Зброю витягають грішники, натягують лука свого, щоб перестріляти жебраків та вбогих, заколоти правих серцем. Зброя їхня ввійде в серце їхнє і луки їхні поламаються.
Володимир Мономах, великий князь київський (1113–1125), державний і політичний діяч

«Після битви на полі бою буде битва за мізки»

Головний редактор каналу I-UA.tv Володимир ТЕТЕРУК – про вагу історичних знань для оновлення української державності
21 квітня, 2022 - 15:03

«Чи не настав нам час написати історію як переможцям?», – запитав днями головний редактор каналу I-UA.tv  Володимир ТЕТЕРУК головну редакторку «Дня» Ларису Івшину під час етеру програми «Точка зору», що отримав назву «Російсько-українська війна як невивчений урок історії України». На що отримав ствердну, але непросту відповідь (подивитися запис програми можна за посиланням ). Ми вирішили зі свого боку запитати й пана Володимира про те, які, на його думку, інформаційні акценти зараз важливі і яка в цьому роль історичних знань.

«НА ОСНОВІ ІСТОРИЧНОЇ ЛОГІКИ МОЖЕМО БУДУВАТИ НОВУ ДЕРЖАВУ»

– Канал I-UA.tv, головним редактором якого ви є, один з небагатьох інформаційно-аналітичних проєктів в Україні, метою якого від початку було сприяння розвитку громадянського суспільства України та поширення ідей україно-центризму. Власне, як і в газети «День». Як ви оцінюєте інфопростір України в цьому сенсі до війни й зараз?

– Поступово україно-центричні ідеї, які ми пропагуємо, мають відгук. Звичайно, нам хотілося б, щоб це відбувалося швидше, але ж суспільні процеси завжди йдуть значно повільніше. Адже людське життя має свій історичний проміжок, просто непорівнянно коротший від того життя, яке проживає суспільство. Тому й очікування конкретної людини щодо темпів суспільних змін часом зазнають розчарування. Але в цілому я оцінюю ці процеси позитивно. І зокрема те, що робить і I-UA.tv, і газета «День», – ці зерна просвітництва знаходять благодатний ґрунт, на якому поступово проростають дуже обнадійливі паростки.

Щодо історії, то в нас, на жаль, за роки склалося ставлення до цієї дисципліни як до чогось допоміжного, несуттєвого. Історію радше сприймали як таку собі казку, міф для покращення емоційного стану. Хоча сенс історії насамперед у тому, щоб не просто виживати, а й гідно жити й розвиватися так, щоб переходити з покоління в покоління з найменшими втратами, зокрема завданими недружніми сусідами. І оцей головний урок історії, на жаль, був недостатньо вивчений. За останніх 30 років у нас змінилося, на перший погляд, багато чого – картинка світу, матеріальні, освітні можливості та інше – але чи змінилося фундаментальне ставлення до людини, чи стало наше суспільство в своїй суті кращим, чи зрозуміло свою історичну місію? – питання риторичне. Адже недостатньо замінити портрет Леніна на Шевченка чи Горбачова на Бандеру або Зеленського. Тут головне – усвідомлення історичного процесу як незримого ланцюга, що зв’язує покоління, і побачити своє місце в ньому. Це такий стрижень, який дозволяє нації, народу, певній спільноті, втриматися, вижити й розвиватися. Вважаю, що ми йдемо в правильному напрямку, але слід ще провести дуже багато роботи, щоб ці знання пройшли крізь душу, щоб ми розуміли не просто історичні факти, а й їхню логіку, взаємозв’язок.

Тільки на основі цієї історичної логіки ми матимемо фундамент, на якому можемо будувати вже нову державу. Бо хай як парадоксально, якщо поставити зараз питання про те, що ми будуємо, то мало хто дасть на нього чітку й зрозумілу відповідь. Фактично досі є матриця колишньої УРСР з купою різних «ринкових надбудов» – і звідсіля ці спорадичні спроби змінювати Конституцію, шукати новий суспільний договір або шлях у Європу й НАТО…

Звичайно, такі потуги виглядають дещо абсурдно, але суспільство це часто сприймає, бо йде за своїми поводирями та не знає, як діяти інакше. Пам’ятаєте, політики років зо три тому педалювали питання нового суспільного договору. Але ж при цьому ніхто не сказав, що останнім, хто з великих людей казав про суспільний договір, був Кант. Це був кінець XVIII століття. Тобто від Гуго Гроція (межа XVI – XVII століття) й до кінця XVIII століття ця тема на рівні європейських мислителів була вже вичерпаною. Дискурс про суспільний договір збігався в часі з початком промислової революції, яка своєю чергою спричинила низку буржуазних революцій, зокрема й Велику Французьку, й побудову нового суспільства рівних можливостей. Усе, в Україні ХХІ століття ця тема вже не є актуальною з огляду на багато причин. Але деякі політики й громадські діячі її всерйоз обговорювали, намагаючись, очевидно, «поюзати» на чергових виборах. Щоправда, нічого з того не вийшло. Нині вже це питання не педалюється. Отже, суспільство зрозуміло, що йому намагаються підсунути якийсь відірваний від реального життя продукт. І це ознака того, що воно, суспільство, потроху дорослішає. Пам’ятаєте, як віками шукали perpetuum mobile – аж поки Клаузіус не відкрив Другий закон термодинаміки з ентропією і стало остаточно зрозуміло, що вічного двигуна не може існувати в природі апріорі.

Тому порівняно з людським життям нам здається, що ми витратили дуже багато шляху на пошуки себе в цьому світі, а з іншого боку 30 років – це тільки спалах блискавки в історичному контексті, за який ми пройшли дуже великий шлях власного розвитку й нас уже на м’якині не завжди проведеш. Тож у цьому сенсі мій погляд на сучасні історичні процеси в нашій країні є стримано оптимістичним.

«ТВОРЕННЯ Й ПІЗНАННЯ ІСТОРІЇ – ЦЕ ЯК СПОСІБ ЖИТТЯ»

– Днями в розмові з головною редакторкою нашої газети Ларисою Івшиною ви торкалися питання вчасного засвоєння історії. Як зазначала Лариса Олексіївна, воно зробило б нас набагато сильнішими. Якою, на вашу думку, була й має бути присутність фахового й водночас популярного історичного компонента в нашому медіапросторі?

– Я вважаю, що історична дисципліна має бути пріоритетною, причому на різних рівнях, починаючи від дитячого садочка, створення анімації, казочок, міфології, комп’ютерних ігор. Ми маємо усвідомити себе у світовому контексті. Виховуючи дитинку, маємо вже їй показувати, до якої вона цивілізації ближче. Наприклад, узяти за основу античну міфологію, розповісти в популярній формі про північне Причорномор’я, про грецькі міста-колонії, скажімо, про Тавриду, де служила Артеміді донька грецького воєначальника часів Троянської війни Агамемнона, де бували аргонавти разом з легендарним Ясоном. Те ж саме можна сказати й про європейські легенди, зокрема рицарський цикл. І не треба боятися такої міфологізації, бо міф це ще й прагнення бачити себе саме таким у історичному контексті, а не тим, ким тобі пропонує бути загарбник. Так робиться в усьому цивілізованому світі й ми не повинні бути винятком. Там, де немає достатньо історичних матеріалів, треба додумувати, дописувати, так, як письменники пишуть про події тисячолітньої давнини, а ми захоплено читаємо їхні твори, співпереживаючи з героями, яких можливо ніколи насправді й не існувало, бо наші знання про стародавню історію є не дуже повними. Тому ще раз наголошую: історію пише переможець, тому саме ми повинні писати свою історію. І не треба тут жодних спекуляцій на тему: а як було насправді? Бо дуже часто те «насправді» може бути просто чужим домислом.

Скажімо, для мене було відкриттям дізнатися про мікенську цивілізацію Давньої Греції, яка завершилася перед початком Троянської війни. Вбивці одного з царів пустили пару через труби у ванній володаря й той через опіки помер. Тобто більш як трьох тисяч років тому там існував водогін з підігрівом. Задовго до римських терм! Але більше нічого не збереглося, крім кількох матеріальних артефактів. Але ж були школи, розвивалася наука – хтось же навчався сам і передавав знання іншим про те, як будувати водогони, управляти країною, правильно вести землеробство. Якщо нічого з цієї спадщини не збереглося, це ж не значить, що цього не існувало. Те ж саме можна сказати про скіфську, сарматську, кімерійську та інші цивілізації на теренах України. Нам треба уявляти, додумувати, зіставляти й у такий спосіб осучаснювати, популяризувати наші знання про наше минуле у нерозривному зв’язку з сьогоденням. Одразу наголошую, що тут йдеться не про академічну історію: нею мають займатися виключно фахівці. Мова про популярно-міфологійний аспект, зручний для засвоєння широкими верствами громадян України.

Я також вважаю, що ЗНО з історії України має бути обов’язковим для вступу на всі факультети вишів. Не має значення, це буде лікар чи математик, фізик чи інженер. Треба виходити з того, що людина з університетською освітою це потенційний керівник, управлінець, а то й міністр, депутат чи президент. Не факт, чи буде в нього час на саморозвиток у гуманітарній сфері, то хоча б на базовому рівні відповідні знання повинні бути, щоб не виникало потім майже сакраментальне «а какая разніца?».

Хочу наголосити ще на одному. Історію важливо переосмислювати. До речі, газета «День» також приділяє цьому велику увагу, здійснюючи важливу подвижницьку роботу в цьому напрямі. Бо історія – це не набір метафізичних фактів, це жива матерія, це енергія для мислення й творення майбутнього. І те минуле, яке вже відбулося, завжди впливатиме на нас тим чи іншим чином.

Тому недостатньо змінити назви вулиць, утилізувати пам’ятники чи пам’ятки – тут потрібен комплексний підхід, який буде заснований на баченні того, яке суспільство ми будуємо, яким буде в ньому уявлення про добро й зло, а відтак визначити місце й роль у системі суспільних відносин Людини, зрозуміти, чи є в нас ресурси для цього й головне – чи самі ми готові для таких суспільних перетворень? Це доволі серйозна комплексна й копітка робота. І я не бачу, щоб держава її проводила. Можливо, через певні об’єктивні причини, яких я просто не розумію? Але ж громадянське суспільство здійснює цю роботу, зокрема газета «День» і Бібліотека газети «День». Є й менш відомі недержавні видання, які також приділяють цьому значну увагу. Тому суспільство тут на правильному шляху, чого не скажеш про державу.

Скільки загалом займе часу процес таких суспільних перетворень – не знаю, але це той момент, коли треба просто робити й творити щодня. Творення власної історії, як і пізнання її – це як творення власного щасливого життя – воно потребує щоденної копіткої роботи.

«МАЄМО ПОСІСТИ СВОЄ МІСЦЕ В СИСТЕМІ ГЛОБАЛЬНОГО ОБМІНУ»

– На вашу думку, які інформаційні акценти важливі зараз, під час війни? На чому зараз зосереджується ваш канал?

– Ми завжди сповідували ідеї україно-центризму. Ми розглядаємо українство як цивілізацію, як пасіонарний суспільний поштовх, який збирає у себе різні народи, нації, народності. Україно-центризм полягає в тому, щоб ми виконали свою роль на всіх рівнях цивілізаційного буття – тактичному, стратегічному, геополітичному, етичному. Отже, маємо виробити таку модель етичних норм і правил, таку економічну та правову модель взаємин, яка б не лише влаштовувала  нас, а стала б новим цивілізаційним дороговказом і для наших ближчих і дальніх сусідів, з якими можна спільно освоювати й розвивати вселенський простір. До війни такі слова лунали б дещо романтично, але нині, після явлення світові України в образі Добра, яке перемагає Зло, наша роль значно зміниться. Головне – відповідати цій ролі й знову не втратити свій історичний шанс.

Ну а якщо говорити утилітарно, то ми маємо знайти своє гідне місце в системі глобального обміну, за яке власне й відбуваються всі світові конфлікти. Звучить парадоксально, але метою кожної війни є мир, просто на інших умовах, не таких, які були до війни. Ці умови й визначатимуть місце країни-переможниці в системі глобального обміну як передумову успішного розвитку на найближчі мінімум 30 - 40 років.

Ми хочемо посісти гідне місце. Для цього ми маємо тверезо оцінити наші можливості, наше минуле й звідсіля вирахувати наш потенціал на майбутнє, знайти ті форми та запропонувати світові ті алгоритми вирішення як проблем, так і завдань, які дозволять нам тісніше кооперуватися й бути справді на бажаному для нас місці.

Я бачу, що зараз ці позитивні зміни відбуваються. І прискорюють їх саме нинішні драматичні події, які часто й є наслідком невивчених історичних уроків. Саме в такі тяжкі часи прискорюються процеси, швидше формується бачення, робляться оцінки. Так завжди було у світі. Просто зараз ми відчуваємо це на власній шкірі.

Думаю, що ми вийдемо з цієї війни сильнішими, оновленими. Але головне – не забувати, що після битви на полі бою буде не менш драматична битва за мізки, й тут історичні знання матимуть велику вагу. Бо саме з історичних знань вибудовуватиметься наше справжнє бачення того «Хто ми? Чиї сини? Яких батьків?». І тоді ми, врешті, припинимо змінювати вивіски, а станемо просто самими собою, як гідною родиною світової цивілізаційної сім’ї.

Ольга ХАРЧЕНКО, «День»
Газета: 
Рубрика: