Росiя: шлях від свободи до рабства – 2

У першій частині інтерв’ю (див. матеріал «Алергія «російської маси» на українців: пояснити неважко, виправдати— неможливо» в № 78-79 від 7-8 травня) Андрій Безсмертний-Анзіміров розповів «Дню» про своє розуміння природи й історичних витоків антиукраїнської істерії в російському суспільстві. Про те, як Україні перемогти в нинішньому протистоянні (не лише у військовому, а й у інформаційному плані), а також про роль у ньому православної церкви— читайте нижче.

— Андрію Романовичу, яким чином, спираючись на які принципи Україна, на вашу думку, може сьогодні перемогти в цьому протистоянні? Які інструменти є в України, щоб вплинути на саме російське суспільство, переконати його в абсурдності агресії?

— В Росії немає суспільства в західному розумінні. Скрізь суцільна держава. Причому ця держава ретельно готувала світ до того, що вона сьогодні витворяє. Повне підкорення вільної емігрантської преси, придушення або перекуповування усіх видань. Впровадження брехливого російського каналу на американському телебаченні. Широкий підкуп західних політиків. Відволікання Заходу за допомогою своїх головних союзників— світового (особливо ісламського) тероризму, створеного Луб’янкою за планом і під керівництвом Андропова. Я не адепт теорії змови. Але починаючи з Леніна, Троцького та Сталіна комунофашисти ніколи й не приховували свою змову щодо дестабілізації демократичного світу й експорту своєї людиноненависницької системи. Для відволікання уваги Заходу від скандального приходу в Росії  до влади людини з КДБ було здійснено і 11 вересня 2001 року, що змусило НАТО піти до Афганістану, а Америку ще й до Іраку. Пропаганда брехні та безумства теж працює 24 години на добу. Ті, хто намагаються відкрити людям очі, називаються «п’ятою колоною» тощо. Проте, за даними останнього опитування «Левада-центру», проведеного 20—23 березня 2015, про хороше ставлення до України повідомили 31% опитаних. Це все-таки дуже багато.

У військовому плані Україні, я думаю, слід створювати велику й сильну армію, в дипломатичному— домагатися набагато більшої підтримки західних країн, які анітрохи не бояться погроз Кремля, але настільки збентежені безумством і варварством, що йде від Росії, що діють неприпустимо повільно. У пропагандистському плані потрібно, з одного боку, гранично ясно представити своє становище і політикам, і громадській думці всього Заходу, кажучи по-західному, «розрекламувати» свої проблеми, які більш ніж реальні й серйозні. З другого боку, необхідно, на мою думку, створити власне українське російськомовне радіо, спрямоване на ретельне й постійне доброзичливе роз’яснення того, що відбувається між Україною та Росією сьогодні, як будувалися російсько-українські стосунки в історії, детально розповідати про репресії сталінської епохи із залученням спогадів і будь-якого живого матеріалу. І про репресії проти російського й інших народів також— адже в Росії про них мовчать. Слід переконувати російську масу в тому, що її країна вже володіє такими багатствами, що їй абсолютно не потрібно зазіхати на чужі землі, навпаки, час облаштовувати свою власну.

Але найдієвіше (і найважче)— провести реальні реформи, щоб Україна стала іншою країною. Стала  прикладом для Росії та інших пострадянських країн. Адже українці теж отруєні минулим, і їм теж потрібно стати іншими людьми. І якщо цей проект провалиться, жодне радіо не врятує.

«НАСАДЖУЮЧИ КУЛЬТ СТАЛІНА, ВЛАДА ВІДКРИТО ГОВОРИТЬ СВОЇМ ПІДДАНИМ: «РЕПРЕСУВАЛИ, ВБИВАЛИ Й РЕПРЕСУВАТИМЕМО І ВБИВАТИМЕМО Й НАДАЛІ»

— Ви пишете, про те, що повернення Росії до нормального стану неможливе без знання правдивої історії, переоцінки російської культури, осмислення всіх іноземних запозичень, зокрема й «української лінії». Чому це так важливо? Чи вірите ви, що такий процес дійсно можливий, враховуючи той факт, що в Росії склалася дуже давня традиція фальсифікації історії?

— Необхідність докорінної переоцінки до краю ідеологізованої століттями деспотизму російської історії і культури самоочевидна. Без цього нація просто не виживе. Йтиме чергові 70 років до Третього Риму, тобто в нікуди. Фальсифікації історії в Росії були завжди. Щонайменше з Івана Великого. З огляду на поточні політичні й історичні обставини в Росії сьогодні, це виглядає зовсім грубо і нахабно. Але ж не гірше, ніж у СРСР. Потрібна постійна тиха культурна робота.

Через контроль Луб’янки над емігрантською пресою видань, які могли б систематично займатися переоцінкою російської культури, просто немає. Українці могли б допомогти й створити такі видання— і для своїх авторів (насамперед!), і для гостей. Переоцінка російської культури й осмислення українських запозичень у ній, уточнення всієї  української лінії  в культурі Російської імперії ще важливіші для українців. Це допоможе отримати реалістичніший і тверезіший погляд і на українську історію, і на культуру. Якщо українські науковці визначать, як Україна вплинула на становлення російського живопису та музики, літератури, поезії, критики й публіцистики XVIII—XX століть, скільки українців взяло участь у будівництві та колонізації Імперії, скільки з них попрацювало саме в російській словесності, чому вони були вимушені писати російською, це й дасть у руки факти для оцінки загального внеску українців у світову цивілізацію і далеко розширить рамки самої української культури загалом. Навіщо ж відмовляти українським російськомовним письменникам та поетам в українстві? Та й скільки цікавих дисертацій можна написати, скільки зробити кар’єр в науці і нинішнім, і майбутнім дослідникам!

— Коли і за яких умов може відбутися каяття за злочини комунізму, про необхідність якого ви пишете? Про що свідчить останнє «загострення» на історичному фронті, зокрема фактичне повернення до культу Сталіна?

— «Левада-центр» нещодавно повідомив про 45% росіян, готових відмовитися від засудження сталінських репресій. Давайте розділимо це на 5% аморальних сталіністів, 15% дурнів і 25% боягузів і підлабузників. До того ж, Гітлера  формально підтримувало взагалі 100%. Фактичне повернення до культу кремлівського вурдалака— ні, мені здається, що це велике перебільшення.

Я б сказав, що ніжна пристрасть росіян, що несподівано відкрилася, до найбільшого з усіх згубників російського народу, швидше свідчить про цинічну, зухвалу й злочинну владу, що розігрує таку карту. Насаджуючи культ Сталіна серед покидьків і дурнів, вони відкрито заявляють цим світові, що мають намір продовжувати великодержавницьку політику Сталіна й навіть узяти реванш за втрату успадкованої від кремлівського вурдалака імперії зла. І відкрито говорять своїм підданим: репресували, вбивали й репресуватимемо і вбиватимемо й надалі. За таких умов каяття за злочини комунізму зможе відбутися не скоро.

«ІЗ ЦІЄЇ ЦЕРКВИ ТРЕБА МАСОВО ЙТИ. ТИХО І ПО-ДІЛОВОМУ»

— Нинішній російський режим активно використовує православну церкву як політичний інструмент. Історично в Росії церква завжди тією або іншою мірою була об’єднана з державою. За яких умов ця традиція може змінитися і коли на зміну нинішньому «державному православ’ю» може прийти ліберальне православ’я, про яке ви пишете?

— Моспатріархія— нове утворення,  сталінська церква, створена 1944 року. У 1990-ті роки церква в Росії була немов на роздоріжжі. Був шлях до каяття і свободи. Те, що ні того, ні іншого не сталося, свідчить про те, що московські архієреї, люди вкрай обережні, зрозуміли, що мають справу з тими самими злодіями й убивцями. І зрозуміли, що духівництво, яке серйозно сприйме перебудову як шлях до свободи, закінчить так, як отець О. Мень.

Все, що могли народити так звані російські «православні інтелектуали», це повернути з нафталіну вчення про безнадійно застарілу церковно-державну симфонію й розвивати каламутну містику про «утримуючого». Але повторюю, що це інтелектуали в лапках. Всі тоталітарні вчення й ідеології зазвичай створювалися інтелектуалами, але нинішній православно-візантійський фашизм сформулювали не інтелектуали, а дилетанти й неуки. Коли слухаєш Михалкова, Дугіна, Бурляєва, Шевченка-Семенка, не втомлюєшся дивуватися з їхньої поверховості й дурості. Це не інтелектуали, а бундючні, пихаті індики, що підміняють релігію ідеологією, причому ідеологією свідомо хибною. І моспатріархійні боси їх не зупиняють, а навпаки, підтримують, оскільки це те, що й потрібне владі. А московська влада— тут не повинно залишатися жодних ілюзій— сприймає церкву лише як опіум для народу і вид духовної сивухи, в якому раби тоталітарної держави топлять свою людську подобу. Ця влада завжди вірила, що «попи обманюють народ», а зараз вона й сама в цьому переконалася. Просто їх слід підкуповувати, щоб вони обманювали народ на користь тих, хто підкуповує. І влада щосили використовує Моспатріархію для промивання мізків і маніпулювання масами.

Нещодавно протоієрей Всеволод Чаплін висловив думку, що «протиставлення народу та влади — це нав’язана нам, чужа для нас ідея». Тобто обмовився. Протиставлення народу та влади— це дійсно чужа для московитів ідея. Сільське й слобідське населення Московії інколи бунтувало, але все через дрібниці, жодних селянських воєн не було, всі війни проти задушливої московської деспотії піднімало лише вільне козацтво. І домоглося ними для себе незліченних привілеїв, за що пізніше й було піддане геноциду більшовиками. Саме ж протиставлення народу й влади— це цінність Століття Розуму, Доби Просвітництва, це вчення про суспільний договір і правління законів. Це та сама головна й заповітна риса сучасної світової цивілізації, проти якої зараз повстали і влада, і церква, і народ в Росії. Вони готові вести саме із цим війну не на життя, а на смерть. Це та сама антигуманістична парадигма, що об’єднує російське самодержавство з російським православ’ям і російською народністю, про яку ми вже говорили. Свідоме повернення до блювотини московського пекла XVI століття. Свідома відмова від чотирьох останніх століть розвитку гуманістичних цінностей. З боку влади це бажання скинути із себе залишки людяності, в путах якої так знемагали Ленін і Сталін. А з боку народу— це прагнення заперечення  будь-якої  громадянської відповідальності за будь-що, що бере свій початок за часів кріпосного рабства, прагнення хорошого поміщика, який в обмін на повну покірливість забезпечує своїм рабам хороше життя.

Я не думаю, що в природі існують умови, за яких давня традиція сервілізму й служіння тиранам здатна змінитися. Із цієї церкви треба масово йти. Без скандалів, без шуму, без кидання виклику. Тихо і по-діловому. Але слід пам’ятати і про те, що основна маса лібералів від православ’я— зазвичай люди зрілі, тобто середнього і старшого покоління, а таким є що втрачати. Отже засуджувати за бездіяльність їх не можу. Це означає, що треба шукати особливі шляхи.

Та все ж життя дається людині лише один раз і прожити його треба так, щоб не було нестерпно боляче за те, що тобі не вдалося завдати жодного нищівного удару по російському тоталітаризму й клерикалізму.

— Ви відстоюєте ідею створення в Україні власної помісної православної церкви. Чому це важливо?

— Я вихований на православних принципах і канонах, які говорять, що кожна країна має свою національну й незалежну автокефальну церкву. Українська православна  духовність істотно відрізняється від російсько-московської і має зовсім іншу історію. Та й з якого дива Київ має підкорятися Москві? Тим паче з урахуванням того, що київська кафедра набагато давніша за московську, і таким чином в «ієрархії честі» має слідувати відразу за стародавніми церквами й перед Російською церквою.

«БАГАТО РОСІЯН Й ДОСІ СВЯТО ПЕРЕКОНАНІ, ЩО ПРАВОСЛАВНИЙ МАЄ БУТИ МОНАРХІСТОМ»

— У чому, на вашу думку, полягають відмінності між російською та українською православними традиціями?

— Одна з найважливіших відмінностей — це той неймовірний факт, що російську Біблію, включаючи Євангеліє, було видано вперше в російській історії невиправно пізно, лише 1876 року. Євангеліє якутською мовою вийшло 1858— на 20 років раніше російського! Перший біблійний текст українською мовою (Пересопницьке Євангеліє) було складено в 1556—1561 роках. Це була староукраїнська мова, але не церковнослов’янська.

На цьому фоні недивно, що українці набагато релігійніші. Причому рівень релігійності в Україні зростає зі сходу України на захід. Чим далі від Московії— тим релігійніше. Тому що в Україні століттями не було державного православ’я.

У Росії православ’я набагато частіше використовується як об’єднуюча ідеологія, ніж як релігія. І як виправдання тиранії— багато росіян й досі свято переконані, що православний має бути монархістом.

Українська духовність зберігає значно більше рівноваги між раціоналізмом та містицизмом. Це релігія серця, а не грізно зсунутих брів. Вона рівною мірою близька і міським классам, і селянству, це істинно народна віра, тоді як Росія опиралася прийняттю християнства повстаннями волхвів, в народі довго зберігалося богомильство, чиї «голубині книги» залишалися популярними до ХХ століття.

У Росії, на відміну від України, немає й ніколи не було свободи совісті. Немає і не було рівноправ’я різних християнських конфесій. Церква в Росії нерозривно пов’язана з політикою і завжди була служницею держави. Ті, хто чинили опір, зазнавали мученицької смерті. Ось і сьогодні місцева влада на Донеччині підтримує лише Українську православну церкву МП, а права всіх інших деномінацій відкрито й грубо утискають. При цьому  переважна частина  єпископата й духівництва, що підкорюється Москві, виступають як прямі агенти московського імперіалізму, як прибічники русифікації і української церкви, і всієї України.

ДОВІДКА «Дня»

Письменник, есеїст, кінокритик та перекладач богословської літератури Андрій Безсмертний-Анзіміров народився 24 серпня 1951 року в Москві.

1974-го закінчив перекладацький факультет Московського інституту іноземних мов ім. Моріса Тореза. Ще коли був студентом, зайнявся релігійно-просвітницької та правозахисною діяльністю. Через свої релігійні переконання був виключений з комсомолу.

З 1975 до 1990 — кінознавець, науковий співробітник ВНДІТІК (Всесоюзний НДІ теорії та історії кіно), фахівець з кіно США, Бельгії та Нідерландів. Член громади отця Олександра Меня в Новому Селищі (Пушкіно). З 1974 року й до самої загибелі о. Олександра 1990-го був його духовним сином та активним діячем парафії, вів біблійні гуртки.

В 1984—1986 рр. його було оголошено «православним екстремістом», перебував під слідством, піддавався обшукам, допитам у прокуратурі й КДБ. Андрій Безсмертний-Анзіміров — один із тих, хто підписав листа до Патріарха Пімена із закликом добровільно залишити церковне керівництво. У 1990-91 рр. працював за науковим обміном (фонд IREX) в Бібліотеці Конгресу США (Вашингтон), займався дослідженнями з американського кіно 40-х років.

У 1991—2004 рр. — викладач російської мови та русистики у приватних та державних мовних вишах Вашингтона та Вірджинії. З 2005 року — співробітник Агентства зі зменшення загрози при Міністерстві оборони США.