З «Гайдамаками» — через усе життя!

Нагадаємо, 10 березня 1920 р. на сцені Київського оперного театру (тоді ім. К. Лібкнехта) відбулася прем’єра вистави «Гайдамаки» за поемою Тараса Шевченка. А через 60 років свідок та учасниця цієї події, народна артистка України Катерина Осмяловська (тоді — студентка другого курсу Вищого музично-драматичного інституту ім. М. Лисенка) згадувала:

«...Як студенти ми мали можливість відвідувати Театр ім. Т. Шевченка, в деяких виставах виходили у масовці. На початку 1920-го всіх студентів запросили грати в масових сценах нової вистави «Гайдамаки», постановку якої за своєю інсценізацією робив режисер-новатор Лесь Курбас... Ми, дівчата-студентки, одягнені в однакові прості сірі сукні, грали «слова поета...» І свій вихід на велику сцену поруч з визнаними майстрами, і всю виставу я запам’ятала на все своє життя...

Восени, коли я вже була на третьому курсі, мені сказали: «Мала, подавайте заяву, щоб вас прийняли до театру». І от 13 жовтня 1920 року мене зарахували до трупи Театру ім. Т. Шевченка, і це був початок мого театрального шляху».

У домашньому архіві Катерини Олександрівни збереглося з десяток пожовклих програмок Державного театру ім. Т. Шевченка (згодом і дотепер — Дніпропетровського академічного музично-драматичного театру ім. Т. Шевченка) сезону 1921—1922 рр. Роздивляючись їх, можна дізнатися багато цікавого. І те, що репертуаром театру опікувався завідуючий літературно-художньою частиною поет Павло Тичина, з яким К. Осмяловська дружила аж до його смерті. (До речі, вірш П. Тичини «Скорбна матір» прозвучав у жовтні 1921 р. на Першому Всеукраїнському церковному соборі, який створив УАПЦ та обрав її митрополитом протоієрея Василя Липківського — майбутнього свекра К. Осмяловської.) І те, що саме в цьому театрі починав визначний театральний художник Анатолій Петрицький. І те, що трупа театру, мабуть, була геть невелика, бо деякі актори виконували по дві ролі в одному спектаклі, та й головний режисер і головний адміністратор теж виходили на сцену. І те, що «після підняття завіси вхід до зали безумовно забороняється...» А от для Катрусі Осмяловської (їй усього 17 років!) головним виявилось те, що вона вийшла зі «слів поета...» і вже грає справжню роль — Оксани.

«...Влітку 1921 року Театр ім. Т. Шевченка виїхав на гастролі у Дніпропетровськ. Для багатьох із нас це були перші гастролі в нашому театральному житті. Діставались до Дніпропетровська ми пароплавом. Це був невеликий, захаращений, брудний пароплав, але ми нічого не помічали, захоплені подорожжю. У всіх був піднесений настрій. Ми з цікавістю оглядали з пароплава пропливаючі береги з лісами, луками, селами. Нас лякали, кажучи, що в лісах ще багато бандитів, які нападають на пароплави, обстрілюють їх і грабують. Але нас нічого не лякало, — згадувала актриса.

...Вечір видався теплий, місячний. Ми всі, актори театру, сиділи на палубі і співали українські пісні. Здавалося, що все причаїлося і слухало наші співи. Місяць сріблився у воді. Випадково глянувши вбік, я побачила, як військова охорона пароплава стоїть, направивши рушниці на берег. Я оглянулась на всіх. От сидить спокійний Іван Олександрович (Мар’яненко. — К. Л.), коло нього Іван Едуардович (Замичковський. — К. Л.), подивилась на інших і заспокоїлась. Коли ми пізніше пристали до пристані, нам сказали, що перед нами було обстріляно пароплав і пограбовано пасажирів. Нам пощастило, ми пройшли без пригод.

Рано-вранці ми мали пропливати повз Канів і ввечері всі вирішили встати раніше, щоб побачити могилу Тараса. До схід сонця ми всі, як один встали. Вийшли на палубу. Повівав вранішній вітерець. Всі трохи замерзли і щулились, ще не прогнавши як слід сон. Пароплав якось повернув, і ми побачили освітлений першими променями сонця хрест, який ясно вирізьбився на високому небі. Ми всі позабули і про холод, і про сон і заспівали «Заповіт». Спів линув над водою і летів до кручі, на якій похований великий син України. Коли ми закінчили співати, то озирнулись і побачили, що незважаючи на ранній час всі пасажири теж вийшли на палубу.

...У Дніпропетровську ми грали в місцевому театрі, а жили в колишньому будинку губернатора. Будинок був занедбаний, брудний, було багато пацюків, з якими ми воювали. Але нас захоплювала праця в театрі й ми не звертали уваги на різні нестатки. У цьому нас підтримували і старші наші товариші. Я не пам’ятаю ніяких нарікань, незадоволення.

...Повертались ми з Дніпропетровська наприкінці серпня. Дніпро дуже обмілів, жодних робіт по впорядкуванню його не було і нам більше довелося йти пішки, ніж пливти. Наша подорож з Дніпропетровська до Києва тривала вісім діб. Коли допливали до мілини, капітан всіх висаджував на берег, і ми всі йшли берегом до більш глибокого місця. Продуктів було обмаль, і ми дорогою набирали грушок-дичок, які на той час вже поспіли, і якось приглушали голод. Коли пароплав сідав досить добре на мілину, нам кидали канат, і ми, всі пасажири, в тому числі і наші старші актори Іван Олександрович Мар’яненко, Іван Едуардович Замичковський, Петро Михайлович Милорадович, Іван Іванович Садовський, тягли канат під команду капітана, який кляв нас на всі заставки, коли ми тягнули не так, не в той бік, куди треба. Був випадок, коли канат перервався, і всі ми, як ті груші, попадали на землю. Було багато сміху. І незважаючи на те, що це було, коли глянути збоку, дуже сумне видовище, ми всі були в хорошому і веселому настрої.

Коли ми підходили до Канева, наші старші товариші звернулися до капітана з проханням зупинитися, щоб ми змогли пройти на могилу Шевченка. Капітан спершу опирався, а потім погодився, сказавши, що він зверне все на те, що пароплав сидів на мілині, хоча ніякої мілини там не було. І от ми всі актори театру, а за нами і всі пасажири, пішли вгору дерев’яними сходами (ці сходи були зроблені 1917 р. із дубових колод бригадою робітників, якою керував безробітний тоді Симон Петлюра, котрий щойно повернувся з Петрограда і котрого, уже як Головного отамана Українського війська, В. Липківський у серпні 1919 р. урочисто зустрічав з українським духівництвом біля Софійського собору. — К. Л.), які мали всього 333 сходинки, і піднялися до могили. Я досі пам’ятаю те тепле, глибокої любові почуття, яке охопило всіх нас, це я ясно бачила, глянувши на Мар’яненка, Замичковського і інших товаришів, коли ми піднялися до могили. Жодних прикрас, і вінків на могилі не було. Ми принесли квіти, які назбирали дорогою. Всі стали на коліна, і знову «Заповіт» полинув над кручами і Дніпром. Я досі пам’ятаю, які у всіх були зворушені обличчя. На згадку я взяла кілька квітів і трави з гори. Я засушила їх, і довго вони були у мене як згадка про відвідини могили Тараса Шевченка, але, на жаль, під час війни я загубила їх...»

Катерині Осмяловській пощастило: вона встигла вклонитися Хресту на святій могилі Кобзаря, бо вже за два роки «нерозумні діти Матері-України» скинули його з цієї могили. Про це з глибоким болем сказав у 1924 році перший митрополит Української автокефальної православної церкви Василь Липківський у проповіді «Релігійність Тараса Шевченка»: «...Як передбачав батько Тарас, повстали тепер такі діти України, яким він вкладає такі слова: «Нема ні пекла, ані раю, немає й Бога, тільки я», — і до них батько звертався з таким закликом: «Умийтеся, образ Божий багном не скверніте!» Нехай же ці нерозумні діти, що вже цим багном замастилися, нехай вони не плямлять ним чистої християнської душі Т. Шевченка. А яке тяжке знущання вчинили ці нерозумні діти над святою для всіх дітей України могилою батька Тараса!? Він же все життя своє свідомо ніс на собі хрест Христовий, про який Христос казав: Хто хоче йти за Мною, нехай відречеться від себе і візьме хрест свій та йде за Мною (Мар. 8, 34).

Цей заповіт буквально виповнив Т. Шевченко: він дійсно відрікся від себе, від своєї волі, від спокою, від щастя і за Христову правду ніс хрест страждань заслання і неволі. І от цей хрест, який батько Тарас все життя на собі ніс, його нерозумні діти скинули з його могили... Але не в силі вони скинути той хрест, з яким перейшов батько Тарас на небо до Христа Спасителя, з яким він живе і завжди буде жити в душі нашого побожного народу і нам дав заповіт: «Смирітеся, молітесь Богу та згадуйте один другого, свою Україну любіть, любіть її во врем’я люте, в останню тяжкую мінуту за неї Господа моліть!»...»

...Винесені у заголовок слова — щирі й правдиві. Так, майже через 70 років Катерина Олександрівна продекламувала на магнітофон своїй онуці Анні весь текст «Гайдамаків», а не лише свою роль — напам’ять! Хоч після того, як полишила Театр ім. Т. Шевченка, більше ніде в «Гайдамаках» не грала, на радіо не записувала — лише, як зізнавалася, все життя, коли не могла заснути, повторювала про себе ці рядки...

ДОВІДКА «Дня»

Катерина Олександрівна Осмяловська (народилася 26 листопада 1904 р. у Полтаві, померла 16 жовтня 1997 р. у Києві) — українська актриса, народна артистка України.

Закінчила Київський музично-драматичний інститут ім. М. Лисенка (1921 р.). Була актрисою Одеського державного драматичного театру (1926—1929 рр.), потім — Київського українського драматичного театру ім. І. Франка (1930—1963 рр.).

Мала ролі у фільмах: «Перекоп» (1930 р.), «Прометей» (1935 р.), «Наталка Полтавка» (1936 р., Наталка), «Нескорені» (1945 р., Валя), «Українські мелодії» (1945 р., Соломія).