Краса - це нескінченність, виражена у закінченій формі.
Фрідріх Вільгельм Шеллінг, німецький філософ

«Євреї-фронтовики за Адольфа Гітлера»-2

Путін намагається стати хазяїном інтелектуальної Європи
5 вересня, 2014 - 12:00

Володимир Путін успішно бере під контроль не тільки уряди й парламенти деяких європейських держав, які починають заперечувати необхідність нових санкцій проти Росії, — він ще й захоплює мізки знаних європейських інтелектуалів. Мова не про щедро підгодованих Кремлем та ФСБ учасників «Валдайського форуму» та інших подібних зібрань. І не про Александера Рара (Німеччина), готового мотивувати й виправдати будь-яку агресивну акцію Москви, особливо щодо України. І не про тих персонажів, про яких розповідає Алла Лазарева, українська журналістка, що мешкає у Парижі: «Телешоу дарують радість регулярних зустрічей з таким собі Дімітрієм де Кошко — головою асоціації «Франція — Урал». Квитанції на оплату її послуг були знайдені, зокрема, в документальній базі Межигір’я. Відверто промосковський дискурс озвучують економісти Жак Шапір та Еманюель Тодд, історики Марк Ферро та Джон Лафленд, журналісти Пьєр Лоррен та Александр Адлер... Все це давні опоненти самого права України на незалежну державу». Ні, мова про людей з небуденним життєвим досвідом, які на собі відчули «принади» тоталітаризму, але повторюють ті чи інші штампи московської пропаганди та солідаризуються в українському питанні (часом мимоволі) з господарем Кремля.

Лише два, але дуже показові приклади. Журналістка Анаїс Джинорі в італійській газеті La Repubblica опублікувала інтерв’ю з французьким письменником Мареком Хальтером, який свого часу зумів дивом утекти з Варшавського гетто й пережити Голокост. Цей письменник вважає, що для того, аби уникнути ще більш кривавої війни на українських теренах, Україну слід зробити федеративною, а для цього «Франсуа Олланд має сісти на літак і полетіти до Москви; це єдиний спосіб розв’язати проблему, віч-на-віч».

Інакше кажучи, до України слід застосувати Мюнхенський сценарій 1938 року, і «Європа мусить переконати Київ прийняти федерацію».

Інтерв’ю це робилося вже тоді, коли російські війська відверто вдерлися в Україну. І як же оцінив ситуацію французький письменник, який, за його власною оцінкою, чудово знає Росію? А ось що. «Змінять ситуацію зовсім не економічні санкції. Ба більше, вони слугують лише згуртуванню російського населення навколо Путіна. Відтоді, як в Україні почалася криза, відбувається саме це. Це Америка і НАТО намагаються підштовхнути нас до війни проти Москви. Але нам, навпаки, слід простягнути руку Путіну... Мільйони російськомовних українців просять його втрутитися. Йому треба рятувати обличчя. Якщо міжнародне співтовариство переконає Київ прийняти федеративну систему, проблем більше не буде... У нинішній ситуації у нас більше немає засобів, щоб зупинити Путіна. Він вже виграв. Крим став російським. Ніхто більше про це не говорить. Єдине, що слід зробити, — це спробувати зблизитися з Москвою, налагодити більш міцні стосунки. Я, наприклад, думаю, що нам слід було пропонувати росіянам, а не українцям, зміцнювати відносини з Європою... Якщо Путін зараз не знайде рішення, в майбутньому станеться ще більш кровопролитна війна... У народів уперта пам’ять. Ми бачили, що сталося в колишній Югославії між сербами і хорватами. І в нинішній ситуації єдиним виходом з кризи є федерація».

Я навмисно навів таку велику цитату, щоб висвітлити позицію західного письменника, який пережив у дитинстві спричинені німецьким тоталітаризмом страшні часи, — і залишився апологетом тоталітаризму, тільки російського, та кремлівського фюрера. А звідки він у Франції знає про «мільйони російськомовних українців»? Зрозуміло, з передач Russia Today та з виступів названих Аллою Лазаревою французьких інтелектуалів. Інакше кажучи, у нього в голові грає «телешарманка Путіна»...

І мимоволі згадується організація, яка існувала в першій половині 1930-х у Німеччині і мала назву «Євреї-фронтовики за Адольфа Гітлера». Мовляв, треба простягнути Гітлеру руку, в тому числі і західним демократичним режимам, він же порядна людина, колишній фронтовик, треба йти йому назустріч...

Зовсім іншим змістовно і стилістично є інтерв’ю виданню «ГОРДОН» знаного польського кінорежисера Єжи Гоффмана. Автор екранізацій кількох романів Сенкевича, в тому числі й знаменитої трилогії «Вогнем і мечем», «Потоп», «Пан Володиєвський», є переконаним противником російського імперіалізму та симпатиком незалежної й демократичної України. Але... Цитую мовою оригіналу, оскільки інтерв’ю було російською, яку майбутній режисер вивчив ще дитиною, вивезений чекістами разом із рідними 1940 року до ГУЛАГу: «Путин добился чувства ненависти со стороны большой части украинского народа. Но одновременно, и это очень прискорбно, Путин добился, как мне кажется, стены между русскоязычным и украиноязычным населением, но мне хотелось бы в этом ошибаться. И в этом частичная вина самой украинской власти. Как можно было в самом начале принимать непродуманный и зловредный языковой закон? Он был принят под влиянием бездумных и оголтелых националистов, которые есть в Украине, и этого отрицать тоже нельзя. Конечно, он был отменен, но зачем он был принят?»

Люди добрі, про що йдеться? Важко зрозуміти. Хіба насправді Путін не зруйнував ті елементи етнолінгвістичного відчуження і не зробив південний схід України значно патріотичнішим, ніж раніше? Хіба ця стіна (чи, точніше, шанці й траншеї) не пролягає реально між зовсім іншими соціально-політичними групами — між прихильниками та противниками української незалежності? Хіба немає україномовних ворогів незалежності, які є смертельними (справді смертельними, бо з російською зброєю в руках) ворогами російськомовних її прихильників? Все навпаки... Ба більше: отой «зловредний мовний закон» був ухвалений ще комуністичною Верховною Радою УРСР під тиском таких «бездумних і знавіснілих націоналістів», як Олесь Гончар, Іван Дзюба, Дмитро Павличко, Микола Жулинський... А скасували його антиконституційним шляхом у Раді неприховані (скажімо, Вадим Колесніченко) та приховані (десятки осіб) агенти ФСБ РФ, затяті російські великодержавні шовіністи, які керували Партією регіонів. Невже це була перемога демократії? І невже закон про мови 1989 року хоч якось утискав російськомовне населення (крім, зрозуміло, тих заповзятих ксенофобів-нацистів, для яких усе українське апріорі було «бидлячим»)?

Боюся, що джерелом інформації для Єжи Гоффмана був той самий телеканал Russia Today, а можливо, й інша телевізія Росії...

Отож і виходить, що Путін веде успішний (принаймні, поки що) наступ на мізки європейських інтелектуалів, змушуючи їх — навіть певну частину українофілів — бодай у чомусь сприймати події в Україні через кремлівсько-луб’янську ідеологічну призму. Уявляєте, як заздрісно доктору Геббельсу на тому світі? І як він чекає до себе головного «кремлівського чекіста», щоб особисто висловити своє захоплення вишколом його пропагандистів.

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ
Газета: 
Рубрика: