Реальності, які не перетинаються

«Книжковий Арсенал» знайшов своє відображення на українських каналах у вигляді телепрограм і численних яскравих сюжетів. Але чи готове вітчизняне ТБ говорити про книжку системно й послідовно, не прив’язуючись до ювілейних дат і фестивалів? Спеціалізованих програм, присвячених літературі, на загальнонаціональних каналах фактично немає. Чи не єдиний виняток — «Книга.UA» з Сергієм Неретіним на «Першому». Невже телевізор і книжка існують у паралельних реальностях? Чи дивляться ТБ люди, які читають? У якій формі потрібно розповідати про книжку, щоб це було цікаво й водночас якісно та глибоко? А ще — яких письменників, літературних експертів не вистачає на екрані? Чи може телебачення заохотити суспільство до читання? Про це в межах традиційного опитування «Дню» розповіли українські книголюби.

«ЯКІСНІ ПРОГРАМИ ПРО КНИЖКУ — ВИНЯТОК, А НЕ ПРАВИЛО»

Костянтин СІГОВ, директор видавництва «Дух і Літера», кандидат філософських наук:

— В ефірі українського телебачення бракує розумної розмови. Саме тому наше видавництво спільно з інтернет-телебаченням UKRLIFE.TV започаткувало програму «Дух і Літера». Ми намагаємося культивувати нормальну, вільну, людську, без пресингу і партійної кон’юнктури розмову. Одне з останніх інтерв’ю — з білоруською письменницею Світланою Алексієвич, яка приїхала до Києва представити свою книжку. Говорити з такими авторами про глибинні речі, які визначають наше сьогодення і майбутнє, можна лише в певному форматі, інакше вони просто відмовлятимуться. Адже людям рівня Алексієвич нецікаво «піаритися» впродовж кількох хвилин у «прокрустовому» режимі, який їм пропонує більшість національних телеканалів. У рамках програми «Дух і Літера», окрім українських письменників, спілкуємося також із західними — наприклад, із канадським мислителем Чарльзом Тейлором. А найближчим часом нашим гостем має стати один із найбільш цікавих сучасних філософів — Філіп де Лара. Важливо, що такі інтерв’ю потрапляють у потрібний контекст — вибір співрозмовників утворює певне спільне поле. Окрім телепрограми, наше видавництво створило потужний сайт, на якому левову частку книжок представлено в електронному вигляді, є також сторінки в соцмережах. Усе це створює альтернативне інформаційне поле.

МАЛЮНОК PAWEL KUCZYNSKI / САЙТ M.DIV.BG

Мені не подобається, коли культурну ситуацію в країні описують як змагання між телевізором і холодильником. Адже таким чином поза увагою залишається ключовий чинник — книжка. Режими існування слова в літературі та на телебаченні дуже різняться. У книжці є свобода, є справжнє спілкування. Видавці, викладачі, культурні діячі все частіше відмовляються брати участь у ефірах. Про себе можу сказати, що за відчуттями візит до студії українського телеканала часто нагадує відвідування стоматолога — завжди очікуєш якогось насильства. Водночас розумію, що захищати книжку, та й загалом нормальний стиль спілкування, потрібно, зокрема й за допомогою ТБ.

Якісні програми про книжку на українському телебаченні — це радше виняток, а не правило. Потрібна передача, за якою глядач стежив би день у день, знаючи, що там можна почути розумну розмову, без «шоу». На нинішніх ток-шоу також трапляються цікаві гості, але загальна атмосфера така, що дивитися їх самому, а тим більше — з друзями чи студентами — не хочеться. Потрібний надійний формат, за який не буде соромно.

«ПЕРЕДАЧА ПРО ЛІТЕРАТУРУ МОЖЕ БУТИ РЕЙТИНГОВОЮ»

Дмитро ЛАЗУТКІН, поет, тележурналіст:

— На українському телебаченні не вистачає якісного відображення літературного життя країни. Хоча останнім часом з’явилося кілька цікавих програм, зокрема «Остання барикада» з Олесем Донієм на «Центральному каналі» (КДТРК), «МінКульт» на «1+1». Це — хороша тенденція. Водночас єдина програма на центральних телеканалах, яка системно розповідає саме про книжку, це — «Книга.UA» з Сергієм Неретіним на «Першому». Якщо є можливість, я її завжди дивлюся, оскільки творці передачі пропонують глядачам цікавий формат і демонструють фаховий підхід до своєї роботи. Загалом же культура і книжка зокрема нині на жахливому маргінесі. Голос людей, які формують сенси та є носіями думки, чути недостатньо. Зате на екранах багато «попси», не наших історій, не наших героїв. Ми залишаємося споживачами продукту, який не має нічого спільного з українськими національними інтересами.

Жанр програми про книжку може бути будь-яким. Головне, щоб людина, яка її робитиме, жила цією темою. Колись на радянському ТБ були своєрідні «минуты поэзии», впродовж яких поети читали свої вірші. Зараз цей формат можна було б відродити в сучасному вигляді — на межі відеоарту, відеопоезії, віджеїнгу. Такі поетичні кліпи у поєднанні з сучасною музикою зацікавили б глядачів. Не треба боятися експериментувати й відмежовуватися від літератури як від чогось апріорі нерейтингового.

Звісно, широкий загал повинен бачити на екрані обличчя письменників. Адже сьогодні, на жаль, мільйони наших співвітчизників переконані, що письменник — це людина, відірвана від життя, а поети бувають лише мертвими — на грошових купюрах і в шкільних підручниках. Насправді це не так. Література нерозривно поєднана з життям, вона може змінювати наші погляди на світ. Про книжку потрібно говорити нормальною живою мовою, не опускаючись до популізму. Адже глядача треба поважати. Телебачення має заохочувати суспільство до читання. Маємо пам’ятати, що тексти найкращих українських пісень не є народними — колись вони були написані поетами. Ідеї, які витають сьогодні в суспільстві, постають як знеособлені, але насправді їх створюють живі люди, зокрема письменники. На жаль, роль експертів на ТБ часто виконують «селебрітіс», які просто «торгують обличчям». Люди ж, здатні проводити історичні паралелі, які володіють певними знаннями й усвідомлюють сутність українських інтересів, залишаються непочутими.

«СЛІД ДОЛУЧАТИ БІБЛІОТЕКИ ДО ТВОРЕННЯ ТЕЛЕПРОСТОРУ»

Тетяна ЯРОШЕНКО, кандидат історичних наук, віце-президент із наукової роботи та інформатизації Національного університету «Києво-Могилянська академія», 1995— 2015 року — директор наукової бібліотеки НаУКМА:

— Мої батьки — інженери телебачення, після закінчення Київського політехнікуму зв’язку 1955 року поїхали розбудовувати один із перших в країні телецентрів у Донецьку. Все їхнє життя було пов’язано з телебаченням: Донецький, потім — Київський телецентр, тато двадцять років (з початку 1970-го) працював конструктором славнозвісних телевізорів «Славутич» на Київському радіозаводі. Телевізор був у хаті, відколи себе пам’ятаю. Утім, як у кожній родині в той час. Нині телевізор у хаті все ще маю, але майже не вмикаю — нема потреби. Інформаційну функцію виконують інтернет-новини, а останнім часом — соцмережі, й особливо «Фейсбук» і «Твіттер», де оперативність вимірюється в хвилинах і навіть секундах. Телебачення ж повторює те, що сталося вчора чи позавчора, кому це потрібно? Серйозних інформаційних, аналітичних, просвітницьких програм за останні років двадцять на українському телебаченні не пам’ятаю. Рекреаційний блок (фільми, музика тощо) — теж вже давно з Мережі. Вряди-годи дивлюся фільми на телебаченні, але ж двадцятихвилинна реклама псує такі перегляди! На щастя, не дивилася жодного серіалу — тільки знаю, що вони є. Бракує сучасного кіно, бракує українського кіно — чому б не зробити канал українського фільму? Бракує документального кіно. Бракує науково-популярних передач і фільмів. Хто сьогодні зможе назвати з ходу проривні наукові відкриття у світі? В Україні? Розповісти про дослідження, які виконуються в НАН? В університетах? Назвати останніх нобелівських лауреатів? Отож. Бракує також якісного музичного каналу, з класикою, трансляціями з кращих світових майданчиків — Ла Скали, Арени ді Верона, Метрополітен-опера чи Карнегі-холу та ін., або (чому б і ні?) з Київської опери чи філармонії. І не кажіть, що це дорожче, ніж якийсь попсовий концерт.

Звісно ж, телебачення недостатньо висвітлює літературне життя країни! Хіба є програми, присвячені книжці, читанню, літературі? Не знаю про такі! Вряди-годи, певно, тему порушують у різних програмах, але це не системно, а отже, — неефективно. Або ж — нецікаво. Хотілося б бачити на екрані письменників, поетів. Чому б, наприклад, не зробити щоденну передачу «10 хвилин поезії» або цикли «Книга року», «Кращі книжки Форуму видавців», «Новинки видавництва...», «Читаємо дітям» тощо? Запросити літературознавців до фахового обговорення новинок, і не тільки. Перенести в телеефір, скажімо, тон розмови про книжку та літературу відомого сайта «ЛітАкцент».

Бібліотека як соціальна інституція могла б долучитися до творення такого книжкового телепростору. Бібліотекарі вже давно навчилися робити буктрейлери — короткі хвилинні відео про книжки, які можна й варто «запросити» на телебачення (хоча б як соціальну рекламу). Бібліотеки влаштовують презентації, обговорення, літературні вікторини, є й багато-багато інших форм представлення книжки та заохочення до читання. Варто скористатися цим досвідом! Можна було б запропонувати цикл передач про кращі бібліотеки світу — Александрійську, скажімо, чи Бібліотеку Конгресу США, університетські бібліотеки Єлю чи Гарварду тощо. Глядачам варто було б розповісти, що бібліотеки нині — це не лише книжки на поличках, але й центри коворкінгу, доступу до Інтернету та технологічних інновацій (електронні ресурси, електронні читанки, 3D принтери тощо).

«КНИЖКУ В ЕФІРІ ТРЕБА ЗАГОРТАТИ В АПЕТИТНІ ОБГОРТКИ»

Ірина СЛАВІНСЬКА, журналістка Громадського радіо:

— Я системно не дивлюся телевізор, тому не можу впевнено стверджувати, що книжка багато чи мало присутня в українському телеефірі. Як журналістка з коротким теледосвідом, гадаю, книжка сама по собі не є найбільш телегенічним матеріалом для телесюжетів. Цю тему треба загортати в апетитні обгортки. І тут, звісно, відкривається велике поле для дій. Здається, плідним може бути поєднання різних жанрів і регістрів говоріння. Наприклад, коротке інтерв’ю з письменником у гумористичному шоу Майкла Щура «Утеодин» у вечірній прайм може дати набагато більше, ніж годинний інтелектуальний «умняк» у нічному ефірі (саме туди зазвичай засовують програми про культуру, ближче до четвертої ранку, де їх дивиться жменька людей). Цей умовний приклад, на моє переконання, є матрицею для виграшної стратегії говоріння про книжку — йти до широкого глядача, слухача та читача. Для цього потрібні й харизматичні ведучі, які здатні запалити в інших пристрасть до того, чим самі захоплюються, й нормальні співрозмовники — письменники, що здатні генерувати сенси та не надто серйозно до себе ставитися.