Олег МАЩЕНКО: «Називати роботу в гарячих точках «військовим туризмом» не варто»
Синій захисний костюм вагою одинадцять кілограмів і шолом з написом «TV» у Олега Мащенка завжди під рукою — на його робочому місці в Національній телекомпанії України. Адже в будь-який момент його, військового журналіста, можуть відрядити до чергової гарячої точки. Нещодавно, приміром, військовий журналіст повернувся з Іраку, де його знімальна група перебувала 25 днів. Не встигнувши адаптуватися, Олег Мащенко відбув до Косово. У перерві між цими подорожами журналіст дав інтерв’ю для «Дня».
— Французький імператор Наполеон I говорив, що від солдата вимагають насамперед витривалості й терпіння, а хоробрість — справа другорядна. А які людські якості найбільш важливі для військового кореспондента?
— Гадаю, те, що говорив великий полководець про людські якості солдата, актуально і для кореспондентів, що працюють у гарячих точках. Хоча на перше місце все-таки я б для себе поставив внутрішню зібраність. Можливо, це відгомони мого тринадцятирічного стажу служби в різних силових структурах. Але, вважаю, ті якості, що в мене виховала ця служба, часто-густо рятували мене в моїй повсякденній журналістській роботі.
На війні чи в гарячих точках, як нині модно говорити, ситуація іноді розвивається настільки швидко, що баритися з реакцією, відкладати що-небудь «на потім» — нереально. Усе варто вирішувати миттєво. Війна не подарує незібраності. І в підсумку втрати, що зазнають зокрема й наші війська, часто є результатом внутрішньої несконцентрованості.
Знання умов служби, орієнтація в спеціальних термінах і у військовій техніці, з якою працює контингент, також важливі для військового кореспондента. Адже якщо в журналісті бачать непрофесіонала, то відразу втрачають до нього цікавість. Часто військові називають цивільних «піджаками». «Піджаками» для військових є ті, хто не говорить з ними однією мовою. Безумовно, необов’язково його відразу відторгають. Проте виявляти живу зацікавленість до того, чим займаються військові, — професійний обов’язок кожного військового кореспондента.
Як правило, миротворці — найвдячніші глядачі. Коли сюжет про них буде готовий до ефіру, вони обірвуть усі телефони, попередять всіх рідних і знайомих, мовляв, «обов’язково подивіться!». Єдине, чого варто побоюватися, — виявитися «піджаком» і непрофесіоналом у їхніх очах.
Безумовно, важлива ще і самодисципліна. Адже журналісти на полі бою, особливо під час терористичних і контртерористичних операцій, — перша мішень. За міжнародними нормами журналістська захисна форма має бути відмітного кольору. Дуже часто люди гинуть через те, що втрачають почуття самозбереження.
У військових є поняття «комбатант» і «некомбатант», тобто — учасник воєнних дій і неучасник бойових дій. Журналісти є некомбатантами, тобто хоч якою б складалася ситуація на полі бою, вони не мають права брати в руки зброю. Тому вони і мають бути у відмітній формі. Але журналістів змусити зробити щось за правилами — завдання не з легких. Тому кожний обирає сам — одягати форму військового кореспондента чи ні. Але, як свідчить практика, коли порушується одне правило, то це позначається на інших...
— Тараса Процюка, що загинув в Іраку, іноді називали «людиною, що шукала війну». Чи вважаєте ви себе людиною, що шукає війну, чи для вас це «тільки» робота?
— Свого часу, будучи кадровим військовим, я вже «настрілявся». Для мене це не новина. Тому я ні в якому разі не вважаю себе людиною, «що шукає війну». До того ж, я не зовсім погоджуюсь, що й Тарас шукав війну. Він просто добре знав свою справу, у нього все виходило, він умів професіонально виконувати роботу. На жаль, так вийшло, що він опинився не в найблагополучнішому місці. До того ж, зараз відбувається трансформація законів війни, коли обидві ворогуючі сторони нерідко йдуть проти журналістів.
— У кожного військового кореспондента — свої «фішки» у підходах до роботи. Як би ви визначили свій журналістський стиль?
— У мені борються дві людини: з одного боку, — журналіст, з другого — військовий. Самоцензурою я не займаюся. Але завдяки тому, що я вийшов з військового середовища, я можу спілкуватися з колегами по формі на рівних. Їм важко ввести мене в оману. Тому іноді в мені відбувається боротьба: я хочу щось відзняти, але розумію, що варто грати за визначеними правилами, коли бажання не завжди збігається з можливостями. Адже я представляю державний телеканал, і в першу чергу я і мої колеги мають показувати все, що відбувається, з державної позиції. До того ж, не секрет, ми — канал не такий багатий, як «Інтер» чи «1+1». Ми, на відміну від них, не маємо можливості «сепаратно» куди-небудь поїхати.
Не шукати проблеми там, де немає потреби, — також є важливою складовою мого ставлення до роботи. У тих місцях, де доводиться працювати, проблеми самі знаходять мене. Й іноді там, де на них можна найменше очікувати. Пригадую, у травні наша знімальна група побувала в Лівані, де в південній його частині (на кордоні з державою Ізраїль) періодично бувають обстріли. Українські військові в основному займаються там розмінуванням. От там, де, як на перший погляд здається, розцвітає радикальний ісламізм, було спокійніше, ніж коли ми вирушили до Бейрута, де на рівному місці знайшли собі пригоду. Опинившись у кварталі, де араби торгують дешевими сувенірами, оператор став знімати один з наметів. Раптом нас оточили незрозумілі люди зі зброєю. Почали з’язовувати, хто ми такі. Не встигли ми оговтатися, як поряд уже стояли машини, що збиралися нас везти в невідомому напрямку. Це виявилися бойовики радикального угруповання «Хезболла». З’ясовували довго. Отож, здавалося б, Бейрут — абсолютно цивілізоване місто. І раптом таке. Таких ситуацій було дуже багато.
Тому перш, ніж кудись вирушити, варто добре підготуватися. Я намагаюся перед кожним виїздом з різних джерел прочитати кілька сотень сторінок про країну, культуру і традиції «країни призначення». Адже Схід — дійсно справа тонка. І хоча деякі називають виїзди в гарячі точки «військовим туризмом», я не можу погодитися з таким визначенням. Якщо ти, мирна людина, ділитимешся їжею і дахом хоч з усім арабським світом, тебе все одно не сприйматимуть там абсолютно адекватно й миролюбно. Для них ти — іновірець, і з цим потрібно змиритися. Тим більше, будь-яка іноземна армія на території будь-якої країни все рівно не сприйматиметься нормально. Усе одно ми там — зайди, з чим варто рахуватися. Багато хто тут говорять, що наших миротворців приймають у гарячих точках радо. Якщо це навіть так, то лише на перший погляд. Уся їхня привітність дуже удавана.
— Збираючись у дорогу, що насамперед кладе в рюкзак справжній військовий журналіст?
— Моя дорожня сумка завжди повна традиційними українськими гостинцями: горілка, сало, певні види сигарет... Там є й місцеві сигарети, але вони пагані, а американські дорого коштують, бо у них йде боротьба з курінням. Усе це потрібно для того, щоб завести знайомство.
А взагалі, нині війна стає, так би мовити, цивілізованою. Особливо це стосується Іраку. Не потрібно вести із собою консерви, сухі пайки тощо. Усім цим поділяться наші миротворці. От така вона, сучасна війна: обід завжди буде за розкладом...
ДОВIДКА «Дня»
Олег Іванович МАЩЕНКО народився 1965 року в журналістській родині. Після закінчення школи 1982 року вступив на факультет журналістики Київського державного університету. 1985 року перевівся до Львівського вищого військово- політичного училища. З 1991 року служив у структурі Міністерства внутрішніх справ у телестудії Центр у громадських зв’язків МВС. З 1996 року — у цивільній журналістиці, що пов’язана із силовими структурами. З 2003 року працює оглядачем у Національній телекомпанії України. Бував у 33 країнах, серед яких Північна Ірландія, Лівія, Ірак, Ліберія, Сьєрра-Леоне, Чечня, Придністров’я та ін.
