Тепер, коли ми навчилися літати повітрям, як птахи, плавати під водою, як риби, нам не вистачає тільки одного: навчитися жити на землі, як люди.
Бернард Шоу, англійський драматург

Липневі тези Путіна

або Про що президент Росії насправді написав в своїй статті
16 липня, 2021 - 11:19

Стаття Володимира Путіна «Про історичну єдність росіян та українців» після її публікації 12 липня на сайті Кремля, кілька днів була, без перебільшення, темою №1 для української експертної спільноти.

З приводу твору президента Росії встигли висловитися науковці, громадські активісти, журналісти, політики, державні діячи, включно із Володимиром Зеленським...

Залишимо дискусію про наведені в статті історичні та політичні тези експертам з цих напрямків та обговоримо інший аспект публікації — технологічний, або, як прийнято казати на пострадянському просторі, політтехнологічний.

ДЕЩО ПРО РОСІЙСЬКИХ ПОЛІТТЕХНОЛОГІВ

Насамперед треба зауважити, що жодне формулювання з тексту, під яким стоїть підпис Володимира Путіна, не є новим та неочікуваним для спеціалістів, яким довелося вивчати труди, або просто спілкуватися із провідними російськими політтехнологами та медійниками в останні 17 років.

Називаю саме цей часовий проміжок, бо до того часу росіяни, які масово працювали на виборах в Україні, були сфокусовані здебільшого на технологічному аспекті своєї роботи та на її фінансовому забезпеченні. Тому, наприклад, на ринку досі можна почути розповіді про баснословні гонорари консультантів «Озимого покоління» та про величезні витрати на зарплати та «додаткові соціальні пакети» російських менеджерів та ведучих українських каналів.

Але після президентських виборів 2004 року та першого, «Помаранчевого майдану», після війни в Грузії 2008 року, ситуація змінилася. Замість фокусу на технологіях та грошах з’явився інший — ідеологічний, замість позиціонування себе як «заробітчан», консультантів та відсторонених експертів, з’явилася т.зв. «керуюча позиція. Яскраво ця тенденція проявилася на роботі штаба Арсенія Яценюка на президентських виборах 2010 року. Замість просування найбільш електорально привабливих меседжів, які відповідали б попередньому іміджу кандидата, російське керівництво структури робило ставку на тези про економічну вигоду від збереження союзу із Росією, про єдиний Євразійський економічний простір і т.п., хоча таке позиціонування працювала не на збільшення, а на зменшення рейтингу політика.

З кінця 2004 рокі відбувається нарощування в російської публічної комунікації, особливо на телеканалах, кількості відверто антиукраїнських, точніше «анти-українськопатріотичних», чи «анти-українонаціональних», наративів. За часів правління Віктора Ющенко пропагандистський тиск на залишається стабільно високим, а після серпня 2008-го просування російського світу та антиукраїнська пропаганда стає мейнстрімом. (В якості ілюстрації можете подивитися фільм російського пропагандиста Михайла Леонтьєва «Помаранчеві діти Третього Рейху», який вийшов 2010 року на Першому російському каналі напередодні другого туру президентських виборів в Україні).

ІСТОРІЯ РОСПРОПАГАНДИ

Узагальнюючи, можна сформулювати ключові тези роспропаганди 2004 — 2013 років так:

•  Українці діляться на братніх, дружніх до РФ та орієнтованих на Москву в політичному, економічному та культурному сенсі (в тому числі, вони надають перевагу російській мові), та антиросійські налаштованих «галичан» / «западенців» / «бандерівців»; всі вони «радикали» і «нацисти».

Перших в Україні більшість (доказ — обрання Віктора Януковича), других — меншість, буквально купка.

•  Керують «українськими радикалами» «куратори з Вашингтону», або, як жартівливо кажуть, «Вашингтонський обком» (для молоді пояснюю, що ідеться про «обласний комітет комуністичної партії», який за часів СРСР керував буквально всіма сферами життя радянської людини).

•  Другий Майдан, Євромайдан або Революція Гідності, російська пропаганда представляла — і собі, і світу — як раз в парадигмі протистояння «купки радикально налаштованих» прозахідних «бандеровців» «правильним, проросійським українцям».

Початок війни на Сході України супроводжувала подібна ж кремлівська пропаганда. Стверджувалось, що з боку України воюють і готові воювати лише небагаточисленні «радикали», і участь у бойових діях добровольчих батальйонів мала служити цьому доказом. В той же час переважна більшість, чи навіть практично все населення Півдня та Сходу, мислять себе частиною російського світу в усіх сенсах цього слова — як національному, так і територіальному.

У 2021 році саме життя, об’єктивна реальність мала б змусити росіян переглянути свою ідеологічну рамку. Сотні тисяч українців з усієї країни, в тому числі з Півдня та Сходу, вже брали участь у бойових діях на Донбасі, захищаючи Україну від російської агресії, сотні тисяч числяться в офіційному резерві чи в територіальній обороні. А ні. В Москві не збираються змінювати свою картину світу, точніше, своє сприйняття України.

ПРО ЩО СТАТТЯ

Що ми можемо побачити в статті Путіна? Які тези він оголошує, тим самим оприлюднюючи вихідні, базові тези усіх ідеологічних конструктів кремлівської пропаганди?

•   Головний меседж: «Росіяни та українці — один народ, єдине ціле».

•   «Україна», за Путіним, поняття суто територіальне (від слова «окраїна»), як і «українець» — не етнічне, а службове визначення, (яке «спочатку означало прикордонних служивих людей, які забезпечували захист зовнішніх кордонів).

•  Для визначення України Путін (розповідаючи про Мазепу) використовує термін Малоросія.

Для Південного сходу України Путін легітимізує визначення «Новоросія», розповідаючи про завоювання Російською імперією Причорномор’я та Криму.

•  Української ідентичності і, зокрема, української мови, на думку Путіна, не було аж до початку 20-то століття. Він пише про «малоросійську культурну ідентичність» «в межах великої російської нації», яка складається з «великоросів, малоросів і білорусів». Становлення окремої  української нації, як вважає російський президент, відбувався завдяки втручанню Польщі та Австро-Угорщини. (Тобто, твердження про те, що «українців вигадав австрійський Генштаб», ніякий не жарт, якщо вірити кремлівської пропаганді). Але «сучасна Україна — цілком і повністю дітище радянської епохи», стверджує Путін. Зокрема, на його переконання, саме завдяки «радянської національної політиці» замість «російської нації, триєдиного народу, що складається з великоросів, малоросів і білорусів» на державному рівні було закріплене «положення про три окремих слов’янських народи: російський, український і білоруський».

•  Наразі в Україні, як стверджує Путін, взято «курс на насильницьку асиміляцію, на формування етнічно чистої української держави», внаслідок чого «російський народ може зменшитися на сотні тисяч, а то й на мільйони».

•  На думку президента РФ, «західні автори» реалізовують в Україні, яка перебуває під «повним зовнішнім управлінням», «проект «анти-Росія», хоча «для багатьох в Україні» він є «неприйнятним». Проросійські налаштованих українців, як стверджує Путін, мільйони, але «їм не дають підняти голову».

•  «Справжня суверенність України можлива лише в партнерстві з Росією». «Ми ніколи не допустимо, щоб наші історичні території і близьких для нас людей, які мешкають там, використовували проти Росії. А тим, хто вдасться до такої спроби, хочу сказати, що в такий спосіб вони зруйнують свою країну», — пише Путін.

•  «Власну державу», на думку російського президента, українці мають будувати в кордонах 1922 року, «в яких вони вступили до складу Союзу».

ВИСНОВКИ, ЩО ТУРБУЮТЬ

Головний політтехнологічний висновок з цієї публікації — текст є не полемічним твором, а планом дій щодо України. Планом, так би мовити, «української кампанії Путіна».

Вся активність Москви, включно і з публічними комунікаціями, будуть відбуватися за проголошеними Путіним тезами. Те, що, зміст російської пропаганди фактично не зміниться після програмної статті очільника Росії, каже про те, що всі оприлюднені Путіним наративи були розроблені, затверджені на вищому рівні та доведені до виконавців не сьогодні, і навіть не в 2014-му році, а набагато раніше. Можливо, навіть в другій половині 2004-го року. В кінці 2013-му, та, особливо, в 2014 році відбулася хіба що їх радикалізація, посилення і збільшення їхньої кількості в медіа.

Втім, стаття російського президента, багато що змінює.

По-перше, треба забути ідею, що російсько-українська війна не має етнічного компоненту. Має, доведено Путіним. Битва за українську національну ідентичність є частиною цієї війни, як і утвердження російської національної ідентичності на територіях, що входять до складу України (остання активність росіян із просівання російського світу на окупованому Донбасі — тому підтвердження).

По-друге. Як показує досвід війн на просторі колишньої Югославії, спроби оспорювання національної ідентичності інших народів, ініціювання обговорення «справедливості» кордонів, завжди веде або до початку війни, або до загострення конфліктів, що вже тривають.

По-третє. Путін, фактично, підтвердив те, про що постійно говорили окремі «просунуті» експерти в Україні — Росії не потрібні Донбас та Крим, йдеться про гібридну війну за Україну, від Сум до Ужгорода, від Рівного до Херсона.

І четверте. Стаття Путіна — не про історію. Вона — про ідеологію гібридної війни, про ідеологічні наративи кремлівської пропаганди та про те, що ми на порозі нового етапу протистояння.

Наталя ІЩЕНКО
Газета: 
Рубрика: