Хистка рівновага

Певні сегменти нашого суспільства охопив свербіж миротворчості. Мовляв, ще трошки, й восторжествує мир і дружба. При цьому примудряються повністю абстрагуватися від фактів, від  сумної реальності: щодня російська сторона обстрілює українські позиції, наплювавши на гаряче любимі нашою і нинішньою, і колишньою владою Мінські домовленості, що вимагають повного припинення вогню.

Провладні політологи пояснюють це прагнення миру за будь-яку ціну тим, що «народ втомився» від війни. Найбільше, що цікаво, «втомився» саме той народ, який найменше у війні брав участь. А солдати ЗСУ, добровольці й волонтери чомусь не втомилися. Настільки не втомилися, що нещодавно навіть вийшли на демонстрацію на вулицю Банкову в Києві з протестом проти капітуляції.

Історія дає чимало прикладів «втоми» мас і її результатів. У Першу світову війну в жовтні 1917 року в Росії дуже «втомилися» від військових дій, вийшли з війни на умовах вигідних для противника. У результаті вилетіли з компанії переможців і уклепалися в іще жорсткішу й кривавішу громадянську війну з усіма її звірствами. Причому в Росії «втомилися» всього за рік до повного краху Німеччини й Австро-Угорщини...

Українське суспільство в 1918—1921 рр. «утомилося» від війни за свою Українську державу. Якби мільйони українців у єдиному пориві виступили за захист своєї країни, Україна могла б встояти, як встояли Естонія, Латвія, Польща й Фінляндія. Але дуже багато хто в Україні розраховував пристосуватися до російських більшовиків, знайти з ними спільну мову, якось вижити під окупацією.

Розплачуватися довелося червоним терором і Голодомором...

Подібні настрої сильні в Україні й сьогодні. Найсумніше, що вони запанували тоді, коли чаша історичних терезів повільно, ледве помітно почала схилятися на користь антипутінської коаліції, коли Росія вступила на низхідну лінію свого розвитку.

Нині РФ деградує, у путінському режимі почали з’являтися перші тріщини, «Кримнаш» уже вичерпав свій пропагандистський потенціал, війна в Сирії непопулярна в російському суспільстві, Росія переживає економічну стагнацію, життєвий рівень не зростає, помітне бродіння в регіонах (особливо національних), протистояння із Заходом починає набридати росіянам. Путіну нічого запропонувати російському суспільству. І саме в цей момент Печерські пагорби Києва подають йому руку порятунку, даючи можливість постати перед росіянами в ореолі переможця, який все-таки «дотиснув» Україну й змусив її капітулювати.

Має рацію колишній в’язень Кремля Володимир Балух, який заявив: «Не можна йти на поступки Росії, треба стискувати зуби й стояти на своєму». На каналі «Прямий» ведучий Микола Вересень заявив: «Рано чи пізно нинішня влада зрозуміє, що Росія — природний ворог України». Але може бути пізно, надто пізно...

А поки шеф комітету ВР з міжнародної політики Богдан Яременко, «слуга народу», запропонував, щоб не дратувати Росію, вивести з лінії фронту західних військових радників, що викликало подив закордонних партнерів України. А деякі діячі запропонували по всій лінії розмежування зняти українські прапори, щоб не «травмувати» противника. То може, слід просто ліквідувати Українську державу, щоб ми своїм існуванням не дратували «братську Росію»?

На «Прямому» ведучий Ганапольський, піддавшись капітулянтській тенденції, навіть запитав глядачів: «А що можна віддати Путину?»

Нічого не можна віддавати. Щойно почнуть щось віддавати, Україна посиплеться й повалиться. Від неї нічого не залишиться. Бо межі «віддачі» немає. Варто лише почати, й процес уже ніхто не зупинить. Ми не повинні вести переговори на умовах противника, що перебуває в кращому становищі. Якби сьогодні наші війська займали якісь російські території, тоді можна було б торгуватися на рівних і говорити про взаємні поступки. Але тепер, коли Росія контролює наші території, а ми її територій не контролюємо, будь-які переговори з успішним (за наш рахунок) агресором обіцяють нам лише одну перспективу — капітуляцію (одразу або в розстрочку).

Дуже негативну суспільну реакцію викликала ідея проведення виборів на окупованому Донбасі. Зрозуміло, що це буде те саме, що й «референдум» 2014 року в Криму під дулами російських кулеметів.

У ефірі «Прямого» політичний аналітик Костянтин Матвієнко справедливо зазначив, що ніяких виборів не повинно бути, поки південний схід Донбасу не контролюватимуть українські війська, поки не будуть засуджені злочинці, роззброєні банди «ДНР-ЛНР», виведені російські формування, поки не буде проведена люстрація й встановлений контроль над кордоном.

А нардеп від «Батьківщини» Сергій Соболєв сказав, що сьогодні єдина фільтраційна лінія в Україні — це лінія розмежування. Після виборів на окупованій території вона зникне, й банди «ДНР-ЛНР» (понад 30 тисяч озброєних бандитів) підуть до Києва, Дніпра, Одеси, Львова, Запоріжжя і грабуватимуть, вбиватимуть і гвалтуватимуть.

На 4-му телеканалі тележурналіст Остап Дроздов зауважив, що  війна все одно буде, жодні угоди влади України з «ДНР-ЛНР» війну не припинять. А якщо Київ дасть прецедент з особливим статусом Донбасу, то завтра такого статусу забажають інші регіони, піде ланцюгова реакція й федералізація стане неминучою.

Введення в тіло Української держави отруєного політичного інфільтрату у вигляді «ДНР-ЛНР» подарує нам вічне вогнище антинаціональної фронди, постійний чинник розколу й розпаду країни. Не кажучи вже про ефектного й дистилюючого провідника геополітичної волі Кремля в Україні.

А нардеп Микола Княжицький заявив, що всі ці «формули Штайнмайера» в їхній російській редакції пропонують Україні жити за стандартом Боснії і Герцеговини, маючи кілька різних країн у одній державі.

Шеф Офіса Президента пан Богдан заявив, що нібито «тон переговорів Зеленського й Путіна дає підстави чекати, що конфлікт на Донбасі закінчиться». Чим закінчиться? Миром на московських умовах, тобто капітуляцією України? Щоб цим усе закінчилося, не треба було кілька років чинити збройний опір агресорові, зазнавати жертв, терпіти труднощі. Утім, найбільші труднощі попереду. В нас деякі громадяни не хотіли платити символічний військовий податок, а тепер їм доведеться фінансувати відновлення зруйнованого Росією Донбасу й узяти на себе величезний тягар утримання всієї соціальної сфери «ДНР-ЛНР». Якщо, звісно, й надалі ситуація на Донбасі нормалізуватиметься під диктування Російській Федерації.