Обирати собі уряд має право лише той народ, який постійно знаходиться в курсі того, що відбувається
Томас Джефферсон, видатний політичний діяч, дипломат і філософ епохи Просвітництва, один з авторів Декларації незалежності США, 3-й президент США в 1801-1809 роках

Реформозамінники

Свої промахи влада прикриває за допомогою «рептильних» медіа та гуманітарно-ідеологічних акцій
23 липня, 2010 - 00:00
МИНУЛО 30 РОКІВ... ЗНАЙДІТЬ 10 ВІДМІННОСТЕЙ / ФОТО ІЗ САЙТУ SOVPHOTO.SPB.RU

Літня відпустка на малій батьківщині в Криму дала можливість автору постежити за роботою місцевих телеканалів, роль яких у формуванні громадських настроїв часто недооцінюють. Адже люди на місцях небезпідставно вважають, що місцеве ТБ до них ближче, оскільки показує їхні проблеми, їхню повсякденність, те, чого не помічають центральні канали, вважаючи дуже дрібним для свого загальнонаціонального ефіру. Часто місцевим телеканалам навіть більше вірять, аніж столичним, просто тому, що своє ТБ поруч, на відстані «витягнутої руки».

Відчуття бомби, що вибухнула, залишило в кримчан підвищення тарифів на газ. Приголомшені сімферопольці на камеру ТРК «Чорноморська» розповідали про свої образи на тих, від кого чекали манни небесної, дружно підтримавши їх на виборах. Реакцію кримчан можна описати російською історичною приказкою часів посилення кріпацького права: «Ось тобі, бабусю, і Юріїв день» (це коли скасували право селян переходити в Юріїв день від одного поміщика до іншого). Замість очікуваної манни небесної на голови жителів Тавриди посипався вміст скриньки Пандори. Приголомшені кримчани лепетали з екрану ТРК «Чорноморська»: «Ми ж думали, що буде краще...» Але це нічого, головне, що російської мови тепер «навалом». Як зауважив на ТРК «Київ» у пана Джангірова політолог Ростислав Іщенко, регіонали можуть два роки взагалі не проводити ніяких реформ, утримуючись на гуманітарно-ідеологічних акціях: російська мова, федералізм, боротьба з УБН («українським буржуазним націоналізмом») тощо. На думку Іщенка, два роки такої політики електорат Партії регіонів сповна витримає... Це як сказати, адже як мінімум половина цього електорату схильна до економічної, а не політичної мотивації.

ПРЕЗИДЕНТ І ТЕРМІНАЛ «У КОМПЛЕКТІ»

Ще одна «несподіванка» для кримчан — це будівництво вугільного терміналу, за яким, судячи з інформації кримських політологів, стоїть Рінат Ахметов. Екологи кажуть, що термінал несе загрозу природної катастрофи не лише Севастополю, але й усьому півострову, що ставить під сумнів курортну привабливість Південного берега. Ну а сам Севастополь ризикує перетворитися з білого міста на березі синього моря на замурзане шахтарське селище з печаттю вугільного пилу, з різким збільшенням захворюваності городян та іншими принадами зони екологічного лиха.

Міська влада, яка складається з представників Партії регіонів, перебуває в складному становищі — підтримати будівництво терміналу означає втратити підтримку виборців, виступити проти — вступити в конфлікт із «серйозними людьми» в рідній партії. Севастопольські начальники демонструють вищий пілотаж політичної кмітливості, прагнучи зам’яти проблему. Великі прихильники проводити місцеві референдуми про російську мову, НАТО і союз з Росією, вони бояться як вогню референдуму про термінал, оскільки добре знають неминучий результат. А «рептильна» начальницька преса, для якої інтереси начальства завжди превалюють над інтересами суспільства, нібито між іншим описує, яким чистим (як в аптеці!) буде цей вугільний монстр. Самі севастопольці пережили й переживають те, що психологи називають «когнітивним дисонансом», а в перекладі буденною мовою — це коли і хочеться, і колеться.

Ще в період президентських виборів газета місцевих комуністів «Севастопольская правда» пояснювала городянам: «Голосуючи за Януковича, ти голосуєш за термінал!» Севастопольцям дуже хотілося Віктора Федоровича і дуже не хотілося терміналу. Але тепер доводиться споживати «в комплекті». Деякі фахівці з конспірології підозрюють, що великотоннажні судна, які везуть вугілля на термінал, можуть у будь-який момент об’єктивно (ніякої політики, чистий бізнес!) заблокувати Чорноморський флот у Севастопольській бухті. Жоден корабель у час «х» вийти звідти не зможе, і, таким чином, не зможе брати участі в чергових гуманітарних місіях із примусу до миру». Ну, а чисте повітря й відносно чиста вода залишаться лише в спогадах севастопольських старожилів.

ПОЗАБЛОКОВИЙ КОРАБЕЛЬ РИЗИКУЄ ПІТИ НА ДНО

Кримські телеканали показали також сепаратистську організацію «Севастополь — Крым — Россия», що під враженням від зміни влади влаштувала пікет біля будівлі місцевого суду в Сімферополі з вимогою скасувати конституцію АР Крим, ту саму, в якій записано, що Крим є частиною України.

