Потрібна теледеколонізація!

Якщо колись Володимир Ульянов-Ленін, виходячи з потреб більшовицької пропаганди, небезпідставно виголосив: «Найважливішими мистецтвами для нас є кіно та цирк», — то зараз, зважаючи на загальний прогрес цивілізації та вдосконалення пропагандистських інструментів, Володимир Путін міг би виголосити (чи, може, й насправді виголосив у тісному колі своїх сатрапів): «Найважливішим знаряддям маніпулювання масами для нас є телебачення».

Якраз рік тому в програмі «Шустер-LIVE» ведучий зазначив: «В українському інформаційному просторі домінує Росія». Передусім ця констатація стосувалася телевізійного простору. Для незалежної та суверенної держави це виглядало ситуацією протиприродною, яка разом з іншими чинниками робила Україну об’єктом політики іншої держави й унеможливлювала її буття як суб’єкта міжнародного політичного процесу. Територія України «прострілювалася» зі сходу на захід і з півночі на південь телеканалами РФ, як-от: 1-й російський Національний, РТР, НТВ, RTVI, ТВЦ, РЕН-TV, ТНТ тощо. Вони наполегливо й послідовно формували у свідомості мільйонів українських телеглядачів кремлівську візію політичних подій у Росії, Україні та світі, а головне — нав’язували свою думку про Українську державу, про українську історію та культуру. Все це робило РФ надзвичайно активним політичним гравцем як у міжнародних справах, які стосувалися України, так і в наших внутрішніх процесах, надавало Кремлю та Луб’янці надзвичайно великі можливості маніпулювання електоральними настроями сусідів, ба навіть світовідчуттям і світоглядом українців.

Водночас режим Януковича зовсім не хвилювала абсурдна з огляду на логіку захисту національних інтересів ситуація, коли інша країна була всебічно присутня в телеінформаційному просторі України, ба панувала в ньому, прямо й опосередковано, останнє — через численні телесеріали про хоробрих чекістів, розвідників та офіцерів СМЕРШу, які виграли війну, про підступних грузинів та дурнуватих хохлів, що тільки плутаються під ногами, і, нарешті, про ефективного менеджера Сталіна. Все це щодня «крутили» місцеві молодші партнери російських телеканалів — такі, як «Інтер», ICTV, СТБ, «Тоніс», контент і стилістика яких мало відрізнялися від московських. Зокрема, надивившись нескінченних ФСБешно-кавказьких бойовиків на ICTV, можна було подумати, що саме Україна вже два десятиліття воює в Чечні й Дагестані...

Ба більше: навіть Перший Національний телеканал України дедалі більше в ті часи справляв враження тамбовського чи рязанського обласного телебачення. Відтак Кремль, спираючись на потужну телевізійну інформаційно-пропагандистську базу в Україні, мав можливість нав’язувати нашій країні свій порядок денний, здійснюючи безпосереднє втручання у масову свідомість українців, маючи чудові вихідні позиції для ідеологічного та психологічного маніпулювання українським суспільством. Як наслідок, мільйони українських мізків стали дистанційно керованими з-за кордону. Відповідальність за це несуть всі режими в незалежній Україні, бо жоден (за Кравчука, Кучми, Ющенка) не зробив активних спроб послабити цю всебічну телеінформаційну залежність України, а режим Януковича цілком свідомо використовував російську телевізійну пропаганду для боротьби з українською опозицією. Тож, як наслідок, склалася дуже небезпечна та принизлива для України ситуація, коли незалежність держави почала ставати примарною і з кожним роком де-факто дедалі зменшувалася.

І все це далося взнаки впродовж цього року, коли мільйони людей, обдурені щедро трансльованою в Україні російською телепропагандою з її «зруйнованим Хрещатиком» та «розграбованим Києвом», «розіп’ятими хлопчиками» та «вбитими бандерівцями вагітними жінками», стали «сирим людським матеріалом» тероризму і сепаратизму, так званими «ватниками», а дехто — й бойовиками.

Відтак інформаційна теледеколонізація є не стільки теоретичною, скільки важливою практично-політичною проблемою, від розв’язання якої значною мірою залежить доля нашої країни. Бо ж досі, попри Революцію Гідності, актуальним є завдання відвоювання національного інформаційного простору України, передусім телевізійного, припинення ситуації, коли нібито українські ЗМІ сприяють розколу нації та підживлюють відцентрові настрої у країні. Звісно, негативні процеси, які йшли впродовж минулих років, загальмовано, а частково й припинено, особливо у сфері теленовин, проте результат далекий від бажаного. Скажімо, досі відчувається брак кваліфіковано поданих (образно кажучи, з «києвоцентричного погляду») повідомлень із-за кордону, у разі потреби належним чином прокоментованих. Вітчизняні канали транслюють переважно те, що бачать у світі оператори провідних західних компаній, а це не завжди охоплює сферу потенційних інтересів української аудиторії (втім, куди гірший випадок — це неявна трансляція російських новин про події на Заході, Сході та у «близькому зарубіжжі»).

ЖАНРИ, ЩО ФОРМУЮТЬ СВІТОГЛЯД ГЛЯДАЧА

Але якщо з повним правом можна констатувати позитивні зміни в продукції новинарів, у стилістиці і змісті політичних ток-шоу та в експериментах із прообразами громадського телебачення, то з розважальними програмами й телефільмами, особливо серіалами, справа вкрай кепська. А такі жанри формують світогляд масового глядача не менше, якщо не більше, аніж теленовини. Причому роблять це ненав’язливо, без тиску, м’яко пересмикуючи історичні факти чи створюючи належну ауру. Наприклад, практично всі розважальні шоу та конкурси на українському телебаченні (навіть там, де з новинами все гаразд) ідуть з яскраво вираженим домінуванням російської мови та — головне — імперсько-московської культурної стилістики. Для нормальної країни була б абсолютно неприйнятною ситуація, коли для 2/3 її населення українська мова є рідною (дані перепису), а серед чотирьох членів журі телешоу україномовним є лиш один — і той постійно збивається на російську; тим більше, коли на екрані один-єдиний ведучий, ясна річ, російськомовний, який намагається розмовляти «па-масковскі» з україномовними учасниками. А для нинішньої України така ситуація вважається нормою — мовляв, питання про мову телебачення зараз не на часі... Що ж на часі? Продовження перетворення українців на малоросів, на частину «русского мира»? При цьому, зауважте, не йдеться про витіснення російської мови з телебачення, а про введення її у більш-менш прийнятні межі та про зникнення раз і назавжди з екрана тих, хто виклично ігнорує українську мову.

НАРОД КОЛОНІЇ БАЧИТЬ СЕБЕ ОЧИМА МЕТРОПОЛІЇ

Ну, а щодо телесеріалів, то тут проблема ще складніша. Уже півтора десятиліття російські медіа-продакшн цілеспрямовано втовкмачують українським глядачам, що Україна і Росія — це одна країна зі спільною історичною долею, а українці та росіяни — це один і той самий народ. Людям накидається за допомогою багаторічної звички до ЗМІ іншої держави, які раніше були «центральними», світ зовсім іншої, ніж українська, повсякденності. Структури того світу, який приходить з екрана телевізора через тисячоразовий імпринтинг, стають структурами внутрішнього буття і поведінки мільйонів законослухняних громадян України. Завдяки цим серіалам донедавна пересічний українець більше переймався проблемами Урюпинська та Владивостока, аніж свого міста, і краще знав сімейне законодавство сусідньої держави, аніж своєї. Але ж реальні, можна сказати — брутальні, камені на дорозі лежать під твоїми ногами, а ти бачиш лише віртуальні камені під ногами мешканців Урюпинська... Саме віртуальні, бо річ не тільки й не стільки в посередництві мас-медіа Росії, а в тій колосальній машині для «промивання мізків», у яку включені практично всі російські телеканали, вони ж — засоби масової дезінформації, примусової міфологізації масової свідомості. Отож рано чи пізно, а неминучим було спотикання об ці — реальні — камені для мільйонів і мільйонів українців... Найбільше перечепилися об реальність Донбас та Крим, але дуже багато тамтешніх мешканців і зараз не помічають її...

Народ колонії бачить себе очима метрополії — ця абеткова сентенція популярних у світі й маловідомих в Україні постколоніальних студій якнайкраще втілюється саме в телебаченні. З цим потрібно кінчати — і якнайшвидше, не шкодуючи коштів та зусиль. При цьому пропаганду «русского мира» не можна подолати лише контрпропагандою (скажімо, художньою популяризацією «українського світу»). Треба так само системно пропонувати перечитання, реінтерпретацію російської імперської культури, виходячи за межі усталених стереотипів. Скажімо, потрібні українські екранізації «Білої гвардії» Булгакова та книжок Віктора Суворова; українські серіали про Сергія Корольова та Юрія Кондратюка; українські фільми про Другу світову війну, про героїзм і злочини червоних партизан та про велетенську гекатомбу, звану «битвою за Дніпро» тощо.

З огляду на те, що нинішній російський імперський міф значною мірою ґрунтується на незчисленних телефільмах про «порятунок світу Росією під час війни», варто особливу увагу присвятити цьому періоду. При цьому слід розповідати не лише про боротьбу УПА, як вважає дехто, а системно деконструювати всю радянсько-російську міфологію; скажімо, «Молода гвардія» («стовп» донецько-радянського міфу) — це, крім усього іншого, ще й налаштовані по-антирадянському її очільники Іван Земнухов та Іван Туркенич. А маршал Родіон Малиновський поєднував у собі радянського воєначальника та ідейного опонента радянської системи...

Крім того, багато серед українців і героїв війни проти нацизму, яких радянська пропаганда відверто ігнорували чи вряди-годи згадувала. Скажімо, блискучий льотчик-винищувач, уродженець Нікопольщини Іван Бабак, якого в Люфтваффе добре знали і звали «летючим демоном»; герої штурму Рейхстагу сумчанин Олексій Берест, донеччанин Віктор Правоторов та чернігівець Степан Орєшко; старший лейтенант Григорій Голобородько (у мирному житті слюсар-механік із Полтавщини), розвідгрупа якого першою зустрілася з американцями на Ельбі; жінки-танкісти — механік-водій Тамара Охріменко, командир танку Катерина Петлюк, командир танкової роти Ірина Левченко... За кожним і кожною з них стоїть сюжет карколомного фільму чи серіалу.

Але — і це головне! — українці воювали проти нацизму та його союзників не лише в Червоній армії; вони вступили у Другу світову війну 1 вересня 1939 р. у складі Війська Польського (тоді, коли СРСР був фактичним союзником Німеччини) і закінчили її 2 вересня 1945 року. Так довго серед народів-переможців воювали тільки поляки й китайці. І ось ще один сюжет, уже не червоноармійський. Одна з ключових битв на Тихому океані розгорілася на острові Іводзіма наприкінці зими 1945-го. Американські війська прагнули здобути цей острів, бо він давав можливість створити на ньому авіабазу, літаки якої контролювали б повітряний простір над Японськими островами. Ясна річ, японське командування прагнуло цього не допустити. Проте американська морська піхота билася самовіддано, і невдовзі на найвищій горі острова було встановлено прапор США. Одним із тих морських піхотинців, які підняли цей прапор, був син емігрантів-лемків сержант Михайло Стренк.

ЗАХИСТ І КОНТРНАСТУП

А екранізація воєнних спогадів Лева Копелєва і «Бабиного Яру» Анатолія Кузнєцова (обоє — за народженням кияни)? Ці твори написані на стику двох культур — української та російської (власне, їхні автори себе визначали як біпатридів — для них українська культура була своєю) — невже ж віддати ці книжки московським режисерам? Інакше кажучи, слід, образно кажучи, забрати у російського імперського офіціозу історію Другої світової війни і робити фільми не тільки про суто українських героїв, а загалом воєнне антиімперське кіно. Для того щоб ідеологічно наступати на путінський режим не лише на наших теренах, а й у самій Росії (є Інтернет, через який вони дійдуть до мільйонів росіян) і тим самим наближати час, коли цей режим упаде. Тобто теледеколонізація — це, на нашу думку, не глуха оборона, а активний, динамічній захист із переходом у контрнаступ.

Загалом же оперативно-тактичним наслідком кількох років теледеколонізації (видається, військовий термін тут цілком доречний) має стати ситуація, коли на телебаченні реальний національний продукт становитиме понад 50% (при зведенні до мінімуму російсько-радянських набутків), водночас україномовна продукція на загальнонаціональних телеканалах — не менше, ніж 3/4. Так само і в кінопрокаті, з яким тісно пов’язане телебачення: щороку має з’являтися не менше десятка комерційно привабливих українських стрічок для масового глядача, а також декілька елітарних (не рахуючи всіх інших — невдалих, без яких не обійтися, експериментально-дебютних тощо). Далі ці стрічки переходять на телебачення, де й без того вистачатиме українських серіалів. Відтак телеінформаційний простір України стане достатньою мірою цілісним та українським.

IНIЦIАТИВА

Минулого тижня на позачерговому засіданні Верховної Ради України народні депутати не проголосували за включення до порядку денного проекту закону про внесення змін до Закону «Про телебачення та радіомовлення» щодо захисту інтересів держави, якими передбачалася заборона трансляції у телеефірі аудіовізуальних творів, серед головних героїв яких є працівники правоохоронних органів, Збройних сил, спеціальних служб Російської Федерації та/або СРСР та/або Російської імперії (окрім аудіовізуальних творів радянського виробництва, що було вироблено до серпня 1991 року та таких, «у яких прославляються загарбники України»). Міністр культури України Євген Нищук заявив, що Мінкультури разом із Державною агенцією України з питань кіно, Держкомтелерадіо та Нацрадою з питань телебачення та радіомовлення продовжуватиме роботу в цьому напрямку. Крім цього, Державне агентство України з питань кіно, продовжуючи експертну оцінку фільмів російського виробництва на предмет загрози національним інтересам України, у середу ухвалило рішення не видавати прокатне посвідчення семи стрічкам. Експертна комісія з питань розповсюдження і демонстрування фільмів надала експертну оцінку наступним фільмам: «Кадетство», «Гончі», «Слідчий комітет», «Спецназ», «Десантура», «Морпехи» і «Військова розвідка».

Фільми заборонили для кіно-телепоказу, публічного комерційного відео і домашнього відео на території України. Раніше Держкіно заборонило 13 російських фільмів.