Єдине виправдання існування військової промисловості – це безпека народу
Альфред Нобель, шведський хімік, винахідник динаміту, засновник Нобелівських премій

Ржищів Ліни Костенко

25 листопада, 2005 - 00:00

ЯЗИЧНИЦЬКЕ ДИТИНСТВО

«Я народилась в один рік із Чарлі Чапліним, «Крейцеровою сонатою» Толстого, Ейфелевою вежею і, здається, Еліотом», — написала в одній з автобіографічних нотаток Анна Ахматова.

Ліна Костенко народилася через кілька днів після публікації в газеті «Правда» статті Сталіна «Головокружение от успехов». Сталося це 19 березня 1930 року в селі Ржищів, над берегами вічної ріки. Мине багато років, і Ліна Василівна скаже, що її Ржищів колись був схожим на Макондо з роману Г. Маркеса «Сто років самотності». Макондо в Нобелівського лауреата колумбійця Маркеса — «невеличке поселення з двома десятками хижок, вибудуваних iз глини й бамбука на березі річки, яка несла свої прозорі води по кам'яному лону, з білих відполірованих валунів, величезних, як доісторичні яйця». Жителі Макондо — диваки, з якими раз у раз трапляються якісь чудеса. Це світ, у якому реальність легко уживається з фантастикою й казкою.

А якою була її, Ліни Костенко, ржищівська казка?

Хата вчителя Василя Костенка стояла на березі Леглича, притоки Дніпра. В тому Легличі Ліна якось мало не втонула — вже й кольорові кола пішли перед очима. На щастя — врятували. «Чомусь пам'ятаю, що річка звалася Леглич. Було в ній каміння, як сто бегемотячих спин» , — напише вона згодом. «Так це ж про «бегемотиків»! — скажуть вам у Ржищеві. — Їх тепер немає — вони під водою. А були такі круглі камені біля бані, що стояла на березі Леглича. Їх називали «бегемотиками».

Костенків тут жило багато, навіть сільський куток називався «Костенківщина».

Думаю, Ліна Костенко могла б услід за Ахматовою (яка змалку жила поруч із Херсонесом) назвати своє дитинство язичницьким. Адже воно теж минало в оточенні праісторії. Довкола — первісний світ. Враження таке, що люди тут жили завжди . І їх можна зрозуміти: річка є річка. А ще — Дніпрові кручі, готові захистити тебе від напасників. Біля Ржищева археологи знайшли рештки трьох неолітичних поселень. Це означає, що в 9 — 8 тисячоліттях до н.е. тут відбулася «культурна революція»: кочові племена переходили на осілий спосіб життя, будували житло, обробляли землю, садили ячмінь, чечевицю, горох, одомашнювали кіз та овець, розпочинали займатися ремеслами.

Дніпро годував людей неоліту, які до нього тулилися, — про це свідчать купи мушлів і скойок на місці розкопок.

І все ж, візитівка Ржищева дохристиянських часів — трипільська культура. В 1934 — 1938 рр., коли Ліна ще була малям, недалеко від Ржищева експедиція Інституту археології на чолі з Тетяною Пассек розкопувала поселення тих самих трипільців, про яких писатимуть, що це «перші хлібороби на теренах України», «предки праслов'ян», чиї «веселі круглі селища» розкинулися на дніпровських пагорбах. Я зараз процитував письменницю Докію Гуменну, яка працювала в складі експедиції Т. Пассек (1978 року вона видасть у Нью-Йорку книжку «Минуле пливе в майбутнє» — захоплюючу розповідь про Трипілля). Керівником 17-ї ділянки на розкопках 1937 р. був Віктор Петров, літературознавець, прозаїк і археолог, чию працю про скіфів Ліна Костенко студіюватиме через багато років, працюючи над поемою «Скіфська одиссея».

Щось дуже знайоме для місцевого дніпровського люду 30-х було в тому трипільському світі. Наприклад — житла. Їхні стіни — це дерев'яні стовпи, обплетені лозою і обвальковані глиною з домішками соломи. Посеред житла — печі з димарями. Хіба не так само будували свої хати і ржищевські селяни? А глиняний, прикрашений спіралеподібними візерунками, посуд? А виліплені з глини статуетки жіночої подоби, що свідчили про матріархальний характер мистецтва доби міді?

Трипільська культура — сучасниця єгипетських пірамід і перших поселень Трої. А ржищівцям могло видатися, що нічого особливо й не змінилося.

Ліна Костенко любитиме у своїй поезії парадоксально зближувати часи. Так, мовби ота далека архаїка — ось, поруч, на відстані простягнутої руки.

Скільки віків людської історії прогуло над Ржищевом! Трапляються тут і поховання передскіфських часів, і пам'ятки черняхівської культури. А за часів Київської Русі на Іван-Горі було укріплене місто Іван- Город, яке згадується в літописі під 1151 роком. Серед археологічних знахідок — свинцева печатка, якою князі й бояри скріплювали документи.

Скріплюють і досі.

Ту стару княжу печатку мені побачити не вдалося. Сподіваюся, в якомусь із музеїв вона прикрашає експозицію, що презентує часи Київської Русі. Проте Іван-Гору в музей не здаси. Тут можна походити вдосталь, помилуватися дніпровськими панорамами. Можна відшукати залишки земляного валу й глибокого рову, що оточували городище, і, мобілізувавши уяву, побути кілька хвилин русичем. Художник Іван-Валентин Задорожний (теж родом із Ржищева), напевно, саме так і робив, малюючи давньоруські лики. Їх на його полотнах багато. Деякі з робіт Задорожного зберігаються в Ржищівському музеї цього художника — дуже скромному, оскільки тримається він, як це часто в нас буває, на ентузіазмі однієї людини.

При в'їзді на Іван-Гору кілька років тому розпочали будувати історичний музей, проте сил не вистачило. Будівництво «заморозилося».

Недалеко від Іван-Гори — місцевість, яку називають «Монастирок». Назва — давня, жіночий же монастир відновився тільки в постатеїстичні часи. Якось Ліна Василівна зронила фразу, що десь у цих місцях була дача сестри Миколи Лєскова. «Якби були живі Силкіни, вони б підказали», — кажуть ржищевці. Зусиллями учительського подружжя Н. і С. Силкіних свого часу було чимало зроблено для того, щоб Ржищів мав біографію. У нарисі про місто, написаному цими краєзнавцями для «Історії міст і сіл України» (ще один співавтор — В.Шелудченко), я прочитав, що в 1240 р. Іван-Город був спалений монголо-татарами. Як і Київ. Перші ж згадки про Ржищів датуються 1506 роком. У ту пору він належав київським митрополитам.

А про Ржищів ХVII ст. можна писати цілий історичний роман! Він повставав, коли котилася хвиля селянсько-козацьких повстань, очолених П. Павлюком, Д. Гунею, Я. Острянином, К. Скиданом (до речі, Павлюк — один із персонажів поеми Ліни Костенко «Дума про братів неазовських»). У часи Хмельниччини це було сотенне містечко Канівського полку. Загони Максима Кривоноса тут билися з шеститисячним військом Яреми Вишневецького. І таки не дали йому перебратися на правий берег, змусили відступити до Чернігова.

Згідно з Андрусівською угодою 1667 р. Ржищів разом із правобережними українськими землями відійшов до Польщі — аж до 1793 р. Коли спалахнула Коліївщина, знову показав свій бунтівливий характер. А в мирні часи, як і раніше, жив переважно за рахунок землеробства, скотарства, рибальства й торгівлі. З роками торгового люду ставало все більше, особливо після того, як з'явилася місцева пристань, почала розростатися промисловість (цукро- й чавуноливарні заводи)…

Перекотилося століття ХIХ, розпочалося ХХ. Правдива ржищівська історія «червоного століття» ще не написана. Ще комусь належить укласти хроніку тих несамовитих років, коли тут господарювали то гетьманці, то загони отамана Зеленого, до війська генерала Денікіна (прах якого, перевезений із Франції, нещодавно урочисто перепоховали в Росії), то більшовики… Хтось мусить це зробити. Адже без «писаних слів» (Л. Костенко) історії мовби й не було.

СВІТ ЗА ВІКНОМ

Поки у хаті Василя Костенка поскрипує колиска, Ржищів готується до «першої більшовицької весни». Щойно утворено колгоспи «Перше травня» та імені 8 Березня мають дати раду 2300 гектарам землі. Пожовклі сторінки ржищівської газети «Колективна нива», яка почала виходити в 1930 роцi, буквально випромінюють атмосферу наростаючого психозу.

Передусім, це психоз суцільної колективізації і «знищення глитайні». Плани першої п'ятирічки вимагається виконати за чотири роки. Вдихнути нове життя в економіку мають залізна рука партії, ентузіазм мас, соціалістичне змагання, рух ударників. Раз у раз оголошуються «дні штурму», оприлюднюються «червонi» й «чорні» дошки.

Кампанії із хлібо- та м'ясозаготівлі — теж штурм. Складаються списки «твердоздатчиків», які повинні здати м'ясо державі для потреб пролетарського міста. Цифри доводять такі, що голова Ржищівської сільради т.Марцинкевич на якихось зборах мало не застогнав: нереально! За це в передовиці «Колективної ниви» його промову назвали «правоопортуністичною» і зажадали негайних оргвисновків. Товариш Марцинкевич поспішив виправитися і зобов'язав узяти участь у м'ясозаготівлі навіть ржищівських перукарів та столярів. Після цього голову сільради «добивали» вже за «лівацький загиб»!

Оскільки влада розпочала контрактацію домашньої худоби, налякані люди потай вирізають корів, телят, свиней… Газета цій темі щономера приділяє спеціальну колонку сількорівських дописів. По суті, це публічні доноси, під якими рідко трапляються справжні імена сількорів. Як правило, донощики придумували собі псевдоніми, — та ще які! «Активіст», «Синичка», «Хохол», «Бачив», «Він №5», «Бурхливий», «Ніби підслухав», «Ручка й перо»… Сількор «Сусіда» з села Македони 3 січня 1931 р. повідомляв читачів «Колективної ниви»: «У члена нашого колгоспу Ляшенка Якова Хведоровича народилась дитина, і щоб «ознаменувати» народженого, він зарізав бичка. Сільраді на це треба звернути увагу, а раді колгоспу такий вчинок треба засудити і примусити здати державі хоч шкіру, бо в крамниці за крамом він перший».

Був іще психоз тотальної класової боротьби . Партія закликає боротися з опортунізмом одразу на два фронти — як із правим, так і з лівим «закрутами»! «Ділянкою класової боротьби» оголошується все: оранка на зяб, «возка буряків», та ж таки м'ясозаготівля… Пружина загального страху, архіпильного вишукування ворогів уже закручена. 25 листопада 1930 р. мітинг трудящих Ржищева вимагає «розстрілу контрреволюціонерів» із «Промпартії». На сторінках «Колективної ниви» з«являються мальовані в залі суду портрети керівників «Промпартії» з красномовним підписом унизу: «Ці голови треба мечем пролетарської революції розчавити». Учні Ржищівської Ф.З.С. ідуть ще далі: вони не тільки наполягають на смертній карі ворогам радвлади, а й вимагають «засудити всіх промисловців та генералів генштабу Франції, що керували контрреволюціонерами», і зворушливо просять нагородити ОДПУ орденом Леніна. А ще «фабзайці» обіцяють розгорнути соцзмагання й зібрати гроші на будівництво дирижабля «Правда»…

Минає якийсь час, і збори партосередків Ржищівщини вітають ЦК ВКП(б) із призначенням «найкращого більшовика-ленінця т. Молотова на голову Ради Народних Комісарів СРСР». Вітають і звільнення Рикова від обов'язків члена Політбюро.

А ось лист якогось «павлика морозова» з села Стайки, що неподалік від Ржищева: «Я, син твердоздатчика дяка слов'янської общини Терещенка Якова Кузьмовича, зрікаюсь назавжди свого батька як куркуля, вороже настроєного проти радвлади. Прохаю опублікувати в пресі і не рахувати мене сином мого батька. Прохає Микола Терещенко».

У травні 1931-го публічне зрікання батьків уже виглядало як масова кампанія. Рід, родина приносилося в жертву класовому інтересу…

Таке ось придніпровське Макондо. Чи вистачило б Маркесу фантазії, щоб уявити щось подібне? Мабуть, що ні. Потрібен був Орвел із його вмінням показувати абсурдність перевернутого світу.

Власне, синхронно існували два паралельні світи. Один — нав'язувана владою «загірня комуна», другий — традиційний, селянський. Той, що його російський критик Ігор Дєдков називав «трава-мурава народной жизни». Чи не це тоталітарне «двосвіття» мав на увазі академік Сергій Єфремов, коли записав у щоденнику (11 лютого 1929 р.): «Паличка режисера — це одно, а справжній настрій у низах — зовсім інше…»?

Воно продовжувало текти, як Дніпро,— повсякдення жителів Костенківщини, Ржищева, України, СРСР… Життя поверх бар'єрів. Трава-мурава…

Батька Ліни Костенко в 1930-ті репресували. Про нього у Ржищеві пам«ятають, хоча води збігло багато. Знав кілька мов. Кажуть, писав якусь книгу і нібито німецькою мовою.

Якщо це й легенда, то щось у ній таки є.

У збірці «Над берегами вічної ріки«(1977) Ліна Костенко помістила вірш-спогад про найперші свої дитячі враження:

Буває часом дивне відчуття, —
що час іде, а я собі окремо.
Мені п'ять років. Я іще дитя.
Люблю цукерки і читаю Брема.

У хаті вчителя Василя Костенка у 1935 р. можна було читати книгу А.Брема про життя тварин. Чи багато таких хат мав тодішній Ржищів?

«ЛЮБЛЮ ЛЕГЕНДИ НАШОЇ РОДИНИ...»

Прожиті у Ржищеві шість років дитинства, як бачимо, залишили в пам'яті «слайди».

Запам'яталося не так і мало. Передусім — лики предків, легенди родини. З часом вони оживуть у поетичних новелах Ліни Костенко «Веселий привид прабаби», «Храми», «Люблю легенди нашої родини…» Колоритний люд населяв те вкраїнське Макондо!

Прабаба, яка у свої сто десять років залишалася молодою. Колись причарувала красою хлопця з мужицького роду — і була викрадена ним. А потім «відслужила» разом із судженим 25 літ його солдатчини, якою батько покарав сина «за любов». Прабаба була «з благородних». Пудрувала лице. Осліпнувши, любила, як і раніше, розчісувати косу. Обов'язково — перед дзеркалом! У такі хвилини здавалося, що вона перебирає струни на арфі. Кликала до себе онуку і тихо просила-запитувала: «Подивися на мене в дзеркало. Цей гребінь мені до лиця?«Мало бути саме так: подивися на мене в дзеркало . Тобто — замість мене («Веселий привид прабаби»).

Ще один поетичний «слайд»; цього разу на ньому — портрет діда Михайла. «Чернець, з дияволом воїтель, печерник, боговгодний чоловік», був він храмостроїтелем. Майстром, одержимим у своєму будуванні, в тяжкій, але й натхненній роботі. Непогрішимим чоловіком, якого не брали спокуси і суєта. Дід Михайло «між Богом — чортом душу не двоїв», — так само, до речі, як і Маруся Чурай. Це варто запам'ятати: цільність — чи не найдостойніша риса в моральному катехізисі поетеси («Храми»).

А ось баба замолоду — весела, «як Хуррем», iз роками — теж геть не сердита, проте… Баба зовсім не терпіла найменших образ. І коли вже ображалася, то це означало, що на кілька днів вона зійде з очей своїх ближніх, замкнувшись у собі. Та ще й у який спосіб!

Що б не було там, будень чи неділя,
Не вдаючись ні в який монолог,
вони ішли в мовчання, як в підпілля,
вони буквально замикались в льох.
Вони не те, щоб просто так мовчали, —
вони себе з живущих виключали,
вони робились білі, як стіна.
Вони все розуміли, тяжко так мовчали,
неначе в них вселився сатана.
Усіх трясло з того переполоху,
щезали всі, хто вельми їм допік.
— Та, мамочко, та вийдіть з льоху! —
в душник благали діти й чоловік.
Вони мовчали, як у бастіоні.
Вони благань не мали на меті,
непереможно безборонні в своїй великій німоті.

Утім, ця історія про «страшне мовчання» має щасливий кінець:

Коли ж вони відходили потроху
і вже од серця зовсім одлягло,
вони капусту вносили із льоху,
і більш про це вже мови не було.
(«Люблю легенди нашої родини»)

На Великдень-2005 я ще застав той льох на колишній садибі Василя Костенка. Власне, то було все, що залишилося. Хата не вціліла, її розгорнули бульдозером. Бетонні перекриття чекали на літо, коли новий власник ділянки землі візьметься за будівництво дачі. Льох же здавався вічним, як Іван- гора. В роки вій ни він рятував від німецьких бомб мало не всю околицю. Зроблений на совість, із круглим цегляним склепінням, просторий і сухий, він залюбки переховував у своїх глибинах ржищівський люд, як переховував колись від кривдників горду бабу, схожу на Хуррем.

Той льох і досі не відає, що «втрапив» у літературу!

Прикмети дитинства ожили в багатьох поезіях Ліни Костенко. У збірці 1987 року «Сад нетанучих скульптур» є цілий розділ, який склали вірші, сповнені світлого смутку, казкових образів, примхливої і яскравої гри фантазії. Назва його — «Невидимі причали» — то метафора віддаленілого язичницького дитинства. Не вірите?

Дніпро, старенький дебаркадер, левино-жовті береги
Лежать, на кігті похиливши, зелену гриву шелюги.
В пісок причалює пирога.
Хтось варить юшку, дим і дим.
Суха, порепана дорога повзе, як спраглий крокодил.
В Дніпрі купається Купава.
Мені ще рочків, може, три.
А я чекаю пароплава із-за трипільської гори.
Моє нечуване терпіння іще ніхто не переміг,
бо за терпінням є Трипілля,
а за Черніговом — Черніг.
Черніг страшний, він дуже чорний.
Як звечоріє на Дніпрі,
Черніг сідає в чорний човен і ставить чорні ятері.
І ті корчі, і те коріння, розмите повінню з весни,
і золотаве звечоріння в зелених кучерях сосни.
І ті роки, що так промчали, і пароплав той, і гора…
Це вже невидимі причали в глибокій пам'яті Дніпра.
(«Акварелі дитинства»)

Це, звісно ж, елегія; радість у ній змішана з печаллю; ліричне переживання тут осяяне роздумом про нестримну плинність буття. Але скільки й світла! Того світла, що залишилося потойбіч ржищівської гори…

Згадку про ржищівську садибу Костенків я якось зустрів у інтерв'ю доньки Ліни Василівни Оксани Пахльовської журналу «Жінка»: «Шістдесяті. Я — у Ржищеві, де мій дід посадив для мене грядочку великих і смачних полуниць «Вікторія». Мені дев'ять років. Ходжу навколо цієї грядочки, заклавши руки за спину, і граю в тюрму. Ось я у в'язниці, ось до мене приходять «вони», але я нікому і нічого не скажу…»

Чому така дивна ця дитяча гра — «в тюрму»?

А тому що розпочиналися тривожні часи. Йшов 1965 рік. «Мама у Львові — на судах. Кидає квіти підсудним (В. Чорноволу, іншим українським дисидентам. — В. П. ), їй крутять руки, вона б'є кулаком по «воронках»… Я жду її».

Утім, усе це ще попереду. Від солодких днів читання Брема ще має минути цілих тридцять літ…


***

У Ржищеві Ліна Василівна не буває. Останній раз бачила містечко свого дитинства здалеку, крізь вікно автомобіля Євгена Поповича, — перекладача «Доктора Фаустуса», свого сусіда й друга.

Того, далекого, її Ржищева — вже немає. Він давно у заплавах пам'яті…

Володимир ПАНЧЕНКО, вiце-президент Києво-Могилянської академiї
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments