Єднання на екрані й поза ним

Кілька років тому щорічний український телерадіофестиваль «Калинові острови» проводився у місті Рівному. Його організаторами та господарями була Рівненська державна обласна телерадіокомпанія. Одним із запрошених був давній друг рівненчан Степан Мігус, українець за походженням, який у місті Ольштин є заступником голови Об’єднання українців у Польщі і працює журналістом в редакції українського радіо. Фестиваль «Калинові острови» сподобався панові Степану, і разом з генеральним директором телерадіокомпанії Андрієм Велесиком та директором телебачення Петром Мідріганом вони вирішили започаткувати подібний фестиваль не в Україні, а в Польщі. Результати перевершили очікування.

Цього року вже втретє українські державні телерадіокомпанії представили на фестивалі свої найкращі роботи про українсько-польські зв’язки, про спільну історію та культурні надбання. Всього – понад двадцять конкурсних і позаконкурсних телепрограм й фільмів та майже стільки ж радіопрограм.

«Надзавдання фестивалю ми вбачаємо у тому, щоб українські журналісти, які побачать життя простих людей у Польщі, спонукали свої територіальні громади на місцях переймати їхній досвід», - розповів Андрій ВЕЛЕСИК.

Нинішній рік проведення фестивалю співпав з відзначенням у Польщі 65-річчя cумнозвісної акції «Вісла». Ті люди, які з польської сторони були співорганізаторами фестивалю «Калинові мости», – це нащадки українців, вирваних з рідних осель. Про долю депортованих українських сімей на фестивалі у позаконкурсній програмі було показано два фільми «Остання поїздка додому» Романа Крика та «Українці Закерзоння» Мирослава Іваника. Авторами обох фільмів були якраз нащадки тих, хто понад шість десятиліть тому назад постраждав від операції «Вісла».

«Після депортації на українських землях пустками залишилось понад 300 церков, «просвіти», кооперативи, читальні. Українців у вагонах вивозили за 600-700 км, давали годину-дві на те, щоб зібрати пожитки і дозволяли взяти стільки майна, щоб помістилося на воза. Тих, хто опирався, хто був більш організованим, відправляли до концтабору в Явожню. Його називали центральний табір праці, а насправді це був філіал найстрашнішого німецького табору смерті часів Другої світової війни – Аушвіца. Саме туди засилали активістів українського опору, яких виявляли під час переселення», - розповів Степан МІГУС.

Коли українців привезли на територію колишньої Прусії, яка по війні перейшла до Польщі, німецького населення там вже майже не було. Але за два роки по війні кращі оселі вже були зайняті поляками, і тому переселеним українцям залишалися найгірші умови. В міста заселятися не дозволялося – тільки в села. А в села поселяли не більше 10 % українців, тобто 2-3 родини на невелике село, отже, ні власної школи, ні церкви. Перших 10 років не дозволяли відкривати українські церкви і школи, проводити організоване українське культурне життя. Та після смерті Сталіна комуністична влада Польщі дозволила відкрити «Українське суспільно-культурне товариство», сподіваючись, що з того нічого не вийде. Але вийшло. Протягом одного року було створено 86 пунктів вивчення української мови, і 5 тисяч дітей стали навчатися. Тепер щороку польські українці вшановують пам’ять загиблих, які були замордовані в концтаборі в Явожні (там встановлено пам’ятник), і нині на цих жалобних подіях присутні представники польської влади. Але ще й досі операція «Вісла» не визнана на офіційному рівні як злочин проти українського народу.

Найбільшої поваги викликає те, що українці за кордоном не забули рідну мову і пісню. А бажання визнати себе етнічним українцем, як розповідали нам, прокидається тепер і в четвертому поколінні у тих, чиї батьки фактично асимілювалися в польському середовищі. І це сталося тоді, коли Україна здобула незалежність, хоча теперішні недемократичні процеси викликають недовіру і розчарування. Як розповів Степан Мігус, нині організація українців у Вармінсько-Мазурському краї займається тим, щоб українство тут не загинуло якнайдовше. Українці Польщі домоглися від свого уряду дозволу на відкриття українських церков і шкіл.

Учасникам фестивалю дали нагоду відвідати ці школи. Відверто кажучи, було і радісно, і заздрісно, і прикро. Адже в той час, коли в незалежній Україні владні органи, грубо порушуючи усі права людини, закривають українські школи, у Польщі ці школи перебувають у належному стані. Вони називаються «комплекс шкіл з українською мовою навчання». Одна з них, яку ми побачили, – початкова школа в містечку Бартошице з населенням близько 30 тисяч. Охайні класи для малят, яскраві підручники, інтерактивні дошки, сучасно обладнані кабінети, велика спортивна зала і багато іншого, чого часто бракує нашим школярам. При школі існує громадська організація випускників, симпатиків і приятелів школи «Калина» – і на її рахунок будь-хто може переказати 1% від свого прибутку, коли подається декларація про прибутки в кінці року. Ці кошти перераховують в організацію з дозволу податкової інспекції – все прозоро і зрозуміло. Звичайно, найпершими допомагають батьки школярів. Школа існує двадцять перший рік, і її директор Любомира Тхор розповіла, що сюди тепер бажають записати не тільки дітей з українських, але й зі змішаних родин. Батьки придивляються до цієї школи вже за два-три роки до того, як дитинка підросте до шкільного віку. Викладання ведеться як польською, так і українською мовою, але уроки української мови й літератури обов’язкові, а не факультативні – вони входять до навчальної програми державного освітнього закладу. До речі, шкільний учитель, який має додаткові години викладання, заробляє більше, ніж директор, і в середньому це виходить понад 3 тисячі злотих, що означає близько тисячі доларів щомісячно. В Бартошицькій школі є чудовий дитячий хор, яким керують на добровільних засадах двоє вчителів з України – подружжя Наталка та Сергій Шелести. Цього разу українська делегація фестивалю (в особі представників Рівненського телебачення) подарувала шкільному хору і його керівникам баян. Учителі Шелести працюють в цій школі майже двадцять років, хоча українське громадянство міняти на польське не збираються.

Друга школа, в яку нам пощастило потрапити, – гімназія. Вона знаходиться недалеко – в містечку в Гурові Ілавецькому. Тут продовжують навчання бартошицькі випускники початкової школи та з інших міст і сіл Польщі. Сюди ж приймають також і польських учнів, а останнім часом навіть дітей з України, які не платять за навчання, а тільки за гуртожиток. Статус цієї гімназії також дуже високий. Підлітки одержують ґрунтовні знання, завдяки яким з легкістю вступають у польські, в українські та в інші європейські вищі навчальні заклади. Але і тут українська мова – обов’язкова на державному рівні. Окрім того вони вивчають державну польську і ще дві європейські мови. Зв’язок з батьками вчителі підтримують у режимі електронної пошти – це дозволяє батькам більше знати про своїх дітей навіть на відстані, і діти стали більш дисциплінованими. Учні легко спілкуються українською між собою. А їхні виступи на відкритті фестивалю «Калинові мости», що відбувся саме в цій школі, були частиною програми, яку юнаки і дівчата готували до сумних роковин переселення українців. Директор гімназії Мирослав-Богдан Олійник показував класи і комп’ютеризовані кабінети.

Стіни коридорів та актову залу гімназії прикрашають малюнки дітей. На них не можна було не звернути увагу, тому що по-справжньому талановитих робіт було дуже багато. Виявляється, гімназія виграла в Євросоюзі грант – понад 300 тис. злотих – і змогла запросити для факультативного навчання гімназистів справжніх професіоналів-художників. Майже всі учасники фестивалю з різних українських областей дарували школам сувеніри для подальшого ознайомлення з культурою та історією України – сучасні книжки, фільми, аудіо диски тощо. Це саме те, чого насправді дуже бракує українським школярам у Польщі.

Мандруючи Вармінсько-Мазурським воєводством, ми змогли познайомитись з українцями, які працюють на економіку Польщі. Між іншим, в Польщі, як нам розповідали, малий і середній бізнес займає в економіці близько 50%.

У невеличкому селі Живкого, що майже на кордоні з Калінінградською областю Росії, старий господар Владислав Андреєв став відомий далеко за межами свого села і цілої Польщі через те, що до нього приїжджають екскурсії з усього світу, бо на його обійсті живуть понад 120 лелек: його лелеки частина туристичної бізнес-програми. Вони дивовижні, вони не бояться людей, а це означає, що птахи довіряють їм. Неподалік містечка Ольштинек мешкає пасічник Степан Ткачук. Він, колишній учитель, після того, як вийшов на пенсію, заснував пасіку на промислових засадах. І тепер цей 80-річний кремезний чолов’яга разом з дружиною і двома синами тримає у Польщі найбільшу пасіку на дві з половиною тисячі вуликів. Усе автоматизовано, механізовано, все супер-сучасно, і його мед продається навіть за кордоном. До речі, найсучасніше оснащення господарі пасіки змогли придбати також за допомоги програми Євросоюзу. Ще в одному містечку ми мали змогу побувати на малому підприємстві, яке заснував українець з нашої вже незалежної України – Тарас Криницький. У Польщі він спочатку орендував, а тепер уже й викупив покинуту гутну майстерню. Запросив кількох гутників зі Львова, кількох помічників із місцевого населення – і робить, переплавляючи вторинну сировину (пляшки), високохудожні декоративні вироби із кольорового скла: квіти, звірят, жіночі прикраси, вази. Та й продає їх у Польщі, в Англії, Німеччині й Голландії.

Церква Покрови Богородиці в місті Ольштин і світлиця, яку українська громада збудувала своїм коштом і своїми силами, – просто вражає величчю. Настоятель церкви – отець Станіслав Тарабацький на запитання, до якої конфесії належить їхня церква відповів: «Ми вважаємо себе нащадками православних християн, яких освятив князь Володимир. Ми християнсько-візантійська церква». Ось так – коріння своє українці Польщі відчувають дуже глибоко. У просторій церковній світлиці відбуваються урочисті події в житті української громади. Тут українці Ольштина святкують християнські свята і, так би мовити, цивільні свята. Саме тут, у сучасному просторому залі світлиці, автори фестивальної телепрограми показали їм декілька своїх фільмів. І звісно, що вся програма фестивалю була залишена для ознайомлення з нею в українській громаді.

Підсумки фестивалю «Калинові мости» оголосили у містечку Оструда. Цікаво, що воно розташоване неподалік від місця історично відомої Грюнвальдської битви. Фестивальна програма була доволі насиченою і дуже різноманітною за жанрами. Але всіх єднало бажання зосередитися на пошуку позитивних моментів у спільній історії. Чернігівська журналістка Тетяна Миргородська, колишня вчителька російської мови, родом із Санкт-Петербурга, показала ґрунтовне і дуже емоційне дослідження битви під Крутами – фільм «Шлях у вічність» і здобула перше місце в номінації «Пам’ять предків».

Фільм київських авторів Світлани і Олександра Махонько з Українського телебачення і радіомовлення (УТР) «Сонце правди Шевченкового слова» одержав головний диплом в номінації «Українська культура – європейський вимір». У ньому йшлося про пам’ятник львівського скульптора Романа Петрука у вигляді старого козацького сонце-хреста. Він був встановлений 1989 року на місці останнього прощання з Тарасом Шевченком перед відплиттям до Канева у Києві на набережній Дніпра.

Киянка Анна Іваницька з КДРТ (Київського державного регіонального телебачення) провела дослідження на тему «Історичні етюди – скасування кріпацтва», яке було відзначено у номінації «В дзеркалі історії». Та я не помилюся, якщо скажу, що глядацькі симпатії учасників фестивалю були на боці фільму автора і режисера Оксани Піднебесної з Одеської Держтелерадіокомпанії. Героєм фільму «Шабо і Шевальє» став француз за походженням Крістоф Лакарен – винороб-аматор родом із міста Бордо. Він одружився з піаністкою з Одеси Маріанною і поїхав разом з нею і двома донечками жити в село Шабо, що на Одещині. Тепер він там вирощує виноград і започаткував власну марку вина. Надзвичайно позитивна й оптимістична людина. А ще він любить Одесу і вірить в Україну.

Перше місце в одній з найважливіших номінацій фестивалю «Будуймо майбутнє разом» здобула телепередача «Європейський дім» автора-режисера Петра Мідрігана з Рівненської ОДТРК. Це була одна з небагатьох програм про сучасність в польсько-українських стосунках. Пізніше я спитала пана Петра, для чого йому усі ці клопоти з організацією фестивалю «Калинові мости», адже він як режисер і так має можливість знімати подібні програми в Україні та Польщі і надсилати їх на різноманітні фестивалі. Він, з притаманним йому гумором, відповів: «Бо ми штовхаємо Україну в Європу».

Гран-прі серед радіопрограм здобула автор Івано-Франківської телерадіокомпанії Наталя Асатурян за програму «Моя мандрівка до Горлиць», в якій вона розповіла про відродження традицій і культури лемків в Україні і в Польщі. А безперечним лідером фестивалю став телетвір автора з Херсонської ОДТРК «Скіфія» Тетяни Левандовської «Люба Агнешко!». Це історія її власної бабусі польського походження, яку доля розлучила з родиною і яка багато років писала листи до своєї сестри Агнешки. Одначе ці листи так і залишилися в її шухляді невідправленими, адже були такі часи, коли зізнаватися в своєму іноземному корінні було небезпечно. Подібних історій на шляху журналістки, яка почала знімати цей фільм, трапилось немало. Про долю своєї бабусі Тетяна розповіла щиро, з ноткою непідробного смутку й ностальгії.

По-справжньому на фестивалі «Калинові мости» нас єднала мова і гордість за Україну. Бо, не зважаючи на те, що команда фестивалю була представлена різними національностями і різними регіонами України, всі конкурсні передачі звучали українською мовою. І тепер, повернувшись додому, на сходах біля Українського дому, вдивляючись в обличчя знайомих і незнайомих киян, яких я так часто зустрічаю на різних мітингах от уже понад двадцять років, я думала про одне: невже нас, українців, треба позбавити землі й оселі, невже нас треба роз’єднати, розселити і розвіяти по світу, щоб ми збереглися як народ, як нація, як етнос? Не хочу вірити в це. Ми маємо такого духовного світоча нації як Тарас Шевченко. Але, може, ще не народився той Мойсей, який буде водити наш народ до повного очищення від зрадництва і зневіри. Бо найзаклятіші наші вороги, на жаль, мають українське коріння і найстрашніші наші гріхи ми чинимо самі.