Із такими самими вимогами скасування конституції автономії виступив і сумнозвісний пан Подьячий, який журився від того, що сей документ «не дає Криму проводити незалежну (?!. — Авт.) політику». Після президентських виборів 2010 року СБУ перестала докучати панові Подьячеву, і він знову діловито взявся за старе.

Проблему позаблоковості України обговорювали й загальнонаціональні канали, зокрема, поки що функціонуючий «5 канал» запросив до студії екс-віце-міністра МЗС Валерія Чалого та екс-нардепа Бориса Безпалого. Особливих розбіжностей у думках учасників обговорення не було. Обидва вважають російські військові бази в Криму несумісними з позаблоковістю і що гасло позаблоковості служить прикриттям тотального підпорядкування України Росії. На думку Бориса Безпалого, це гасло є пропагандистсько-дипломатичною ширмою інтеграції України з Росією за зразком 1921—1922 років, коли створювався СРСР. Насправді, ніякої реальної позаблоковості немає. Є однозначний небезпечний крен у бік Російської Федерації, внаслідок якого український «корабель» може піти на дно. Дуже показово, що коли вступ до НАТО на законодавчому рівні обумовлений референдумом, то вступ до ОДКБ у жодному офіційному документі референдуму не передбачає. Росія, використовуючи газовий і борговий зашморг та специфіку нинішньої нашої влади, може де-факто прив’язати Україну до своєї військової колісниці. І здача України (звичайно ж, не без допомоги цих самих «рептильних» журналістів) і в цьому плані може бути для нашої влади ще одним геополітичним «замінником» фундаментальних структурних реформ, здійснювати які Партія регіонів явно не рветься.

Хоч телеканал TВi, так само як і «5 канал», опинився в скрутному становищі, але за уважного підходу до його мережі мовлення можна виявити там деякі пікантні обставини. Так, з одного боку, програми «Правда Віталія Портнікова» і «Правда Романа Скрипіна» мають беззаперечну цінність для українського демократичного соціуму. Зникнення цих програм було б великою втратою. З іншого ж боку, ТВі регулярно ретранслює програму «Військова таємниця» російського телеканалу REN-TV, в якій генерали РФ і діячі російського військово-промислового комплексу діляться своїми мріями про те, як би перемогти «проклятих янкі» на полі бою за допомогою якої-небудь «диво-зброї» та відчайдушно піарять продукцію свого ВПК.

Навіщо TВi узяв на себе місію пропаганди в Україні російських мілітаристських марень, залишається таємницею керівництва каналу й особисто пана Княжицького. Тим більше, як свідчить досвід Грузії, вся ця військово-технічна пишнота може обрушитися зовсім не на Захід... Утім, ці претензії, однак, зовсім не означають якої-небудь підтримки тим, хто намагається цей канал маргіналізувати.

ПОДВІЙНІ СТАНДАРТИ ЯК ЖИТТЄВИЙ ПРИНЦИП

Крім злободенного, в російському телеефірі говорили й про «вічне». На каналі «РТР-планета» сам Микита Михалков запропонував публіці черговий документальний фільм із серії «Росіяни без Росії». Фільм «Між молотом і ковадлом» оповідав про долю російської білої еміграції в Югославії, особливо в період Другої світової війни. Михалков демонстрував слов’янофільську симпатію до сербів і повну неприязнь до хорватів, звинувачуючи їх в усіх гріхах, розповідаючи про них усілякі «жахи», після чого було складно повірити, що командувач Народно-визвольної армії Югославії Йосип Броз Тіто був хорватом. До речі, югославські комуністи М.С. Михалкову також не сподобалися, оскільки тут син радянського «гімнюка», як жартома називав себе сам Сергій Михалков, творець усіх варіантів тексту гімну СРСР від Сталіна до Путіна (в останньому варіанті гімн було перелицьовано для Росії), виступав уже як правовірний білогвардієць. Микита Сергійович розповідав про росіян, які служили в сформованому німцями Російському охоронному корпусі й керувалися ідеєю: «хоч із чортом, але проти більшовиків». Про цих людей Михалков говорив без звичайної пропагандистської істерики, спрямованої проти колабораціоністів, без піни на губах, але з глибоким співчуттям і розумінням їхніх життєвих обставин.

Не думаю, що він став би в такому тоні говорити про бійців дивізії «Галичина». Воістину: «свій як не заплаче, то бодай скривиться». Хоч в історії України ситуація «між молотом і ковадлом» була майже постійною, і українцям доводилося вибирати між не дуже різними різновидами зла. Але ми для Михалкова — чужі, як би люто він не заперечував цього факту. Тому Михалков співчуває своїм так, як він ніколи не стане і не зможе співчувати українцям. Його об’єктивність, його розсудливість, його толерантність — лише для своїх. І, звичайно ж, росіян, які служили в німців, Михалков ні в яких злочинах не звинувачує. Жодного слова осуду на їхню адресу ми від російського метра не почули. Він здатний увійти в їхнє становище, бо «своя своїх познаша»...

