Коли важиться доля нації, історія не відрізняє поміж нейтральними боягузів.
В'ячеслав Липинський, український політичний діяч, історик, теоретик українського консерватизму

Фініш виборчих телебаталій: нестримна демагогія та велика нудьга

23 жовтня, 2015 - 11:51
ФОТО VYBORY.MEDIASAPIENS.UA

Якщо спробувати окреслити однією фразою головне в телевізійному відображенні нинішньої виборчої кампанії, то ця фраза може звучати так: «Нічого нового: нестримна демагогія, безмежні обіцянки та велика нудьга». А на узбіччях телевізійних баталій — реальне життя з його проблемами.

Втім, не можна сказати, що ніхто з політиків і наближених до них експертів не говорив про реальні проблеми реальних українців — із числа тих, кого незабутній Віктор Ющенко десятиліття тому мав необережність назвати так, як про них у своєму колі говорила тамтешня квазіеліта, — «маленькими». Говорили, й часто. Проте ці проблеми відсувалися на другий, а то й на третій план амбіціями політиків, поєднаними з хизуванням перед мікрофонами ток-шоу, захистом позицій своїх партій та їхніх фінансистів-олігархів, намаганням «утопити» суперників (які буцімто вважаються партнерами по правлячій коаліції) та нестримним бажанням здобуття якомога більшої влади лише для себе — і не інакше. За таких обставин життєво необхідне українським виборцям з’ясування найнагальніших проблем тих чи тих регіонів (у поєднанні із загальноукраїнськими інтересами) так і залишалося, як правило, «за бортом» телевізійного формату. І даремно, бо телебачення — це справді могутня сила сучасного світу, відтак від нього багато що залежить.

До критичних «залпів» телебачення, об’єктами яких була не тільки влада, а й усі без винятку політичні сили і знакові політичні постаті (ніби йшлося не про місцеві вибори, а про парламентські в поєднанні з президентськими), у ці місяці додалися не менш резонансні критичні напади в безплатних газетах популістського штибу, особливо поширених і популярних у столиці. Що ж, критика — важлива та корисна справа; але не варто забувати, що свого часу в критиці Леніним та більшовиками царського режиму було чимало вірного, і це не могло не привертати до ленінської партії дедалі більше нових симпатиків. І в критиці більшовиками Тимчасового уряду, який здобув владу на хвилі демократичної лютневої революції 1917 року, теж були справедливі моменти. Проте чи досить чийогось вміння критикувати владу або політичних опонентів (при цьому сплітаючи в тугий вузол правду і неправду), щоби вважати такого критика взірцем політичних та управлінських чеснот, щоб віддавати за нього на виборах свої голоси? У цьому є великі сумніви. Сама по собі критика нічого не вирішує, якщо не пропонується реалістична програма змін на краще, причому без узятих зі стелі цифр фантастичного зростання та обіцянок оптимально вирішити геть усі проблеми за рік чи за два, як на місцевому, так і на загальнонаціональному рівнях. Годі й казати, що такий підхід не має нічого спільного з науковою оцінкою та прогнозуванням розвитку тієї чи іншої ситуації, а наразі зарадити може лише такий підхід. Але він практично був відсутній як у виборчій кампанії, так і в її телевізійному віддзеркаленні...

Також усі ці місяці існували значні розбіжності й суперечності між призначеними для різних регіонів телевізійними «картинками» та гаслами політичної реклами — як трансльованої в ефірному просторі, так і розміщеної на різного штибу бордами й у друкованих виданнях. Але містилося в них і дещо спільне, передусім обіцянки майбутньої «роздачі слонів та матеріалізації духів», а також, певна річ, «радикальних реформ», «боротьби з корупцією» та «порятунку країни» й кожного її регіону, кожного населеного пункту. Особливо в цьому плані відзначилися претенденти на роль «рятівників» української столиці та інших ключових міст держави, які в один голос обіцяли «турботу про пересічних городян», «підвищення життєвого рівня населення», «масштабні реформи», «зарубіжні інвестиції», «швидке подолання корупції», «розвиток міської інфраструктури»... Слова, звичайно, гарні, але що стоїть за ними?

При цьому прикметним є те, що ніхто з учасників виборчих перегонів (принаймні, про когось такого не чув не тільки я, а й мої колеги) не вів чесної розмови з виборцями про реальні труднощі, які стоятимуть перед Україною в найближчі п’ять-десять років. А цих труднощів — навіть за оптимального сценарію перебігу подій — буде чимало, і передусім — неминуче значне падіння життєвого рівня значної частини українців наступного року. Бо ж економічне зростання тільки тоді стає стабільним, якщо накопичені за його рахунок ресурси якийсь час не «проїдаються», а інвестуються у виробництво та інфраструктуру. Ба більше: у разі успішного переходу від чинної нині державно-олігархічної економіки до більш прогресивної та ефективної, падіння життєвого рівня українців також у перший час буде неминучим. Утім, без такого переходу перспективи України на європейське заможне майбутнє взагалі є примарними... Але факт є фактом: ніхто не хоче вести чесну розмову з виборцями, тобто українськими громадянами. Тим часом — переконаний: досить багато свідомих громадян, яким давно набридли солодкоголосі політичні «солов’ї», готові підтримати реалістів-політиків, навіть якщо їхні прогнози будуть дещо похмурими, а обіцянки — скупими.

Власне, за чинних українських обставин реалізація бодай одного біблійного принципу: «Не вкради!» — стала б колосальним кроком уперед на шляху здійснення комплексних економічних і політичних реформ. Зокрема, в деконструкції олігархічного ладу і побудові одного з варіантів ефективної ринкової економіки та дієвої політичної демократії, в тому числі й на рівні місцевих громад. Але... Складається враження, що майже всі як провідні, так і другорядні учасники виборчих перегонів ставили на меті за будь-яку ціну здобути владу на місцях і в столиці, взяти під свій контроль якнайбільше українських регіонів, для цього замакітрюючи обіцянками голови якомога ширшому загалу виборців. Принаймні, таке враження склалося на підставі телевізійних баталій і телереклами останніх місяців, а також щедрої роздачі безплатних пропагандистських видань. То чи не охоплює й вас від усього цього велика нудьга, бо всупереч усьому доводиться йти і голосувати, адже в іншому разі владу захоплять особи, незрівнянно гірші за чинних популістів?

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ
Газета: 
Рубрика: