«Репортери без кордонiв» прирівняли Путіна до Каддафі

Міжнародна правозахисна організація «Репортери без кордонів» розробила соціальну рекламу на захист свободи слова в Еритреї, в якій Володимир Путін згадується в переліку диктаторів поряд з екс-лідером Лівії Муаммаром Каддафі та президентом Ірану Махмудом Ахмадінежадом.

«Каддафі, Ахмадінежад, Путін, Афеворкі, Кастро. Ви, напевно, не чули ні про одного з цих диктаторів. У Еритреї журналісти не можуть повідомляти про те, що відбувається. Усі вони за гратами. Допоможіть нам звільнити інформацію від оков», — говориться в рекламному постері.

Європа не часто дозволяє собі такі висловлювання на адресу російського режиму, незважаючи на чималий іконостас загиблих від рук кілерів журналістів, вбивці яких так і не покарані, повний контроль влади над телебаченням і консервацію опозиційних ЗМІ в Москві. Хоча демарш «Репортерів без кордонів» теж не перший. Ще на початку 2000-х, як розповів «Дню» головний редактор російського інтернет-видання «Грани.ру» Володимир Корсунський, Путін увійшов до сотні ворогів свободи слова. «Він лише міцніє в цьому списку й так само продирається до першого місця, як і у «Форбсі», — говорить журналіст.

Інша річ, що визнання однією з європейських правозахисних організацій російського лідера диктатором, швидше за все, ніяк не вплине на європейську політику щодо Росії й тон, яким західні лідери розмовляють з російським прем’єром. Адже він істотно відрізняється від тону, яким розмовляють, наприклад, з Каддафі. Очевидно, що існують тонкощі політики й вага окремих держав, але...

А чи спричинить крок «Репортерів» яку-небудь реакцію в самій Росії, де, безумовно, є талановиті журналісти й цікаві формати в ЗМІ, але образ влади накладає тавро на всю країну? Про це «День» поспілкувався з головним редактором «Граней.ру» Володимиром КОРСУНСЬКИМ.

— Путін — ворог свободи слова за визначенням. Його виховання, дитинство, юність, дорослі роки життя, освіта — все опирається свободі слова. Для нього саме це поняття — зрада й шпигунство, — вважає журналіст. — Оскільки все життя за фахом він мав відношення до державних таємниць і вважав, що ніякої свободи слова не може бути, тому що це розголошування державної таємниці Росії. Він нічого іншого про свободу слова навіть думати не може. Щоправда, йому доводиться з чимось миритися в європейській частині Росії (на Кавказі — інша річ, там немає традицій свободи), оскільки дуже багато в чому Росія залежить від країн вільної демократії. Але органічно свобода слова для Володимира Путіна — нонсенс. Чи буде якась реакція на крок «Репортерів без кордонів»? Це ще одна констатація жахливого захворювання російського суспільства. Як свідчить історія, подібні захворювання добром не закінчуються. Дуже хотілося б уникнути летального результату. Дуже хотілося б уникнути крові. Але дуже не помітно, щоб владі вистачило розуму, відваги й здорового глузду провести вільні вибори й дати можливість громадянам змінити своє керівництво. Вони борються сьогодні виключно за свою особисту владу, за своє безмежне перебування при владі. Це єдине, що їх спонукає до дії. Адже кожен з них чудово знає, що після того, як прорвався до влади, неймовірно збагатився. Але якщо про це заговорить преса, вони вважають це зрадою національних інтересів. Вони вважають, що не можна з нашої хати сміття виносити, давайте тут розбиратися. Але тут розбиратися вони не дають, а давлять і душать тих, хто намагається сказати, що закон має бути в країні, а не свавілля. Тому для них будь-який прояв свободи слова небезпечний. Усім давно очевидно, що в нас немає по-справжньому вільних і водночас впливових ЗМІ. У Москві й трохи в Пітері є якась потьомкінська демократія, коли вибори мають бути схожі на вибори, хоча виборів немає, а свобода слова має бути схожою на свободу слова, хоча такої теж немає.

— Чи відповідальне російське суспільство за ситуацію, що склалася?

— Суспільство завжди відповідальне. Суспільство відповідає за тих диктаторів, яких воно допускає до керівництва. Це ж не тиранія східного зразка, коли від одного правителя іншому передавалася влада й кожного незгодного знищували фізично. Це навіть не радянська модель, де знищували, навіть якщо ти не намагався протистояти, й де все трималося на родовому страху, що передавався з покоління в покоління.

— А чи відповідальна Європа, яка з самого початку нічого «не помічала», а потім унаслідок багатьох причин обрала для розмови з російським керівництвом дуже м’який тон?

— З диктаторами доводиться розмовляти. Тому що альтернативою розмови є війна, а війна нікому не потрібна. Зі Сталіним і Гітлером теж розмовляли до певного моменту. Але колись м’який підхід кінчається. А диктатор ніколи не в змозі схаменутися. У той же час, Європа не може допомогти Росії. Росії допоможе лише сама Росія. Якщо ми всі схаменемося й знайдемо способи сказати «ні». Але наша біда в тому, що коли неможливо говорити, врешті-решт це закінчується соціальним вибухом. Сьогодні ось Схід показує, як це може бути.