти ясним і голосним, то ніхто не піде за ним, коли настане ранок. А він таки настане неодмінно.
Михайло Драгоманов, український публіцист, історик, філософ, економіст, літературознавець, громадський діяч

Юрій НОРШТЕЙН: «Мистецтво повинне знаходитися в скрутних обставинах»

Анімаційний фестиваль «КРОК» зробив у Києві зупинку на вимогу
27 січня, 2006 - 00:00

Міжнародному фестивалю анімаційного кіно «КРОК», який навперемінно відбувається в Україні та в Росії, плавучим готелем, кінозалом, місцем дискусій, зустрічей і розставань якого завжди слугує великий білий пароплав, саме за цю корпоративну замкненість нерідко закидають у лабораторності. Це справді творча лабораторія, вирування пристрастей у якій дорівнює найпотужнішому сонячному спалаху, а концентрація відомих імен — параду планет.

Однак ці закиди не обґрунтовані, оскільки фестиваль не лише влаштовує «Супермультишоу» в усіх містах по дорозі, пропонуючи всім любителям «мультиків» свої конкурсні програми та ретроспективи, а й влаштовуючи взимку в обох столицях своє «відлуння». У Києві вже вкотре минулого уїк- енду Будинок кіно заповнили професіонали та звичайні любителі цього жанру, щоб взяти участь в «АнімаКРОК. Зупинка на вимогу».

Команда «КРОКу» на чолі з генеральним директором Іриною Капличною верстає програму «Зупинки на вимогу» так, щоб познайомити глядачів із кращими зразками анімаційного кіно. Фільми-призери, серед яких були «Молоко» Ігоря Ковальова та «Вітер уздовж берега» Івана Максимова, «Я знаю, хто я» Симоне Массі й «Обман сліпця» Мзабель Еогуера, змінялися ретроспективами членів журі та класиків світової анімації, і все це доповнювалося майстер-класами. Хітом цього жанру був майстер-клас естонця Прійта Пярну, який від 1994 року керує факультетом анімації у фінській Школі мистецтв і комунікацій і постійно проводить майстер-класи в країнах Європи, Канаді й Австралії.

Кількісний показник вироблюваного в нашій країні кіно свідчить про його майже цілковиту стагнацію. Від нульової позначки вдається відійти лише за рахунок невеликої кількості документальних і анімаційних фільмів. І на превелике задоволення обох залів Будинку кіно були показані фільми наших земляків. Свою нову роботу «Замете сніг дороги» представив Євген Сивоконь, відомий не тільки власною творчістю, а й своїми знаменитими вже численними учнями. Шкода лише, що більшість із них роблять своє кіно далеко за межами України. Наталія Чернишова, Ірина Смирнова і Степан Коваль, який яскраво заявив про себе фільмом «Йшов трамвай №9», презентували свої нові роботи, створені ними в рамках грандіозного російського проекту «Гора самоцвітів».

Юрій Норштейн, гуру світової анімації, постійний учасник «КРОКу» та його «Зупинок на вимогу», неодноразово проводив майстер-класи, навіть очолював журі, але від інтерв’ю, як правило, відмовлявся. Цього разу давно обіцяна розмова з творцем «Їжака в тумані», «Казки казок» і «Шинелі» відбулася.


— Роман Балаян, будучи членом журі «Кінотавра», вийшовши на сцену для підбиття підсумків, попросив пробачення в колег за те, що був вимушений судити. Ви на фестивалі «КРОК — 2005» очолювали журі, хоча відомо, що ви не любите брати участь у суддівстві. Це було для вас випробуванням?

— Не можу сказати, що судив. Це було щось інше. Якби хтось із моїх друзів або приятелів показав мені свій фільм, я би неодмінно сказав йому, що сподобалося, чому, що відкривається для мене в цьому фільмі. І в журі відбувалася аналогічна дія. Скільки нового відкрилося! Ніколи не відчуваю бажання реготати над побаченим, навіть якщо щось не подобається. Намагаюся зрозуміти нову мову. Я дуже серйозно ставлюся до роботи та розумію, наскільки це серйозно для моїх колег.

— Юрію Борисовичу, справжнє мистецтво не старіє попри виникнення дедалі нових технологій. Що відбувається з анімацією? Як, на ваш погляд сприймають сьогодні ретроспективи майстрів-фундаторів?

— Мені здається, це необхідно сьогодні показувати. Там багато є всього, головне — школа. Наприклад, мультфільм «Дюймовочка» Леоніда Амальрика. Це, по-перше, сценарна класика. Але там ще безліч складових справжнього мистецтва — бездоганна пластика персонажів. Мені здається, мультиплікація в самій собі відкриває таємниці. І художники не бояться заходити в таємниці, які невідомо чим обернуться. Це дуже підкуповує. Наприклад, фільм «Молоко» вашого земляка, колишнього киянина Ігоря Ковальова, який взяв гран-прі на фестивалі «КРОК — 2005». Я виявив у ньому такі неймовірні літературні ремінісценції високого фільму! І був, як і багато інших, зачарований цією роботою. Мені здається, що режисер, який зрозуміє мультиплікацію в контексті загальної культури, матиме безумовний успіх.

— Але загальний рівень культури неухильно повзе вниз. Що ж робити анімації?

— А для мене він не знижується. Хіба може «знизитися» Мікеланджело або давньоєгипетські зображення? Я тільки туди дивлюся. І не дивитимусь на те, що тут і зараз знижується. Мені начхати. Звісно, огидно, але де подітися?

— Але таким чином ви прирікаєте себе на розмову з самим собою?

— Насправді все так і відбувається. З самим собою. Або з тими, хто розмовляє з тобою однією мовою. Потрібна зрештою хоч би спроба її зрозуміти. Іноді автори досить незграбно намагаються вивести кіно на інтелектуальний рівень, але, якщо за душею і в голові пустота, — це марно. Хочу знати та зрозуміти, що в тебе в дитинстві було, мій друже, що переживав і які книжки читав. Ось у фільмі Ковальова це очевидне. Він сам цього не приховує. Будь-який талановитий твір, по суті, — хто що пережив у дитинстві, чи уболівав за щось, а якщо цього не було, то, не пощастило.

— Ви великий прихильник рукотворної анімації, у сьогоднішньому кіно це велика рідкість, окремий напрям?

— Не думаю, що в кіно в мене окремий напрям. Я не кокетую. Жодних особливих ефектів і різких кидків у моїх фільмах немає. Просто кожен фільм проходив через моє життя. Коли робив «Шинель», це ж страшне відбувалося! Були моторошні видіння та сни. А коли забороняли якийсь фільм, не знав, куди діватися від усього цього. Наприклад, снився сон, що намагаюся прогризти сухожилля в якомусь просторі, де плаває голова директора. Це як треба було залізти в печінку, щоб такі сни снилися?!

— Любов до класики робить вас традиціоналістом, противником авангарду?

— Чому ж, авангард дуже люблю. І перший фільм, який ми робили з Аркадієм Тюріним, був на основі авангарду.

— Технічний прогрес, набираючи темпів, вдирається й в анімацію. Комп’ютеризація заполонила її, заворожила багатьох ваших колег. Чи став цей вид анімації новою культурою?

— Річ у тому, що поки кидатиметься на цю вудочку кожен, хто сидить за комп’ютером і вважає, що це відкриває для нього нові можливості, — нічого не буде. Тільки вузькість можливостей дасть високий результат.

Це ж очевидно. Дивлюся на молодь, яка жонглює комп’ютером, і думаю: ви що — недоумки? Мистецтва не знаєте, книжок не читали? Усе мистецтво повинне знаходитися в скрутних обставинах. Скрутні умови виробляють абсолютно фантастичне розуміння життя.

Технічна неможливість поставити нормально камеру в одному з моїх фільмів дала фантастичний результат на екрані. Це зараз усе можна змонтувати на комп’ютері. А тоді дивилися наш фільм і дивувалися: як же це ви так крутили, як це вдалося? Мені здається, що, якщо умови надзвичайно широкі, їх треба самому звузити, а коли умови широкі — треба завдання підняти вище.

— Ви вважаєте, що щасливчики не можуть займатися мистецтвом?

— Щасливчиків завжди видно. А ось Ван Гог — не щасливчик. Драматизм обставин пройшов через нього просто в його живопис. Можливо, він перший у живописі відкрив драматичний напрям. До цього у «символиків» усе перебувало в цілковитій гармонії. Насправді все має право на існування, час покаже.

— Чи повинен художник бути громадянином?

— Для мене абсолютно очевидно, що в художника всередині повинні бути громадянські почуття. Знову ж можу пригадати Ван Гога. Громадянські почуття — це висловлювання своєї позиції. Ось він пише про живопис, пише про свободу і часто в листах плюється жовчю, зачіпаючи питання свободи або соціальні, — і робить це з такою силою! Його свербить, його пече викривлений життєвий простір. Він дуже різко налаштований по відношенню до буржуа. Соціалізм як ідея, як можливість — більш прийнятні, аніж капіталістичні ринкові відносини. Але ж ми всі дивилися в криве дзеркало...

— І при соціалізмі, і сьогодні, коли будуються нові суспільно- економічні відносини, тривають несамовиті суперечки про поняття «національне мистецтво». Темою «круглого столу» на торішньому фестивалі «КРОК» була національна анімація, її міфи та реалії. На ваш погляд, в культурі національне — таке, що переважає, тяжіє, або не варто ставити це поняття на перше місце?

— Тут можна навести такий приклад: чим один неук хоче піднестися над іншим? Тим, що один рудий, другий гаркавий, третій зачумлений, четвертий азіат тощо. І це приносить деяким задоволення. Де є піднесення над самим собою — насправді тільки це може будувати осо бистість і мистецтво. Можна використовувати будь-які національні деталі, але це все одно тільки мала частина. Дивімося ширше: епоха Відродження національна чи позанаціональна? Звісно, друге, бо вона підноситься над самою собою. Але щойно з’являється бажання прославити своє неуцтво, не знаходячи в собі сили підноситися знаннями, починається жах. І, крім того, національне пов’язане для мене з набагато більшим спектром, аніж декоративне мистецтво. Матрьошка, наприклад, не російське ноу-хау. Першоджерело — Японія. Усе мистецтво — це злиття та перетин багатьох культур. Це очевидне, просто ми про це забули і таким диким способом хочемо показати всім дулю.

— Юрію Борисовичу, хто ж для вас у такому випадку вчителі?

— Печери Альтаміри та Ласко, «Спас» Андрія Рубльова й остання скульптура Мікеланджело «Пьєта Ронданіні», «Меніни» Веласкеса, останній період Гойї, «Повернення блудного сина» Рембрандта, Ван Гог, «Мусоргський» пензля Рєпіна, Павло Федотов, Шарден, Мілле, російський і європейський авангард, фільм Жана Віта «Аталанта», шеститомник Ейзенштейна… Але найвидатніші вчителі — мої внуки і взагалі діти. Дивлячись на їхні повні простодушності усмішки, на ніжні вузькі плечі, облямовані сорочечками, розумієш, що все світове мистецтво має сенс, якщо в наших душах відкривається любов.

ДОВIДКА «Дня»

Юрій Борисович Норштейн. Народився 15 вересня 1941 року в евакуації, в селі Андріївка Головнищенського району Пензенської області. 1943 року сім’я Норштейна повернулася до Москви. Дитинство та юність пройшли в районі Мар’їної рощі. Вчився в художній школі. Трудову кар’єру починав теслярем на меблевому комбінаті. Закінчивши дворічні курси мультиплікаторів, 1961 року влаштувався на кіностудію «Союзмультфільм». Художником- мультиплікатором працював з відомим режисером Іваном Івановим-Вано.

1968 року дебютував як режисер, знявши разом з Аркадієм Тюріним фільм-плакат «25, перший день», в якому були використані роботи художників двадцятих років Лентулова, Альтмана та Петрова- Водкіна. Пізніше зняв такі фільми, як «Битва при Керженці» (1971, разом з Іваном Івановим-Вано), «Лисиця і заєць» (1973), «Чапля і журавель» (1974) і нарешті «Їжачка у тумані» (1975) і «Казку казок» (1979), які здобули величезну популярність. Режисерські роботи Норштейна вирізняються неповторним, суто індивідуальним стилем свого творця, їм притаманні нелінійна манера оповідання та глибокий ліризм. Останніми роками режисер продовжує роботу над фільмом за повістю М.В. Гоголя «Шинель», який він почав іще 1981 року .

2003 року «Їжачка в тумані» Юрія Норштейна визнали найкращим мультфільмом усіх часів і народів. Оргкомітет «Мультиплікаційного фестивалю Лапута» в Токіо звернувся з проханням до 140 мультиплікаторів і кінокритиків з різних країн світу з проханням назвати 20 мультфільмів, які їм найбільше подобаються, і на базі отриманих відповідей оприлюднив список з 150 найкращих анімаційних стрічок. Фахівці поставили на друге місце ще один мультфільм Норштейна — «Казка казок», який також був створений у 70-ті роки.

До речі, ще 1984 року під час Лос-Анджелеської Олімпіади там же проходила Олімпіада мистецтв, зокрема й мультиплікації. Заочне опитування 35 критиків світу, які мали назвати 50 найкращих анімаційних фільмів «усіх часів і народів», вивело «Казку казок» у лідери. Але цю інформацію тримали в таємниці (рік — навіть від самого Норштейна), оскільки він виявився єдиним радянським учасником Олімпіади в Америці...

Світлана АГРЕСТ-КОРОТКОВА
Газета: 
Рубрика: