Якщо свобода взагалі щось значить, то це право говорити іншим те, чого вони не хочуть чути
Джордж Оруелл, британський письменник і публіцист

Не вставляє!

Новорічне шоу як кульмінація масового «телезапливу»
12 січня, 2007 - 00:00
ЛІЯ АХЕДЖАКОВА ТА БОГДАН СТУПКА У ФІЛЬМІ «ДИВНЕ РIЗДВО» / ФОТО НАДАНЕ ПРЕС-СЛУЖБОЮ «1+1»

Навіть вельми поверхневі уявлення про справжню кухню сьогоднішнього телебізнеса не залишають можливості розглядати телевізійний продукт інакше, як офіційний протокол, що формально маскує напівлегальну комерційну угоду між представниками вузького кола основних гравців ринку. Безпосередньо глядач при цьому дістає роль випадкового свідка, необразливого лоха, який під олів’є з шампанським, лінькувато поматюкавшись, все одно — чи то проковтне, чи то виплюне цей самий продукт, так і не осягнувши справжніх масштабів фінансових переливань.

Новорічне шоу у цьому сенсі являє собою своєрідну кульмінацію, в якій зустрічаються мотивації всіх рівнів учасників процесу. Правда, глядач, повторимося, у ній — найбільш слабка ланка. Хоч у виграші виявляються, загалом, усі: продакшни, що «втюхують» продукт каналам і спонсорам; телеканали, що неначе губка всмоктують спонсорські пакети та рекламні бюджети; рекламодавці й спонсори, які освоюють кошти по «відкатним» схемам. Це — на рівні структур. На рівні персональних учасників масового «запливу за баблом» — воно також плавно розтікається згідно розташування суб’єктів відносно фінансового фарватеру. Глядач же як «відкат» отримує вилизану телекартинку, в якій чергова низка попсовиків-витівників створює гламурний гламур у шику-блиску остогидливого новорічного антуражу. І під фінал бачить небо аж ніяк не в алмазах, а у логотипах торгових марок. Загалом, вір, глядач, очам своїм — Новий рік удався! Кожний отримав своє. І протокольне телешоу основних телеканалів — головний тому доказ.

«Карнавальна ніч на «Інтері» та «Новорічні танці на «1+1» — видовища, які викроєні по затверджених у пострадянському телебізнесі лекалах.

Ностальгічна замануха — як червона нитка у тому, що відбувається, на яку знай нанизуй естрадну попсу впереміш із перелицьованими куплетами про все нав’язливе на зубах «якщо хтось подекуди у нас часом» у виконанні «телезвездучих»...

Клацай пультом скільки завгодно — різниці не помітиш! Одні ті ж самі у гіпюрі та люрексі, у серпантині й бенгальських вогниках. Одні ті ж самі особи, пісні, тости, жарти.

Що з того, що фішкою на «Інтері» передбачувалося 50-річчя рязанівського культового кіно й Гурченко власною персоною з хітом на двох мовах, а на «плюсах» — не на жарт танцювальні старання учасників, які полюбилися глядачу хітового проекту сезону, якщо обидві ці драматургічні пружини, так і не вистріливши, розтяглися у найбанальніші попсові збірники ще до президентського виступу «за 5 хвилин» до опівночі...

Можна багато міркувати про кризу жанру, про кризу кадрів, і навіть про кризу сприйняття. Але міркування ці, що стали такою ж поганою традицією, як і саме новорічне шоу, — абсолютно безадресні й некорисні. У них не мають потреби ні в черговий раз обдурений глядач, ні виробники і мовники, які в черговий раз зірвали новорічний джек-пот.

Сутність — у кризі самої системи безкоштовного телебачення, в якій глядачеві відводиться роль випадкового спостерігача. Він не платить. Отже — не він замовляє музику.

Що до рейтингу, то не будемо забувати, що сама вимірювальна панель, що створена і підтримується найбільшими мовниками та рекламодавцями для зручності взаєморозрахунків. І глядач тут, знов-таки, ні при чому.

Звичайно, є ще творчі амбіції телевізійників, існує щоденний труд величезної кількості людей, який також прихований за все тією ж телекартинкою.

Але велике «бабло» перемагає. У тому числі — і зміст творчих зусиль. Особливо ясно це розумієш під рефрен дитячого хору учасників «космобачення» («Зоряні канікули», 1 січня, «Інтер»): «Тебе вставляє, ти вставляєшся...».

А тих, кого не вставляє, прохання не турбувати.

Ганна ШЕРМАН, www.telekritika.kiev.ua
Газета: 
Рубрика: