Фрікізація української політики

Бійка у Верховній Раді України завжди була топ-темою — не тільки для жовтої преси, а й для серйозних міжнародних медіа. Коли автор цього тексту працювала парламентським кореспондентом (було й таке), колеги з іноземних інформаційних агенцій зверталися з проханням обов’язково передзвонити, якщо в сесійному залі або кулуарах почнеться сутичка. Новини про Будапештський меморандум, про «нульовий варіант», прийняття Конституції — всі ці події теж, звісно, висвітлювалися у ЗМІ зі світовим ім’ям. Але «сухо», коротко, «без вогника», отже, нецікаво для людей, «нерейтингово». А от «мордобій» — це інтернаціональна «цікавинка», яка забезпечує тиражі та перегляди.

Із того часу медіа — і в Україні, й у світі — ще більш віддрейфували в бік, так би мовити, популяризації та спрощення процесів, що відбуваються в політиці, економіці, суспільстві... Отож бійки парламентаріїв нікуди не поділися зі сторінок світових медіа.

Наприклад, 9 лютого світові медіа розповідали про бійку в парламенті Південноафриканської Республіки.

Як повідомляє Бі-Бі-Сі (!), сутичка почалась, коли члени опозиції спробували перешкодити виступу президента ПАР Джейкоба Зуми. Одягнені в червоне члени радикальної партії «Борці за економічну свободу» близько години освистували лідера країни й не давали йому можливості говорити. Південноафриканські радикали звинувачують Зуму в погіршенні економічної ситуації в країні через корупції та кумівства. Коли охоронці спробували вивести депутатів-протестувальників із зали засідань, спалахнула масова бійка.

А минулого місяця парламентарії побилися в Туреччині — сутички сталися під час обговорення розширення повноважень президента країни Реджепа Ердогана.

Після того як представники опозиційної Народно-республіканської партії заблокували трибуну, почалася серйозна бійка. Заступникові керівника правлячої Партії справедливості та розвитку Фатіху Шахиму навіть зламали носа. Відео інциденту опублікував, зокрема, канал CNN Turk (!).

Жовта тема відкритих конфліктів політиків, що доходять аж до бійок, є цікавою в усі часи і для всіх народів. Це — об’єктивна реальність. І тому обурюватися, що українські медіа повідомляють про те, як народний депутат Іван Мельничук намагався побити іншого народного депутата — Сергія Лещенка — через пост у  «Фейсбуці», не варто.

Варто обурюватися іншому — тому факту, що ця чубанина стала найпопулярнішою, найважливішою політично (!) темою для українських медіа. Журналісти із задоволенням декілька днів смакували подробиці інциденту, детально розповідали про відірваний рукав, наводили коментарі очевидців «події»... На створення десятків матеріалів витрачалися ресурси редакцій, час журналістів. Я вже не кажу про час глядачів, читачів та слухачів, які вимушені були переварювати всі ці деталі з життя, так би мовити, еліти.

А скільки за цей період часу сталося справді важливих подій? Наприклад, ви можете згадати, які закони ухвалювала Верховна Рада на тому тижні? Які рішення схвалив Кабінет Міністрів? Які укази підписав Президент? Може, щось значне сталося в економіці? Знаю напевно — щось там відбувалося (окрім блокади). Але українські ЗМІ не приділяють великої уваги нудним процесам реального керування державою.

На відміну від світових медіа, які люблять розповідати про бійки в парламентах, наші медіа на них фокусуються. Завдяки цій перебільшеній увазі ЗМІ до не те що другорядних, а взагалі незначущих, натомість «видовищних» подій, наших людей вдалося «підсадити» на «політичне мило». Повідомлення та розповіді про політичні процеси в найбільш рейтингових медіа якийсь момент звелися в нас до обговорення чисто «серіальних» інтриг. Навіть зовнішньо наші політики більш схожі на голлівудських акторів, ніж на західних політичних діячів. (Порівняйте, наприклад, Гілларі Клінтон, Ангелу Меркель або, вибачте, Марін Ле Пен, з Юлією Тимошенко — ще раз вибачте.)

Популярні медіа в нас не аналізують програми різних партій та діяльність їхніх лідерів — усе зводиться до дискретного висвітлення скандальної або гламурної активності відомих постатей. Тому й «мастодонти» української політики, й «нові обличчя», які приходять у владу, ведуть себе згідно із законами жанру, тобто як «зірки шоу-бізнесу».

Люди звикли, і в більшості своїй вже не ставлять складних запитань,  порівнюють політиків за іміджем, який будується за законами шоу-бізу. «Вона гарно виглядає», «він йому натовк пику», «отой правильно казав за народ»... І не має значення, що вони роблять, які програми розвитку країни пропонують.

Спрощене сприйняття світу, застосоване до політичного життя, призводить до мінімізації впливу електорату на реальну політичну діяльність політиків і державних діячів і навіть, деякою мірою, взагалі до вихолощення політичних процесів у державі.

Днями авторитетний політичний аналітик Вікторія Подгорна написала в себе у «Фейсбуці»: «Читаючи пости трирічної давнини — враження, що ми ходимо по колу!!!». Коментар стосувався новини від 21 лютого 2014 року щодо звільнення Юлії Тимошенко. Вікторія прогнозувала, що країна знову втягнеться в «бінарну закономірність» «протистояння» двох фігур, отримає виток популістської політики. І вибори в травні 2014 року показали, що так воно й відбулося, — люди обирали персони, персонажів, а не програми розвитку країни.

Тоді, три роки тому, Вікторія писала про те, що «порядок денний» країни потрібно переводити «на питання про правила і зміні системи, а не про персоналії» і «потрібно поставити політиків в рамки і під контроль суспільства». Якщо справді це зробити, зміст політичної дійсності стане, нарешті, важливішим, ніж її форма. Але діючі в нашому політикуму закони шоу-бізнесу цього не припускають. «Широкому загалу» не розповідають про реальні процеси, що відбуваються в країні, — ЗМІ захоплені інтригами та скандалами, тому що «піпл хаває». А «піпл хаває» все це лише тому, що саме цим його «годують» найбільш рейтингові медіа...

Поступово т. зв. електорат в Україні звик до того, що «наверху всі однакові, всі (тут, за бажанням, можна додати будь-яке лайливе слово)» й привчаються не ставити складних запитань. І справді, навряд чи вам впаде на думку обговорити будь-які серйозні питання, не говорячи про майбутнє країни, із депутатом, який, наприклад, відомий громадськості, в основному, тим, що тягнув за ноги колишнього прем’єра з трибуни; або з партійним лідером, який нещодавно розцілував корову в центрі Києва, або з парламентарієм, який на «повному серйозі» роздає інтерв’ю з приводу... відірваного рукава свого піджака.

Головна відповідальність за цю тотальну фрікізацію української політики лежить не тільки на самих політиках та їхніх політтехнологах, а й на ЗМІ. Журналісти мають навчитися відрізняти важливе від пустоти, мильну бульбашку від сенсації, мають навчитися розповідати просто та цікаво про складне, і тим самим міняти порядок денний країни.

Сьогодні у владі масово присутні політичні сімулякри, які виростили ЗМІ. І поки саме такі персонажі хазяйнують у високих кабінетах, на телеекранах і в головах електорату, держава приречена ходити по колу популізму та беззмістовності.