Ані багатство, ані влада, ані могутність і сила не окупить глупоти й не заступить мудрости; без мудрости сила чи значення буде в найліпшім разі робити враження якогось фізичного рідкісного явища, а лише мудрість буде імпонуючим духовним людським явищем.
Андрей Шептицький, предстоятель Української Греко-Католицької Церкви, Митрополит Галицький та Архієпископ Львівський

Прийшли. Побачили. Викрили...

Чому журналістські розслідування не досягають мети
26 травня, 2017 - 13:55

19 травня відбулося нагородження переможців VIIІ конкурсу професійної журналістики «Честь професії». Організатори конкурсу — Незалежна асоціація телерадіомовників, Українська асоціація медіабізнесу за підтримки Sida (The Swedish International Development Cooperation Agency), Internews та Програма розвитку ООН (ПРООН) в Україні. Цього року журі обирало з 482 журналістських матеріалів. Переможцями у різних номінаціях стали Федір Прокопчук, «Громадськое ТБ», проект «Реформа»; Дмитро Бондар,  «Бурштинові діти», програма «Слідство. Інфо»; Надія Бурдей, «Голі у вогні. Форма пожежних — прогорає за секунди», проект «Наші гроші», 24-й канал; Володимир Тимофійчук, «Винний без вини?! Як судять неповнолітніх»,  проект «Люстратор 7.62», канал «2+2»; Ірина Виртосу, «Війна, яка не відпускає: насильство у родинах учасників АТО», видання L`officiel; Сергій Андрушко, «Гра в імітацію», програма «Схеми» — проект «Радіо Свобода».

Усі матеріали — актуальні та цікаві. Бентежить інше — зацикленість медіаспільноти на форматі журналістського розслідування або проблемного репортажу. Дехто з глядачів церемонії нагородження переможців навіть констатував: «Передоз розслідувань detected».

Нібито нічого поганого в цьому немає — є проблема, про неї мають говорити ЗМІ, це добре, це свідчіть про свободу слова та демократію.

Але українська специфіка вносить деякі корективи в сприйняття навіть таких загальновідомих демократичних норм.

Жанр журналістських розслідувань в Україні останнім часом став мейнстримом, а журналісти-розслідувачі — трендсеттерами. Напевно, це відбулося після публікації у журналі «Форбс» про фірму «Газ Украина-2009» Сергія Курченка в далекому 2012 році. Та публікація, дійсно, багато що змінила — в житті країни, але, здебільшого, в напрямі розвитку української журналістики.

На сьогодні розслідування позиціонуються як найвищий журналістський жанр. Переважно саме такі програми та проекти отримують грантове забезпечення, тобто солідне фінансування. Отже, саме в цьому форматі, як наслідок, працюють високооплачувані журналісти, в розпорядженні яких значні ресурси.

Втім, одночасно найпотужніше фінансування в країні мають проросійські ЗМІ та ЗМІ олігархів, теж, переважно, з проросійськими настроями. Їхнє завдання — реванш проросійських сил, і тому вони активно стимулюють підготовку та розповсюдження матеріалів, у яких автори шукають і знаходять будь-який негатив і в діях влади.

Як наслідок, український медіапростір буквально перевантажено «викривальними репортажами» різної якості та достовірності, що вивалюють на голови читачів, глядачів, та слухачів тонни негативу і «зради». В один потік потрапляють високоякісні розслідування професійних журналістів, замовні матеріали політичних опонентів та викриття-фейки. І я не думаю, що пересічний споживач завжди зможе відрізнити лікувальний мед від отруйного дьогтю.

Я остання людина, яка буде вимагати тотального «одобрямса», рожевих поні та котиків у медіа. Але ж і суцільний негатив стимулює не тільки зростання загального суспільного розчарування та соціальної депресії, а й ріст несприйняття українських ЗМІ та недовіри до журналістів.

Посилює цю депресію та недовіру той факт, що в переважної більшості випадків, навіть після дійсно професійних журналістських розслідувань, нічого не відбувається.

Західні грантодавці, судячи з усього, були наївно впевнені, що гучні викриття неодмінно трансформуються в судові вироки, відставки та поразки на виборах. Такий вже у них власний досвід. Але ж не в Україні. Чиновники після розгромних скандалів залишаються на посадах, інколи — переходять «на іншу роботу в системі», політики-корупціонери, на яких «відмітки ставити нема де», виграють вибори...

Цю українську особливість зараз зрозуміли і самі розслідувачі (та, напевно, й їхні спонсори), але зміни почалися в несподіваному руслі.

Щоб «розслідування не залишалися лише текстом на папері й мали своє логічне завершення у формі звільнень посадовців» та «зупинень мільйонних розпилів бюджетних коштів», із 19 травня юристи Bihus.info допоможуть «дотискати корупціонерів». Правову допомогу отримають журналісти та активісти з усіх регіонів України, які викривають корупцію і мають докази. Автори проекту запевняють, що «команда юристів допоможе журналістам довести розслідування до зали суду».

«Нас часто запитували: Ну от, викрили ви корупціонера, а що далі? — говорить Денис Бігус. — Але журналісту або навіть редакції своїми силами контролювати кожну справу важко. Будь-яка заява до правоохоронців віднімає купу часу. І взагалі, журналісти цим займатися не повинні. Їхня функція — інформувати. Тому нехай інформують, а юристи роблять свою частину роботи».

Отже, до журналістів-викривачів, завдання яких — тільки інформувати, буде додано юристів, які доводитимуть розслідування до суду. Це крок у бік подолання наслідків — але чому все знову звелося до визначення місця журналіста, як «викриття — інформування (крапка)»?

До речі, за такого підходу стає зрозуміло, чому суди щодо «справи Гонгадзе — Подольського» або про розстріл Небесної Сотні не користуються популярністю в медіасередовищі — процес «після викриття» не є настільки важливим для сьогоднішньої української журналістики, як просто факт повідомлення про злочин.

Але журналістика, якщо вона чесно хоче позитивних змін, має не тільки кричати «Пожежа!» — і на цьому вмивати руки, а й шукати і надавати громадськості пояснення щодо того, як ця пожежа виникла, як її загасили, як відбувається подолання її наслідків, які висновки має зробити влада та суспільство, щоб пожежа знову не розгорілася, які заходи з попередження інших пожеж було зроблено. Для того щоб країна припинила ходити по граблях, замало простого викриття та оприлюднення фактів. Знайти причини, вивчити наслідки, зробити висновки — в цьому і полягає роль та відповідальність ЗМІ як четвертої влади.

У сьогоднішньому інформаційному українському мейнстримі дуже мало аргументованої й незамовної (!) аналітики, інтерв’ю (саме інтерв’ю, діалогів, а не монологів у вигляді авторських статей та колонок) із компетентними та незаангажованими (!) експертами, збалансованих новин без жовтизни та політичної або економічної вмотивованості, які, до того ж, не є повідомленнями прес-служб. Тому причини та наслідки усіх проблем сьогодення залишаються поза фокусом уваги — і ЗМІ, і суспільства. І, відповідно, країна знов і знов відтворює власні помилки — в політиці, в економіці, в громадському житті — всюди.

Наталя ІЩЕНКО
Газета: 
Рубрика: