I справою, і словом. Але насамперед – справою...

Із цікавістю ознайомився в «Дні» з реакцією колеги Наталі Іщенко на міркування члена Ради з телебачення та радіомовлення, мого земляка — кримчанина Сергія Костинського — про особливості мовлення на Крим. У Наталі Іщенко деякі сумніви викликала мова,  якою збираються звертатися до мешканців анексованого півострова, — на 75% це буде українською. Та хоч 100%! Абсолютна більшість кримчан чудово розуміють українську. А ті 10—15%, які люто ненавидять Україну, жодні українські меседжі все одно сприймати не будуть навіть російською і з московським акцентом. А для решти — головне не мова, а суть, зміст.

А ось тут і починається проблема. Про що ми розповідатимемо кримчанам? Про постійні міжпартійні чвари у Верховній Раді? Про депутатів-прогульників? Про всепереможну корупцію, що процвітає? Про повну безкарність винних високопосадовців? Про дивну політику влади та хронічні провали?

За будь-якою інформаційною політикою має бути деяка «фізична» реальність, як за грошовою купюрою має бути золотий запас і всі надбання держави, інакше це не гроші, а папірці.

Якщо немає практичних кроків, немає дій і успіхів, то жодна найгеніальніша преса не допоможе. Як казав відомий марксист: «Один практичний крок робітничого руху дорожчий дюжини програм». А його однодумці стверджували: «Зброя критики, звичайно ж, не може замінити собою критику зброєю. Матеріальна сила має бути спростована матеріальною ж силою».

Якщо наші судна в Азовському морі контролюються Росією, якщо наші порти Бердянськ і Маріуполь фактично заблоковані, а з нашого боку немає реакції, якщо під Одесою на захоплених «вежах Бойка» РФ добуває український газ, а ми нічого не робимо, то що ми можемо сказати мешканцям Криму, якими фігурами мови ми можемо їх спокусити?

Власне, ці проблеми були на півострові ще в період українського контролю. Наприклад, у Севастополі жителі цієї військово-морської столиці Чорного моря бачили, що за 22 роки Україна не змогла створити повноцінний військовий флот, хоча значна частина кораблів ВМФ СРСР була побудована на корабельнях українського міста Миколаєва. І яка преса може нівелювати цей очевидний факт? А не може тому, що її вища влада (за невеликими позитивними винятками) була заклопотана не будівництвом держави, а лише двома проблемами: 1) особистим збагаченням; 2) збереженням себе при владі, бажано на вічні часи. Звідси і нешанобливе ставлення до Української держави в Криму. Та й за всіх розмов про «українізацію» за тих же 22 роки офіційний Київ не зміг (оскільки не хотів) побудувати в Севастополі жодної (!!!) української школи. А мер Москви Лужков побудував у Севастополі, на українській території, елітну російську гімназію з умовами кращими, ніж у самій російській столиці. І які ЗМІ можуть заповнити цей провал української влади?

Кажуть, що треба боротися за «уми і серця». Треба. Але одні лише слова, не забезпечені золотим запасом практичних справ, не врятують. Пригадаємо християнську істину: «Віра без справ — мертва».

А були часи, коли в набагато більш невигідних для України умовах вона вміла діяти в Криму сильно, рішуче та сміливо, що і викликало повагу та симпатію місцевого населення. Варто пригадати знаменитий похід Кримської групи армії УНР навесні 1918 року. Тоді під командуванням полковника Петра Болбочана українці прорвали позиції більшовицьких військ на Перекопі та стрімким кидком здобули Сімферополь і Бахчисарай. Цікаво, як їх зустрічали кримчани. Про це згадував учасник походу Борис Монкевич: «Ніде по всій Україні не зустрічали українського війська з таким ентузіазмом, з такими оваціями та з таким захопленням, як це робило населення Сімферополя.  Всі вулиці булі декоровані квітами й переповнені публікою, яка радісно вітала Болбочана. Всю дорогу за самоходом бігла тисячна юрба народу, котра проводжала побідника і свого визволителя з таким запалом, з таким ентузіазмом, якому немає порівняння, якого ніколи не можна забути». Ось де справжня боротьба за уми та серця.

Український історик, кримчанин Сергій Громенко в книзі «Забута перемога» наводить цікаві свідчення очевидців. Наприклад, російського офіцера Миколи Кришевського, який описав, як навесні 1918 року кінний розвідувальний загін, створений міською думою для правопорядку в Керчі, відразу став улюбленцем городян лише тому, що його прийняли за українців: «Ледве загін вийшов на головну вулицю, як зібрався величезний натовп, який вважав загін українцями, люди кричали «Ура!», цілували солдатів і взагалі висловлювали виняткове захоплення, і ми не могли їх переконати, що завжди були в Керчі».

А інший російський офіцер, Нестор Монастирьов у Феодосії описував події так: «Ходили чутки, що до Криму ввійшли українські війська. І всі з дня на день чекали приходу українських частин, готуючись зустріти їх квітами як визволителів від кривавого більшовицького жахіття. Ніхто не приховував своєї радості. Стояла весна, наповнюючи серця надією і вірою... Все населення вийшло на вулиці. Люди сміялися і плакали, обнімалися, хрестилися. «Йдуть українці! Дякувати Богу!» Думаю, що це не лише минуле української армії в Криму, але і її майбутнє там... У це вірю і цим живу.

Але є приклади із зовсім недавнього минулого. У 90-ті роки минулого XX століття генерал Євген Марчук швидко й ефективно стримав у Криму надзвичайно небезпечний для України проросійський заколот Юрія Мєшкова (Україна могла втратити Крим ще тоді!), після чого авторитет нашої країни на півострові нестримно зріс і навіть багато проросійських кримчан із здивуванням зауважували: «А Україна, виявляється, може...» Ну а зараз дуже важко журналістам надавати «товарного вигляду» тому убозтву, яке ми маємо. Адже у нас ніякої політики немає, суцільне «бізнесючество»: торги, «договорняки», обмін послугами (ти мені, а я тобі). Щоб іти з посланням, з Благою вістю до мешканців Криму та Донбасу, нам треба тут, на материку, мати іншу країну, сильну, впевнену в собі, справедливу, ідейну, здатну концентруватися та перемогти.

На телеканалі з претензійною назвою «Правда тут» виступав відомий громадський діяч Степан Гавриш. На його думку, стратегія реформ в Україні провалилася, в керівництві України немає державників, які б дбали про державу, а не про свої приватні інтереси. Так, це одвічна наша проблема з так званою елітою.

Чому державників немає у владі, якщо в суспільстві вони є? Хто, як не державники, врятували Україну на сході навесні та влітку 2014 року? Мабуть, щось дуже погано в нашій політичній системі, в наших виборах, у нашому інформаційному просторі.

На «Еспресо-TV» ведуча та політолог Кирило Сазонов обговорювали вбивство в Бердянську ветерана війни на сході Олешка та напад у Херсоні на активістку Гандзюк. Останній злочин поліція назвала «хуліганством». Чомусь у нас дуже багато класичних терористичних актів спочатку кваліфікуються як «хуліганство». Йде системна війна в тилу проти українських патріотів. Так свого часу проросійські угрупування зачистили від українських активістів Донецьк і Луганськ. Натомість очищення України від антидержавних сил не було. Наша влада не виучувана. Вона не вчиться і не робить висновків. А безкарність, на думку пана Сазонова, п’янить ворогів України. Скептично Сазонов поставився і до ідеї про миротворців на Донбасі. На бойовиків «ЛДНР» одягнуть каски миротворців, і ми отримаємо тих же окупантів. Стратегія РФ щодо України: знищення Української держави. Путін хоче привести до влади в Києві зграю капітулянтів-«миротворців» в українському політикумі, які здадуть йому Україну. А слово «мир» уже давно стало у нас евфемізмом, це коли непристойний вислів замінюють пристойним, але таким, що має той же самий сенс. «Мир» у них — це насправді капітуляція, військова поразка України і перемога Кремля над нашою країною.