З особливою ніжністю й пієтетом розповідав Микита Сергійович про такий «стовп» російської білої еміграції, як Василь Шульгін. Чимало компліментів відпустив кінорежисер цьому натхненному оспівувачу єврейських погромів, які влаштовувалися денікінською армією. Уродженець України, Василь Шульгін був пристрасним імперським шовіністом, який не уявляв своєї батьківщини поза Російською імперією. Це він, сперечаючись з українськими патріотами про долю України і не маючи інших аргументів, істерично кричав: «Цей край російський, російський, російський!» Отже, симпатія Микити Сергійовича до В. Шульгіна абсолютно не випадкова, «рибак рибака», як то кажуть... А ось якби В. Шульгін був українським державником (як один з його родичів, який став видним діячем УНР), то пан Михалков «всипав» би йому по повній. Подвійні стандарти вже не дивують.

Було на російському ТБ ще дещо, що змусило згадати радянські часи. В ті роки часто повідомляли радянським людям про якісь мерзенні висловлювання західних «негідників» на адресу СРСР, але ніколи їх не цитували (і це правильно, а раптом якісь несвідомі громадяни виявилися б солідарними з «негідниками»?) Ось і тепер багато політологів обурювалися тим інтерв’ю, яке дав білоруському ТБ президент Грузії Михаїл Саакашвілі. Але з гнівних монологів було неможливо зрозуміти, що ж такого страшного сказав грузинський лідер. Проглянувши майже всі російські телеканали, я так і не зміг почути хоча б натяк на зміст висловлювань, що викликали в Москві таке обурення. Традиції «Брежнєв-ТБ» відроджуються?

НОСІЇ «БЛАКИТНОЇ КРОВІ»: ХТО «КРУТІШИЙ»?

Виявляється, серед радянських інженерів, лікарів і завлабів якимсь дивом, усупереч напруженій діяльності пролетарської влади, збереглися барони, графи і князі. Про це повідав лужковський ТВЦ у зворушливому репортажі про нинішніх російських дворян. Сучасних грошових нуворишів потягло на аристократизм. Узялися «колишні» збиратися, проводити асамблеї, влаштовувати бали, витягувати на світ Божий пожовклі грамоти, доводячи наявність «блакитної крові». Зрозуміло, все це за рахунок безрідних, але фінансово успішних спонсорів.

Чесно кажучи, аристократи, витягнуті з нафталіну, залишили в мене жалюгідне враження. Звиродніли. Подрібніли. Ніякої тобі породи. А тут ще ватажок московського дворянства заявив із трибуни, що його попередник на цій високій посаді вкрав касу дворянських зборів і кудись зник. Фі, як негарно, панове «благородні»! Щоправда, дещо збереглося в незайманому вигляді: один з їхніх «сіятельств» прорік, що «Російську імперію ліквідовували незаконно». То її й створювали аналогічним чином. Як казали ненависні «білій кості» Маркс унд Енгельс: «Росія — це сукупність накрадених губерній, які доведеться повернути в день Суду». Інший дворянин зауважив, що справжнє дворянство було лише в Росії, у Речі Посполитій усе воно (і польське, і українське, і білоруське, і литовське) викликає підозри, а в Грузії — суцільні підозри. Справді, де вже всім цим Потоцьким, Понятовським, Радзівілам, Сапегам, Чарторийським, Конецпольським, Тишкевичам дотягнутися до нащадків золотоординських мурз: Шер-Амета (Шереметьєви), Батир-Ули (Бутурліни), Бакли-Миш (Беклемішеви), Арахчі (Аракчеєви). У 70-ті роки минулого століття в друкарні МДУ було видано книжку професора Баскакова «Російські прізвища тюркського походження». Професор довів, що 70% російського дворянства — це люди тюркського походження. Нічого поганого чи хорошого в цьому немає, лише незрозуміло, чим же татарський мурза більш родовитий за польського графа або грузинського князя. Втім, хай носії «блакитної крові» самі розбираються, хто з них має «крутіший» родовід.

Одне лише мене здивувало: на світлинах моїх селянських предків із півдня України я бачив людей із набагато аристократичнішою зовнішністю з відбитком благородства. І що вражає, дверей своїх хатин вони ніколи не зачиняли, позаяк, на відміну від деяких «дворянських зборів», в їхньому селі не було звичаю красти. А московському міському телеканалу ТВЦ — окреме спасибі за те, що позбавив від навіяних російською класичною літературою ілюзій щодо дворянства. Зате згадався вислів, що належить «теж дворянинові» Пушкіну: «світська чернь». Загалом, усі ці спроби відродити те, що давно пішло разом з епохою (рицарство, дворянство, гладіаторство тощо) є нічим іншим, як дитячою грою дорослих людей. Тут головне — не загратися...

Ігор ЛОСЄВ
Газета: 
Рубрика: