…коли у теперішню глупу ніч українство не буде себе нічим заявляти ясним і голосним, то ніхто не піде за ним, коли настане ранок. А він таки настане неодмінно.
Михайло Драгоманов, український публіцист, історик, філософ, економіст, літературознавець, громадський діяч

Реальності, що не перетинаються

Прагнення деяких діячів «зачистити» український інформаційний простір подібно до російського — очевидне
20 серпня, 2010 - 00:00
БЛОКУВАННЯ СВОБОДИ СЛОВА НЕМИНУЧЕ ПРИЗВОДИТЬ ДО РОЗДВОЄННЯ РЕАЛЬНОСТІ: НА РЕАЛЬНІСТЬ ВЛАДИ ТА РЕАЛЬНІСТЬ СУСПІЛЬСТВА, ЯКІ НЕ ПЕРЕТИНАЮТЬСЯ. НА ПЕРШИЙ ПОГЛЯД МОЖЕ ЗДАВАТИСЯ, ЩО ДЛЯ ВЛАДИ ТАКІ УМОВИ ДОВОЛІ КОМФОРТНІ, АЛЕ НАСПРАВДІ, ЯК СВІДЧИТЬ РОСІЙСЬКИЙ ДОСВІД, — ПОДВІЙНА РЕАЛЬНІСТЬ НЕБЕЗПЕЧНА ПЕРЕДУСІМ ДЛЯ ТИХ, ХТО НАПОЛЕГЛИВО ПРАЦЮЄ НА ЇЇ СТВОРЕННЯ / ФОТО РЕЙТЕР

Принаймні, таких спроб не вживав український інформаційний телеканал «NEWS ONE», що постійно тиражував скандально-безглузду заяву Андруховича, мовляв, якщо помаранчеві знову прийдуть до влади, то Донбасу і Криму варто дати можливість вирішувати, чи вони й надалі перебуватимуть у складі України або ж підуть в іншу державу (можете здогадатися, яку). Навіщо «NEWS ONE» знадобилося в режимі онлайн популяризувати, м’яко кажучи, нерозумну ідею пана Андруховича, можна лише здогадуватися.

Не беруся судити про рівень професіоналізму Юрія Андруховича як белетриста (я не літературознавець і не літературний критик), але його лихі кавалерійські наскоки у сферу політики й державного устрою чомусь завжди завершуються конфузом. Не є він глибоким політичним аналітиком. По-перше, помаранчеві вже не переможуть. Одного разу вони перемогли і найбездарнішим чином перетворили перемогу на поразку. Звідси стійка недовіра мас до всіх гравців із цього табору. Звідси й слабкість опозиції. Народ не прощає обманутих надій. Тому й чекає він сьогодні нових лідерів. Але їх немає. Замість нових — та сама, засалена колода битих карт, у якій валети намагаються виглядати козирними тузами. Якщо ж наш живий класик має на увазі національно-патріотичні сили в широкому сенсі слова, то їхня перемога неминуча, оскільки немає альтернативи: або ці сили візьмуть у найближчій перспективі владу, або України як суверенної держави не буде. Але дуже сумніваюся, що їм знадобляться політично неспроможні помаранчеві банкрути.

Заклики ж Андруховича до самоампутації національної території України свідчать лише про крайню міру політичної безвідповідальності та про ту саму незжиту деякою частиною української інтелігенції хворобу «малоросійства», блискучий аналіз якої дав свого часу Євген Маланюк. У політичних малоросів будь-які труднощі викликають не жагу боротьби й подолання, а бажання негайно капітулювати, втекти, дезертирувати з поля бою, вивісити білий прапор, відмовитися від протистояння.

Це — ментальність переможених, переможених ще до початку бою. Якщо у Донбасі не такі добрі, як у Галичині, справи з українською ідеєю, — отже Донбас, щоб уникнути турбот і проблем, потрібно здати. Якщо дуже складна обстановка в Криму, — то, щоб уникнути головного болю, варто здати й Крим. Ситуація може за певних обставин ускладнитися в будь-якому регіоні України, але це не підстава для капітуляції. З ментальністю пана Андруховича можна відступати до самої станції Чоп, щоправда, і там доведеться ставати на коліна перед політичним «русинізмом»...

Особливо розчулює нинішнє обурення «інженера людських душ» із приводу влади, що запанувала в нашій країні. Тут уже, як то кажуть, «бачили очі, що купували»... Хіба не пан Андрухович був затятим ідеологом «противсіхства» у період президентських виборів? І він багатьох переконував, що саме так і слід поводитися. І його послухали, оскільки людина авторитетна. А тепер письменник таврує режим, приходу якого сам об’єктивно сприяв. Але навіщо ж робити заяви на користь тих, хто прагне розірвати на друзки українську державу? Одну воістину «ведмежу» послугу пан Андрухович Україні вже зробив. Хочеться зробити другу? Найкорисніше, що він може нині зробити для країни, це заглибитися в літературну творчість, а не дивувати публіку політичним дилетантством.

Маніфест Андруховича з ентузіазмом, гідним кращого застосування, на тому ж «NEWS ONE» коментував Андрій Окара. Він виголосив наступне: це зовсім не Крим і не Донбас є центром сепаратизму в Україні, таким сепаратистським гніздом, на думку московського аналітика з українським корінням, є ... Галичина. Ну, по-перше, Ю.Андрухович не може бути уособленням усієї Галичини. А по-друге — носіями подібних поглядів виступають і деякі київські інтелектуали.

Керуючись логікою пана Окари, треба й Київ назвати «осередком сепаратизму». Нашому московському доброзичливцеві не заважало б знати, що протягом останніх 150 років абсолютна більшість галичан виховувалася на ідеалах соборності України. Багато тисяч їх наклали своїми головами у боротьбі за ці ідеали. Не за галицьку справу вони воювали, а за українську. Тож не варто робити такі ексцентричні висновки на підставі фантазій кількох суто малоросійських «баламутів», сумнівні одкровення яких, звісно ж, проллються бальзамом на серця всіх українофобів.

«ЖУРНАЛІСТСЬКА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ» ПІДВЕЛА

«5-й канал» презентував старого нашого знайомого В’ячеслава Піховшека в новій якості «незалежного журналіста» (так було в титрах). Обговорювався візит московського патріарха в Україну. Опонент пана Піховшека, політолог пан Цибулько висловив подив, чому в Україні приїзд церковного ієрарха відбувався за протоколом глави держави. Незалежний журналіст Піховшек негайно відпарирував, згадавши візит Папи Іоанна Павла ІІ. Мені важко уявити, щоб вихованець філософського факультету Київського університету не знав того елементарного факту, що римські понтифіки одночасно є главами держави Ватикан. Тут, швидше за все, підвела «журналістська незалежність». Звісно, Ватикан держава маленька, крихітна, але держава, з погляду міжнародного права, така ж сама за статусом, як гігантські США, Росія, Китай та Індія. Це ж стосується й таких «малюків», як Андорра, Монако, Сан-Марино, Ліхтенштейн, Люксембург.

Коли йшлося про переслідування діячів БЮТ, зокрема народного депутата Андрія Сенченка та близької до нього ТРК «Чорноморська» (хоча багато кримських політиків близькі до ТРК «Чорноморська»), пан Піховшек дуже винахідливо вишукував обставини, що виправдовують нове керівництво України. Тільки чи буде затребувана Партією регіонів з її «штурмом і натиском» витончена візантійська стилістика В’ячеслава Піховшека? Чи не залишилося це в добі Леоніда Кучми?

ЕТНІЧНІ ПРОБЛЕМИ І... ГРАЦІЯ СЛОНА

На екранах знову засвітився кримський намісник ПР Василь Джарти. Цього разу в розвиток настанов Президента він торкнувся теми земельного свавілля у Криму. Але чомусь напустився винятково на кримських татар. Звинувативши їх у тому, що в них «більше прав», ніж у росіян та українців, що, мовляв, вони найбільші земельні самозахопники. Джарти заявив, що «усі повинні бути рівні перед законом». І донецькі, московські й київські олігархи теж? І ті, хто перегородив у Криму всі виходи до моря, теж? І власники безлічі гольф-клубів і супервілл теж? Або тільки кримські татари? Нехай у цю «рівність усіх перед законом» за рецептами Джарти повірять члени колишньої піонерської організації ім. В.І.Леніна... Пафос виступу кримського «прокуратора» полягав у тому, що, мовляв, було б добре, щоб усі питання вирішувалися не за національною ознакою. Добре б... Але ось депортації з рідної землі кримські татари, болгари, греки і вірмени зазнали свого часу винятково за національною ознакою. Героїзм солдата й офіцера на фронтах ВВВ не мав ніякого значення. Татарин, грек, болгарин? До телячого вагона! Отже, порушувати права за національними ознаками можна, а відновлювати за національною ознакою — не можна. А коли на 1 млн. 200 тисяч росіян у Криму припадає 600 російських шкіл, а на 800 тисяч українців і кримських татар 13 кримськотатарських і 7 українських шкіл, то це — за якою ознакою?

Риторика Василя Джарти з національного питання чимдалі більше нагадує аналогічну риторику генерала Могильова в період його роботи у Криму. Але етнічні проблеми Криму — це справа тонка (як висловлювався герой радянського культового фільму «Біле сонце пустелі»: «Восток — дело тонкое») і демонструвати в подібній проблематиці грацію слона в посудній крамниці надзвичайно небезпечно й собі дорожче: Крим — це не Макіївка й не Єнакієве. Тут й обпектися можна. Кримськотатарський рух не зміг задавити навіть радянський КДБ часів свого андроповського розквіту.

«ЗАХІДНІ ЦІННОСТІ» УКРАЇНСЬКИХ ПОЛІТИКІВ

Досить цікавим був діалог на «5 каналі» телевізійного менеджера Миколи Княжицького й політичного оглядача Сергія Рахманіна. Зокрема, пан Княжицький проаналізував спроби відомих сил вибудувати в Україні російську систему контролю над ЗМІ. Але ці спроби неминуче викликатимуть опір, апеляцію до світової громадськості, а можливостей у Заходу впливати на українську владу набагато більше, ніж впливати на Кремль. Українське керівництво набагато уразливіше. Адже майже всі його достойні представники зберігають своєю непосильною працею нажиті капітали не в Росії (де їх можна легко й безповоротно втратити), а на Заході, де рівень поваги до приватної власності вищий. Там у багатьох і палаци, і яхти, і діти в університетах, сімейні лікарі та інше. Адже страшно стати нев’їзним, хто всі ці активи пастиме... А прихопить хвороба — куди звертатися? До розгромленої української медицини? Або до сибірських шаманів їхати... Хочеш — не хочеш, а поводитися треба пристойно, у дусі публічних заяв Президента В.Ф.Януковича про «цінності свободи преси»... І технологія «спору господарюючих суб’єктів» тут може не пройти, адже, як проникливо зазначив у своїй книжці Л.Д.Кучма, «Україна — не Росія», ядерної зброї, нафти й газу (у потрібних Європі кількостях) не має, відтак західні ревнителі свобод можуть тут відігратися за змушене мовчання з російського приводу.

На цьому ж «5 каналі» з’явився лідер нової (?) політичної партії «Народна влада» Йосип Вінський. Відзначився недотепними реверансами убік правлячої коаліції й різкою, гранично емоційною критикою на адресу Юлії Тимошенко. Воістину немає більш небезпечного ворога, ніж учорашній друг. У виступі Вінського звернула на себе увага відсутність чіткої позиції, ясних орієнтирів, що й породило повне нерозуміння, що ж такого народного в цій «народній владі»?.. Зрозуміло, що хочеться за будь-яку ціну залишатися в політиці й бути причетним до влади, хоч народної, хоч антинародної, зрозуміло, що лякає політична пенсія й перспектива бути забутим. Але на одних лише цих емоціях нічого серйозного створити не можна.

Канал «СТБ» дотепно й по суті висвітлив «хадж» (паломництво) київських чиновників до Криму на президентську дачу, щоб вислухати цінні вказівки В.Ф.Януковича з різних питань. До Криму летіли літаками, їхали поїздами, і все це за рахунок худої кишені українських платників податків. Обійшлося задоволення в сотні тисяч доларів.

Це якось не укладається в постійні заклинання М.Я.Азарова про «режим економії». З огляду на все, цей режим поширюється лише на простих українців, а влада не має наміру себе ні в чому обмежувати. Кому війна, а кому мати рідна. Але ж сучасні засоби зв’язку дозволяють спілкуватися без особистих зустрічей, можна використати, приміром, той самий інтернет, той самий телефон, селектор, радіостанції тощо. І коштує це на порядки дешевше. До речі, з огляду на те, як люблять нинішні керівники України наслідувати старших московських начальників, можна запропонувати позитивний досвід російського «надзвичайного» міністра Сергія Шойгу, який, сидячи у столиці, провів за допомогою відеотелефона нараду зі своїми підлеглими у краях й областях РФ, не відриваючи їх від гасіння пожеж на підвідомчих територіях. А якби він їх усіх викликав до Москви? Замало того, що купу грошей би витратили, так там все згоріло б до біса...

Російський телеканал РТР «Планета» до 10-ї річниці трагічної загибелі атомного підводного човна «Курськ» показав витвір великого майстра виготовлення «потрібних» фільмів і програм Аркадія Мамонтова. Саме тоді, на зорі путінізму, тодішній президент РФ невдовзі після трагедії відвідав базу підводних човнів у селищі Відяєво й зустрівся з дружинами і матерями загиблих. Вони поставилися до В.В.Путіна без будь-якого пієтету, прямо обвинуватили в небажанні рятувати їхніх синів і чоловіків. Путін незграбно виправдовувався, звинувачуючи в усьому «ліберальних негідників», які «зруйнували армію і флот». І це пішло в ефір на телеканалі НТВ, який тоді ще належав телемагнатові Гусинському. Після цього Кремль серйозно взявся за ЗМІ і «зачистив» телепростір РФ до нинішнього стану, про який мріють і деякі діячі в українській владі. І мрії їхні збуваються...

КОМЕНТАРI

Про те, чи існує небезпека повторення пройденого російськими ЗМІ шляху медіа України, про те, чим це загрожує країні й суспільству, а також про те, як ефективно протистояти розвитку небезпечних тенденцій, «День» запитав у російських і латвійських колег.

Семен НОВОПРУДСЬКИЙ, заступник головного редактора газети «Время новостей»:

— Враховуючи менталітет нинішнього Президента України, російська ситуація у вашому інформаційному просторі цілком може повторитися. Тут найважливіше, щоб журналісти, редактори, керівники ЗМІ, які вже встигли попрацювати за нормальної, досить вільної медійної ситуації, виявилися досить рішучими, щоб протидіяти тиску. Важливо, щоб не було того, що називається «цензура знизу»; того, що багато в чому й загубило російські ЗМІ. Насправді в Росії цей процес двосторонній, відповідальність керівників і власників ЗМІ за те, що відбувається, не менша, ніж відповідальність влади. Важливо, щоб влада не піддавалася.

Вважаю, що головна небезпека для України полягає в тому, щоб Янукович не спробував стати довічним президентом із широкими, але невиразно сформульованими повноваженнями. А якщо відбуватиметься перехід до м’якої або жорсткої цензури в ЗМІ, це просто призведе до того, що суспільство матиме менше можливостей для здобуття адекватної інформації й, відповідно, у влади не буде адекватного зворотного зв’язку із суспільством. Якщо говорити лише про прикладний аспект того, чому це небезпечно, то, приміром, у Росії це позначилося на пожежах, коли існує десятиразова розбіжність в оцінці вигорілих лісів між офіційною владою та екологами, що абсолютно не мають жодних опозиційних намірів. Тобто влада живе в одній реальності, а люди — в іншій, і ці реальності не стикаються. У зв’язку з тим, що у влади немає адекватного уявлення про те, що відбувається в суспільстві (а це безпосередньо пов’язано з тим, що ЗМІ недостатньо вільні), влада не може приймати адекватних рішень.

Тут є проблема на рівні окремої особи, яка повинна зробити свій вибір. Але принципово важлива також, по-перше, позиція власників і керівників ЗМІ, які напевно прагнуть зберегти стратегічні репутаційні позиції. З іншого боку, — щоб на це принципово важливе питання свободи ЗМІ звертали увагу опозиційні політичні сили, а також самі медіа, які так чи інакше повинні постійно порушувати це питання в інформаційному просторі. Тоді влада розумітиме, що ЗМІ не мають намірів підкорятися спробам запровадити цензуру й не сприйматимуть це як міжсобойчик, мовляв, ЗМІ розповідають або пишуть про те, що їх затискають виключно у власних інтересах. З боку медіа це не спроба зробити собі краще, а спроба правильно організувати суспільство. ЗМІ стараються не для себе (і це повинні розуміти в першу чергу самі ЗМІ), а працюють на те, аби в країні був нормальний неспотворений зв’язок між суспільством і державою.

Свобода слова демонтується дуже швидко. Тут не треба недооцінювати того, що плазування і конформізм закладені в природі людини. Зрозуміло, що люди, які володіють найважливішими ресурсами (а я сумніваюся, що в Україні, як і в Росії, ЗМІ є для, принаймні, найбільших їхніх власників дуже прибутковим і єдиним бізнесом), бояться їх утратити. Природно, вони вважають, що лояльність до влади — це спосіб зберегти їхній капітал, і для цього вони готові жертвувати, зокрема, свободою ЗМІ. З їхнього боку це помилкове рішення, адже надалі вони можуть утратити ці самі капітали, адже встановлення цензури — це чітка ознака того, що влада готова на будь-яке свавілля: забрати будь-яку власність, сфабрикувати будь-яку кримінальну справу, порушити будь-яку свою письмову або усну обіцянку. Це явища, які ходять поруч у історії.

Атіс КЛИМОВИЧ, журналіст газети Diena, Латвія:

— Вочевидь, є підстави говорити про те, що український інформаційний простір повторює шлях простору російського. Наскільки мені відомо, були відповідні сигнали і від європейських громадських організацій. Вони слів на вітер не кидають і не вигадують того, чого насправді немає. Мені також відомо про те, що після зміни влади одразу ж змінилося і керівництво на Першому Національному каналі, зокрема, була закрита програма «Далі буде» мого колеги, знайомого й друга Андрія Охрімовича. Наскільки я розумію з коментаря самого Андрія, це була одна з небагатьох програм в українському інформаційному просторі, яка намагалася оцінювати історію з української точки зору. Також я чув про проблеми «5 каналу». У зв’язку з усім цим у мене є серйозні побоювання щодо української свободи слова. Я не вірю, що та партія, якою керує Янукович, зацікавлена у відстоюванні свободи слова. Ніколи в це не повірю.

Журналісти й медіа ніколи не зможуть захистити себе лише своїми силами. На допомогу їм повинні прийти глядач і читач. Я можу навести приклад із сучасної історії Грузії. Це було ще за правління Едуарда Шеварднадзе. Коли постало питання про закриття каналу «Руставі-2», на допомогу йому прийшло багато громадян Грузії. Вони таким чином не допустили його закриття. Без підтримки суспільства буде дуже складно. Адже влада прийшла не для того, щоб відступати.

Розвиток ситуації у тому ж самому річищі загрожує стагнацією, вірніше, продовженням стагнації, тому що без свободи слова я не бачу нормального розвитку ні економіки, ні цивільного суспільства, а це у свою чергу означає застій, низький рівень середньої заробітної плати тощо. Звісно, сталінські табори не повернуться, але нормального рівня середньої зарплати теж немає. Щоправда, в Латвії теж справи кепські.

Швидке згортання свободи слова свідчить про те, що суспільство не змогло оцінити, що таке свобода. Напевно, йому доведеться ще через щось пройти, аби зрозуміти це. А поки що цю свободу не оцінили як належить, не оцінили, що означає бути незалежним, приймати незалежні рішення, бути господарем свого життя та своєї держави.

Марія ТОМАК, «День»
Ігор ЛОСЄВ
Газета: 
Рубрика: