Не можуть вести когось за собою ті, що не мають ніяких внутрішніх даних на те, щоб самих себе повести.
В’ячеслав Липинський, український політичний діяч, історик, історіософ, соціолог, публіцист

Iнфекція кремлівської пропаганди

У чому неправа Юлія Латиніна?
30 квітня, 2014 - 17:05
ЛУГАНСЬК / ФОТО РЕЙТЕР
ФОТО FACEBOOK.COM

Знана московська публіцистка Юлія Латиніна, учасниця конгресу «Україна — Росія: діалог», разом з низкою представників російської сторони здійснила поїздку в Донецьк і поділилася враженнями у своїй програмі «Код доступа» на радіо «Эхо Москвы». Як завжди у Латиніної, її спостереження й висновки цікаві, та при цьому неоднозначні. Охочі можуть познайомитися з ними на сайті «Эха Москвы». Скажімо, ось що вона розповідає про Слов’янськ і Донецьк: «Те группы, которые сидят в Славянске, — это превосходно вооруженные... Грубо говоря, это все равно террористы... Эти люди называются террористами, потому что то, что творят эти люди, превосходно вооруженные, имеющие, действительно, новейшее, судя по всему, на себе вооружение, это не вкладывается ни в какие рамки... Я была на территории Донецкой республики. Донецкая республика занимает, ну, 300 или 400 квадратных метров, вот, сколько занимает здание областной администрации (оно большое) в центре Донецка, все 11 этажей». Чітко і ядуче.

Проте, мабуть, доречно звернути увагу на декілька тез ліберальної опозиціонерки до путінського режиму (яка, втім, фактично підтримує анексію Криму Росією), що засвідчують інфікованість державною пропагандою та імперською ідеологією навіть частини знаних московських лібералів.

Перша теза: Україна — це «штучне утворення», а в Донбасі «розмовляють російською». Ось відповідний фрагмент розмови з передачі: «Я видела вполне сознательного человека по имени Дмитрий, который без всяких фашистов, засевших в Киеве, и без всякого Путина, на которого он молится, сказал, что к Путину он относится не очень хорошо. Он сказал, что к Януковичу он относится еще хуже. Но он сказал, что эта территория — часть единого русского мира. И что Украина — искусственное образование. С этим трудно спорить, видя, как Украина борется с тем, что происходит. Так же трудно спорить с тем, что исторически эти земли были Украиной сравнительно недавно, и на всех этих землях говорят по-русски».

Ось дані перепису 2001 року. Чверть населення Донецької області рідною мовою визнає українську. У Єнакієвому українська є рідною для 20%. А от в Амвросіївці — для 43%. При цьому в Амвросіївці, за даними донецьких дослідників, цією мовою розмовляють досить широко в публічному спілкуванні — з друзями, на вулиці, в установах, а от в Єнакієвому — практично лише вдома, в родинному колі. Що ж до нинішньої ситуації в Донецьку, то там українською на вулиці розмовляти просто небезпечно.

Якщо згадати історію, то етнолінгвістична карта, складена Російською імператорською академією наук 1914 року, наочно засвідчує: на абсолютній більшості території нинішніх Луганської та Донецької областей українці, причому україномовні, становили абсолютну більшість населення, тільки вздовж Сіверського Донця більшість становили донські козаки. Проте ці козаки у ті часи не вважали себе росіянами; до речі, й зараз чимало з тих донців, хто живе у Росії, росіянами себе не вважає. Не кажучи вже про те, що Таганрозька округа і східна Слобожанщина — північ Луганської області та прилеглі території нинішньої Російської Федерації аж до Дону, аж до Воронежа — все це 1914 року були питомо українські етнічні землі.

Теза, що «Україна — штучне утворення» виглядає не менш неісторично. Ще на початку ХХ століття промисловці Донбасу та Придніпров’я об’єднувалися, щоб протистояти конкурентам із Московського, Балтійського та Уральського регіонів. Між тим, серед цих промисловців майже не було етнічних українців — але їх єднала спільна потреба захищати свої інтереси на українських теренах проти великоруських підприємців. Отож ще 1895 року галицький соціал-демократ Юліан Бачинський опублікував книжку «Ukraina Irredenta», в якій на основі аналізу переважно економічного життя обох частин України (підросійської та підавстрійської) обґрунтував потребу створення Української соборної держави під гаслом: «Вільна, велика, політично самостійна Україна, одна, нероздільна від Сяну до Кавказу». Тільки політична незалежність, на думку Юліана Бачинського, забезпечувала подальший успішний соціально-економічний і культурний розвиток колонії, поділеної між двома імперіями, тому в незалежності України об’єктивно мали бути зацікавлені і буржуазія, і пролетаріат, і селяни; і не самі тільки етнічні українці, а й представники всіх етносів, які перебували на її теренах. Розвинув ідеї Бачинського наприкінці 1920-х наддніпрянець Михайло Волобуєв-Артемов. На його думку, українська економіка мала розвиватися як самодостатня єдність, спроможна «увійти до складу світової господарської системи безпосередньо, а не через російську економіку». Подолання колоніальної спадщини можливе, якщо «ми маємо в СРСР не економіку метрополії та колоній, а співпрацю різних національних економік», відтак «слід раз і назавжди відкинути спроби розривати єдиний український національно-господарський терен». Проте з початку 1930-х в СРСР остаточно запанувала протилежна тенденція, яка дедалі посилювалась як в економічному, так і в культурному плані. Тож нинішній Донбас виявився закономірним результатом цілеспрямованої деукраїнізації питомо українських земель, а не питомою «частиною русского мира».

І ще один штрих до «штучності» України. Володимир Затонський, один із діячів КП(б)У, писав 1920 року Леніну: «Тричі ми здобували Україну, і тричі український народ викидав нас геть». Хіба «штучний» народ «штучної» країни був би здатен на це? І лише після того, як Ленін і Троцький ініціювали неп та українізацію, більшовикам удалося впоратися з Україною. Стосовно ж українсько-російського кордону, то він складався 1918 року як кордон між незалежними державами; після створення СРСР його «виправляли» кілька разів на користь Росії. Донецьк (Юзівка) й Луганськ із самого початку належали до складу Української держави, а потім — УСРР.

І ще один висновок Латиніної про Донбас, який відзначений наслідками імперської пропаганди: «Люмпенизированный край. Советская психология. Абсолютному большинству, на самом деле, плевать. То есть если завтра придут сюда российские войска, то, конечно, это будет Крым, абсолютное большинство будет за российские войска». А в Москві хіба не домінує така сама психологія? Сто тисяч, навіть двісті на демократичних мітингах — і це на 15-мільйонне населення міської агломерації... У Донбасі принаймні більшість населення тим чи іншим способом заробляє собі на життя, а не сидить на «голці» нафтогазової ренти, про що так ядуче пише та сама Латиніна. І ніяка більшість населення у Криму не підтримувала російські війська — так само не підтримуватиме в разі агресії й на Донбасі. Недаремно місцеві юнаки вивішують прапори на териконах. Не червоні та російські, а українські...

Але віддамо московській публіцистці належне: вона наголошує, що ніякого сепаратизму в Донбасі немає, а є «п’ята колона» Кремля: «Естественно, никто из них не думает о Донецкой республике, потому что, на самом деле, когда их спрашиваешь, они всегда говорят: «Сначала Донецкая республика, потом Луганская республика, потом Одесская республика, а потом все они вместе войдут в состав России». Хоча проти цього Латиніна, здається, не має нічого проти, адже «Україна — штучне утворення»...

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