Бунт на колінах

Незважаючи на новорічні та різдвяні свята, інформаційні телеканали країни продовжували працювати. Крім, звісно, тих, на які накладено санкції РНБО. Тут проявляється цікава тактика. Менеджмент і співробітники закритих каналів чудово прилаштовуються на інших і часто навіть не змінюють свого контенту, продовжують нести в маси те, що несли раніше.

На «Еспресо» зайшла мова про цю ситуацію з двома політологами — Олексієм Голобуцьким та Валерієм Клочком. Щодо підсанкційних каналів ТВ Клочок сказав, що це хороші канали, оскільки вони його, Клочка, регулярно запрошують у свої ефіри. Ось такий критерій: як особисто до мене, коханого, ставляться ті чи інші структури. Чи не здається вам, що тут йдеться про глибинну корумпованість мислення? Коли в центрі світобудови ставиться своє «Я», за межі якого індивід неспроможний вийти? Нехай хоч останні негідники, але якщо особисто до мене ставляться добре, то вони чудові хлопці... Та й чи варто мірилом добра й зла робити власну персону?

Олексій Голобуцький висловив сумнів щодо універсальності санкцій РНБО, сказавши, що вони не можуть замінити собою відсутній у нас закону про відповідальність за антиукраїнську діяльність. Потрібен також закон проти колаборації. Голобуцький боїться, що механізм РНБО Президент Зеленський використатиме проти патріотичних українських телеканалів.

Так, обидва політологи мають рацію, коли говорять про необхідність судових рішень. Але ж ми знаємо, які у нас суди... Між іншим, скандальний окружний адміністративний суд Києва (ОАСК), з яким не міг впоратися Порошенко, а тепер не може впоратися Зеленський, усе-таки прийняв до розгляду позов державного зрадника, засудженого судом до 13 років позбавлення волі В.Ф.Януковича до Верховної Ради України про те, що вона нібито незаконно усунула його від виконання обов’язків президента 2014 року. Дивно, фантастично та незрозуміло. Громадянина судом визнано винним у тяжкому злочині, громадянин має сидіти в камері на нарах і їсти баланду, а він якісь позови пред’являє. І є в Україні суд, який такі позови визнає законними. Залишилося ОАСК ще вирішити справу на користь державного зрадника, й В.О. Зеленському доведеться збирати речі та з’їжджати з вулиці Банкової... Наша держава з нашими судами ще дограється...

Сьогодні, коли йде війна, нам найбільше потрібні військовий стан і закони воєнного часу. Інакше соціально-правовий хаос приведе нас до великої біди.

У програмі «Говорить великий Львів» пролунав гострий спіч тележурналіста Остапа Дроздова. Він сказав багато правильного та справедливого. Зокрема, нагадав, що всі антикорупційні структури у нас в Україні заблоковані. Це, на його думку, зроблено «зеленими», щоб гарантовано убезпечити себе від відповідальності. Можливо. Але Дроздов розкритикував і все українське суспільство, назвавши його «невиправно хворим». Дроздов вражений тим, що українські маси дуже люблять Дмитра Гордона, прогнози якого завжди не справджуються і якого Дроздов не вважає взірцем патріотизму. Ну, симпатії наших людей — це матерія дуже загадкова. Вони завжди підуть за тим, хто вдало пожартує, розкаже анекдот, розсмішить публіку. Адже у нас дуже любили Зеленського в «95 кварталі», дуже любили інших його представників — Кошового «Лисого», Юзика — Корявченкова тощо. А як симпатизують талановитим балакунам Дмитру Співаку та Вадиму Рабиновичу. Але всі названі тут особи — це шоумени. А чим закінчується для країни прихід у владу шоуменів, ми вже добре знаємо, відчули на власній шкурі...

Я завжди з подивом дивився на глядачів «95 кварталу», які самозабутньо реготали, реагуючи на пласкі жарти, на «дерев’яний гумор» цих акторів.

А потім ці люди підуть голосувати на виборах президента та парламенту. Загальне виборче право — гарна річ. Загалом. Абстрактно. Як добрими є і рівність узагалі, і права людини загалом. Але якщо говорити конкретно, то значна частина нашого населення не здатна без шкоди для країни користуватися таким правом. За багатьма соціологічними дослідженнями щонайменше 20% наших виборців готові взяти гроші за свій голос на виборах. Іноді зі страхом думаю, кого можуть наші люди обрати президентом...

І тут у плавному перебігу програми «Говорить великий Львів» стався скандал. Остапові Дроздову, який звично вчив нас патріотизму, кинув серйозні звинувачення Юрій Михальчишин. Він сказав, що  2014 рокуі Дроздов особисто зривав мобілізацію. Це звучить тим паче серйозно, що 2014 року пан Михальчишин був заступником голови СБУ. Можу підтвердити й сам, оскільки спостерігав по телевізору, як тележурналіст Дроздов запрошував до себе у студію жінок — галичанок та агітував їх не пускати своїх синів до української армії, мовляв, це «не наша війна», мовляв, нехай «східняки» воюють. Це факти, які важко поєднати з вербальним патріотизмом Дроздова.

«Патріотична» балаканина — це одне, а реальний патріотизм — це зовсім інше. Ну а схильність наших громадян до симпатичних естрадних особистостей з добре підвішеним язиком свідчить про те, що вони, можливо, шукають нового популіста, нового справжнього «чарівника», який вирішить усі їхні проблеми. На «Еспресо» говорили про можливу зустріч Зеленського з Путіним у Китаї на Олімпійських іграх. У цей час до студії зателефонував глядач із Івано-Франківська, який сказав, що він читав у російському виданні «Комерсант» «10 пунктів», які нібито Зеленський збирається обговорювати з російським президентом.

На думку того, хто телефонував, ці «10 пунктів» Зеленського — повна капітуляція України. Якщо таке станеться, то залишаться три можливі варіанти:

1) Згода влади та суспільства на капітуляцію та повний крах української держави.

2) Майдан. Швидкий та силовий.

3) Громадянська війна в Україні.

Другий і третій варіанти за всієї їхньої трагічності все-таки кращі, ніж перший. Оскільки перший не залишає жодних шансів та надій. Це кінець.

Свого часу, 1938 року чехи погодилися на рішення, сформульовані мюнхенською змовою. У результаті вони спочатку стали німецьким протекторатом, а згодом — радянським.

А якби поводилися, як фіни, то за всіх жертв мали б шанси... Ніхто не зможе зрадити українців, якщо вони самі не погодяться зі зрадою. Останнє слово тут саме за українським народом... Я говорю про народ, свідомо не згадуючи населення...

Послухав я на «Еспресо» й бесіду Антона Борковського з російським емігрантом Артемієм Троїцьким, який нещодавно був змушений покинути путінську державу. Сміливий чоловік, адже хоч би де він був, у нього немає гарантій, що до нього не прийдуть наймані вбивці, особливо після того, як він заявив у телеефірі, що «Росія — це фашистський диктаторський режим». У нас майже ніхто з політиків не давав таких жорстких визначень державі, що вже 8 років проти нас воює, вбиваючи наших людей тисячами. Ми хочемо воювати проти ворога так, щоб не дуже засмучувати його? Але це гарантує поразку. Коли закінчиться наш вічний малоросійський бунт на колінах? Чому в нас так бояться образити ворога, сказавши про нього правду? Колись Римський Папа Іван-Павло II сказав: «Не бійтеся!» Його заклик почули у Східній Європі, і там сталося кілька антикомуністичних «оксамитових» революцій. На жаль, його не почула Західна Європа, і наслідки цієї політичної глухоти ми можемо спостерігати сьогодні...