Кожний нарід може лише тоді духовно і фізично розвиватись і рости, якщо його громадяни користуються повною свободою совісті, думки, слова та зібрань.
Михайло Сорока, український політичний діяч, дисидент, член ОУН

Інформаційна беззубість

27 січня, 2006 - 00:00

Дивні речі відбуваються в нашій країні. По ній без практично будь-яких обмежень повзають чужі БТРи, чужі військові утримують наші маяки, об’єкти державної безпеки і при цьому представники цієї чужої країни стверджують, що всі ми хворі на політичну шизофренію. А що ми? А ми удаємо, що нічого не відбувається. Ну газ, ну маяки, але загалом...

Наші телеканали продовжують інформувати нас про пересування чужих військових по нашій території зовсім спокійно, у новинах десь між настанням морозів і пташиним грипом. Для них набагато цікавіше купання вищих чиновників в ополонках на Водохреще, взаємні випади політиків і візити до регіонів партійних лідерів. З одного боку, таку незаклопотаність і безтурботність можна пояснити тим, що, попри всі заявлені погрози північного сусіда, ми впевнені, що нічого страшного чи надзвичайного з нашою країною не відбудеться. З іншого боку, не можна не визнати, що в неоголошеній інформаційній війні ми явно програємо. Чому? Пригадується, на одному з телеканалів «включений» із Москви політолог Марков говорив про непрофесіоналізм українських журналістів у газовій темі. У чомусь він, звісно, мав слушність. Якщо журналіст у іншій країні «копає» тему і нічого про неї не знає, власне кажучи, це ганьба не тільки для нього, але так чи інакше для країни, яку він представляє. Але у випадку інформаційної війни все значно складніше. Здається, проблема в тому, що наше ТБ, перейнявшись ідеями європейської подачі інформації, яка геть-чисто заперечує пропаганду, свідомо загнало себе в умови, що виявилися неприйнятними для нинішньої ситуації. Коли наші телеканали обмежуються скупою подачею оперативної інформації, а російські телеканали, які мовлять на Україну, не гидують нічим у пропаганді позицій та устремлінь своєї держави, український телеглядач, який має доступ і до тих, і до інших джерел інформації, сприймає це як слабкість нашої державної позиції, як слабкість нашої держави. І що робити нам? Як відстояти свої інтереси та не відступити від прийнятих до виконання європейських канонів інформування? Якби ми точно знали, чого хочемо, тоді, можливо, з подачею інформації можна було б визначитися. А що відбувається тепер? Тепер ми повинні визнати, що не зрозуміли, не прийняли нав’язаної нам інформаційної війни, яка триває за принципом — правда того, кого й сила. Одне очевидне: якщо кілька місяців тому проти вступу до НАТО була практично більшість українського населення, те тепер тих, хто «за», значно додалося.

Що стосується типу українських телепрограм, то тут усе не так просто. Добре «Свобода слова» Шустера на ICTV. Там усе зрозуміло. Тимошенко «вбиває» свою країну витягами з іноземної преси та вважає, що це правильно. На жаль, вона це робить повсюдно, в усіх регіонах, намагаючись виправдати себе в очах електорату. Але є ще й інші джерела, які, на жаль, нічого зрозумілого з приводу газового конфлікту сказати не можуть. Те саме й у «Я так думаю» («1+1»). Хто кому що сказав, хто на цьому нагрів руки — це все «від лукавого», з огляду на атаку морозів. Ну спробували з’ясувати, хто кому і як. Ну намагалися вникнути в проблеми Чорноморського флоту. А нащо вникати? Є угоди, є міжнародні норми. Чому ми тепер повинні виправдовуватися? Чи, як заявила в ефірі ТРК «Україна» Олександра Кужель, це все тільки для відволікання уваги від внутрішньої ситуації в країні? Виявляється, і так можна пояснити, точніше, інтерпретувати дуже серйозний міждержавний конфлікт.

А тепер уявімо, що подібне відбувається в Росії — із заявами, що «ми стрілятимемо», з тим, що «а що робити російському матросику, коли через паркан лізуть ситі «хахлы»?». І все це на нашій території, що, втім, теж оспорюють окремі активісти проросійських політичних сил. Як нам показали, окремі неофіти русифікації Криму кирками намагалися «проломити» кордон між Кримом і Росією, за що їх і затримали за відповідною статтею. І що? А нічого. Ну, затримали, то й затримали.

Можливо, перший більш- менш аналітичний досвід із приводу нинішніх відносин України та Росії був представлений у підсумковому ТСН на «1+1». Нарешті нам показали, чого насправді хоче Росія, розмиваючи Тузлу та формуючи свої уявлення про державні кордони та свою геополітичну роль. Це справді, мало не вперше, було представлене «коротко, сильно та страшно». Водночас це настільки дисонує з загальним викладенням ситуації по газово-маяковому конфлікту, що може здатися чимось надзвичайним. Але ж усе так і є, навіть якщо ми не хочемо думати про те, що так і є насправді.

Але повернімося до українського ТБ. Що цікавило наших колег протягом останнього тижня? Хто викупався в ополонці, а хто здрейфив. Хто як прокоментував газовий аут. Хто які дивіденди нажив на газовій та маяковій кризі. Прикро, дівчата! Воно б, може, і нічого, але якось недоречно випинати свої політичні пристрасті, коли Батьківщині загрожує небезпека. А таки загрожує...

Що стосується загальних політичних настроїв, то щоб усі були здорові так, як усім уже набридла політична реклама. Хай там уже «народні танці» від Януковича, але перетягування каната від Литвина — це сильніше, аніж «думай по-українськи» від Ющенка. До речі, останнє телезвернення Президента з нагоди річниці інавгурації — це використання адмінресурсу з метою пропаганди близької йому партії чи ні? Поки що всі мовчать. Хоча, якби на його місці був попередній президент, тавро поставили б одразу, бо є до чого. Ну, то що?

Оксана ТИХОНЧУК, «Вечерний Николаев», специально для «Дня»
Газета: 
Рубрика: