Розмова про Час... вирішальних кроків

«Для чого я це задумала? Прийшла би собі 13 січня і провела спокійний робочий день. На що Іван Капсамун, редактор відділу політики відповів: «Ларисо Олексіївно, ну це ж цілком у вашому характері», — посміхаючись, розповіла головний редактор «Дня» на онлайн-розмові з читачами, авторами, експертами і просто друзями видання. 13 січня виповнилось 20 років її «шефству» у газеті «День». По факту — ціла епоха в історії журналістики. З цієї нагоди на прохання читачів Лариса Івшина вирішила провести зустріч у віртуальному форматі — перший у своєму роді подібний захід для «Дня».

Після оголошення такого наміру на пошту і по телефону, в коментарях у соцмережах і в особистих повідомленнях, з широкою географією і від різних людей надійшло близько 100 запитань до головного редактора. Писали європейські лідери, народні депутати, колеги-журналісти і головні редактори, філософи, студенти — зокрема, ректор Острозької академії Ігор ПАСІЧНИК, політолог і публіцист Лілія ШЕВЦОВА, екс-віце-президент Європейського парламенту Марек СІВЕЦЬ, перший і єдиний держсекретар РФ і підписант Біловезьких угод Геннадій БУРБУЛІС, також були Skype-включення голови комітету Верховної Ради у закордонних справах Ганни ГОПКО, екс-голови Спілки російських журналістів Ігоря ЯКОВЕНКА, очільника миколаївського каналу «Так-TV», секретаря НСЖУ Гліба ГОЛОВЧЕНКА.

«Я хочу привітати країну з 20-річчям видатного редакторства Лариси Івшиної. Редагувати щоденну газету в України стільки часу — це справжній подвиг. Лариса Олексіївна — врізець не лише того, як робити якісну журналістику, а й важливу книжкову продукцію, — зауважив на конференції Гліб Головченко. — За ці роки вам вдалося створити безпрецедентне медіа-явище і стати зразком здорового глузду, патріотизму і компетентності». В цьому коментарі були одноголосні всі, хто написав, дякували за це багаторічне плідне редакторство, різноманітність проектів і ставили свої різнопланові запитання — як про пастки у новітній історії України, суспільно-політичні тенденції, стан журналістики, так і про особисті переживання Лариси Олексіївни на посаді очільника газети. Конференція транслювалася за підтримки багаторічного партнера «Дня» інтернет-компанії «Адамант», а також на онлайн-каналі UKRLIFE.TV і Tак-TV.

Була озвучена лише десята частина запитань. На найцікавіші, що не увійшли у двогодинну розмову, Лариса Івшина буде давати відповіді поступово — слідкуйте за «Прес-клубом» у п’ятничних випусках «Дня». А зараз — для тих, хто не встиг подивитися відеозапис — даємо «екстракти» сесії питань-відповідей між читачами і головним редактором газети.

Ганна ГОПКО, голова парламентського комітету з питань закордонних справах:

— Як вам вдається 20 років тримати високу моральну висоту та підіймати планку, укріпляючи інтелектуальний фронт. І — яка ваша найбільша мрія?

Л.І.: — Моя мрія, щоб всі, хто двадцять років розповідають, як вони люблять газету «День», її передплатили. І бажано — не лише для себе, а й для родичів, друзів, колег... І створили у такий спосіб навколо себе розумний простір. Пам’ятаєте, як Євген Чикаленко говорив, що треба любити українську справу до глибини своєї кишені? Нам всім треба виробити механізм автоматичного включення в добрі справи. Це дуже полегшить українцям життя. До речі, 2017-го відзначаємо 500 років Реформації. Лютер в тяжкі часи, коли він починав великий прогресивний здвиг, закликав всіх — вчіть своїх дітей. І ми зараз закликаємо українців — читайте розумне. Читайте «День», читайте наші книги, — це і буде здійснення однієї з найбільших моїх мрій. Я хочу, щоб в Україні була критична маса розумних людей, які змінять життя країни. І від таких амбіцій, власне, залежить виконання першого питання. Україна приречена (в хорошому сенсі) бути успішною країною. Але для цього необхідні великі зусилля. Висока планка, про яку ви говорите, вирощує правильні ідеї. Якщо ти ставиш собі рядові завдання — це звичайна історія... Тільки неймовірні завдання і готовність на них працювати дають необхідний результат.

Iгор ЯКОВЕНКО, екс-керівник Спілки журналістів Росії, медіаексперт, автор «Дня»:

— Радий вітати Вас із 20-річчям на посаді редактора «Дня», вітаю всіх наших українських колег-друзів. Нам зараз важливо постійно звіряти один з одним годинник. У зв’язку з цим питання: кого з українських і російських журналістів Ви вважає найкращими у своїй професії? Назвіть по три людини з кожного боку. Для коректності давайте виключимо всіх журналістів Вашої газети.

Л.І.: — А хто ж залишається, якщо виключити з цього переліку наших? (Посміхається.) Насправді, це навіть не гумор. Ми у «Дні» цілковито інші. Намагаємося розвинути якісну альтернативу, ґрунтовану на чітких поглядах та принципах. Люди, які їх поділяють, вони працюють у «Дні»; люди, які їм симпатизують, — це наші автори. Я можу сказати про російських журналістів щиро — до війни мені було значно легше назвати колег, на яких можна рівнятися, і значно більше, ніж трьох. Але потім — методом виключення — навіть не знаю, кого назвати з відчуттям повної впевненості. Раніше всім нам подобалися фільми Леоніда Парфьонова. Але його позиція щодо Криму, війни — абсолютно конформістська, нечітка. Це не дозволяє мені сказати, що він для мене особисто залишився авторитетним журналістом. З нами співпрацював Дмитро Шушарін — один із найсильніших аналітиків. Але з’явилися якісь поведінкові особливості... Також Семен Новопрудський — цікавий журналіст, Борис Соколов. Також можу сказати, що я дуже пишаюсь тим, що особисто ви, Ігоре, пишете для нас. Це та планка російської журналістики, яку необхідно утримувати.

Свого часу в нас був популярний слоган: «Росія читає «Известия», Америка — The New York Times, а Україна — «День». Цікаво те, що за ці роки все кардинально змінилося. По-перше, самі журналісти «Известий» давно написали книжку «С журналистикой покончено. Забудьте». Потім, безумовно, я гарно ставилася до журналістів «Новой газеты». Але коли зустріла Дмитра Муратова в Києві після анексії Криму, то єдине, що він спромігся сказати: «Ларисо, і що ти тепер не поїдеш більше в Крим?» ...Анна Політковська — це той рівень журналістики, чий образ — орієнтир для наших обох країн. Ну, певно, це і все, що я можу сказати про російську журналістику, адже вона не витримала випробування війною.

Щодо українських журналістів, то наші особливості такі, що зараз я першим називаю Андрія Цаплієнка — фронтового журналіста каналу «1+1». Він — чесний, мужній, сміливий. Юрій Макаров — культурний горизонт, завжди ширший погляд і наявність принципів. І звичайно ж, трудяга та неймовірний ерудит Віталій Портников. Є чимало цікавих молодих колег, які щиро підтримали нашу ініціативу «Українська журналістська платформа».

Андрій БАУМЕЙСТЕР, доктор філософських наук, доцент філософського факультету Київського національного університету ім. Т. Шевченка, блогер «Дня»:

— У мене запитання більше особисте. Мене дивує та внутрішня сила, часто сміливість іти в розріз із «загальною думкою». Що надихає пані Ларису? Що надає їй сили? І ще банальне питання, яке насправді мене дуже цікавий: якою вона бачить Україну через 5—10 років? І якою вона має бути на думку пані Лариси?

Л.І.: — Це дуже серйозне запитання, особливо друге. Я вважаю, що Україна вичерпала потенціал кланово-олігархічного розвитку після розпаду СРСР. Все прогнило і провалилося... Тому сьогодні можна розпочати новий старт. Все обмежується лише сміливістю наших мрій та готовістю за них боротися. Чого ми хочемо? Якої якості для реалізації цього ми маємо «будівельний матеріал»? І чи здатні ми створити таку концепцію, щоб люди повірили в неї і захотіли наситити її своєї енергією? У нас в газеті є жартівливий слоган: «Ми знімаємо порчу». Але насправді ми не тільки знімаємо порчу, а й займаємося навіюванням, проектуванням простору.

...Україна може бути своєрідним «магнітом», центром притягання — як, до речі, на неї покладали надію після розпаду СРСР. На тому етапі вона не справилась зі своєю місією. До цього треба повернутися. Надвеликі завдання — допоможуть нам піднятися. Свого часу ми у «Дні» поставили запитання — як Україна може допомогти Росії? Це виглядало екзотично до війни, і, тим паче, багато хто цього питання не розуміє зараз. Але ми так само повинні думати зараз — як ми можемо допомогти РФ. Адже ми з Британією співвідповідальні за цю країну. Як відомо, Володимир Мономах був одружений із донькою останнього англійського короля, і від цього шлюбу народився Юрій Долгорукий, який зрештою заснував Москву. Таким чином ми маємо історичну відповідальність, від якої не можемо ухилитися. Так, вони наразі обрали поганий шлях, зокрема вкрали нашу ідентичність. У хибних координатах виростили не одне покоління. Треба думати — як зробити так, щоб Росія почала жити своїм життям. Життям конфедерації за прикладом Сполучених Штатів, а не міфічної Русі...

Я дуже ціную співпрацю з нашими філософами і дякую за цікаве запитання.

Марек СIВЕЦЬ, екс-віце-президент Європейського парламенту:

— Я вітаю Ларису Івшину з 20-річчям перебування на посаді головного редактора газети «День». В українському нестабільному громадському житті ви є чимось на зразок стандарту і точки відліку, а також особою, яка має унікальну можливість майже від самого початку незалежності України відстежувати всі зміни. У мене два запитання. 1. Після того, що сталося і відбувається в Україні, чи вважаєте ви  проголошений євроінтеграційний підхід незворотним, чи можуть бути якісь зміни, які можуть повернути Україну під вплив Росії? 2. Якби ви були міністром закордонних справ України, яким був би ваш перший крок у ваших відносинах з Польщею?

Л.І.: — Це питання, яке ми повинні самі собі ставити увесь час. Ризики є. РФ заходить і атакує Україну не лише через «східний фронт», а й через Європу. Зокрема, коли ми бачимо заяви політиків типу Марін Ле Пен, поїздки європейських депутатів до окупованого Криму, які не отримують належного засудження. Росія атакує нас і через Польщу, що особливо прикро. У нас такий історичний досвід, що поляки та українці повинні як партнери міцно триматися одне за одних. Росія атакує газопроводами. Росія затиснула Америку в Сирії при Обамі. Це дуже давно розрахована стратегія наступу. Що заважає полякам не вестися на провокації, які Росія створює навколо святих місць історичної пам’яті? Політичний градус, який підіймається в Польщі, загрожує не лише Україні, а й всій Європі.

Щодо другого питання — це дуже гіпотетично. Як я ніколи не мріяла бути редактором, так — ще менше — я мріяла бути міністром закордонних справ. Щодо відносин України та Польщі, то ми у «Дні» створили дуже важливу справу — видали книгу «Війни і мир, або Українці — поляки: брати/вороги, сусіди...» (К., 2004). Вона показала «ключі» до наших стосунків. Я б у Києві відкрила культурний центр Єжи Гедройца, а поляків закликала пам’ятати про Андрія Потебню, який був українським аристократом і військовим російської армії, й під час Польського повстання перейшов на сторону Польщі. Я не чула, щоб він належно був пошанований в цій країні. А це обмін гуманітарними «знаками уваги». Крім цієї книги, в Бібліотеці «Дня» ми випустили книгу Єжи Гедройца «З Нотаток Редактора» (К., 2013) — і це теж жест уваги.

Юрій ЩЕРБАК, Надзвичайний і Повноважний Посол України, голова громадської ради Премії газети «День» імені Джеймса Мейса за публіцистику «Громадянська позиція», письменник:

— 1. Який ювілей історичного масштабу газеті «День» варто пригадати і проаналізувати в цьому році (не обов’язково Жовтневий заколот)? 2. Які книжкові проекти газета «День» готує на цей рік?

Л.І.: — Ми говорили про 500-річчя Реформації. Я думаю, що будемо багато про це писати, адже це велика частина історії Європи, до якої ми належимо. Ще один ювілей — не такий значний, але вагомий — 15 років Бібліотеці газети «День». А це — 30 видань, близько 150 тис. наклад. Все це завдяки зусиллям газети та українського патріотичного бізнесу. Кілька позицій останні роки перевидані за рахунок замовлення програми «Українська книга», за що ми окремо вдячні Богдану Черваку. Цей ювілей — не лише для святкування, а для того, щоб книга прийшла у кожну школу. Я дякую Лілії Гриневич, яка ще не будучи міністром, високо оцінила наш видавничий проект. Чекаємо від них сигналу.

Крім того, 2017 року ми хочемо заснувати премію для власкорів імені Михайла Василевського. Важливо, щоб пам’ять про висококласних професійних і, водночас, моральних журналістів жила. Саме таким був власкор газети «День» у Хмельницькому Михайло Василевський. Для власкорів премія стане можливість перевірити свій професійний рівень.

Лілія ШЕВЦОВА, російський публіцист і співробітник Четем Хауса, Королівського інституту міжнародних відносин (Лондон): 

— Дорога Ларисо, хочу привітати тебе з такою чудовою річницею від імені твоїх московських друзів. І ось два питання від нас. 1. Який момент за ці 20 років для тебе, як головного редактора, був найважчим? І який момент дав тобі найбільше задоволення і радість? 2. Який сьогодні для тебе і для газети «День» найбільший виклик? Ще раз вітаємо і бажаємо драйву та успіхів!

Л.І.: — Найбільшим викликом були вибори 1999 року. Я вже говорила про те, що Україна мала шанс політичного «квантового стрибка». Ми могли бути поруч з тими країнами, які зараз є членами ЄС. Я пам’ятаю, як Україна вступала в Раду Європи і сьогодні це залишається чи не єдиним нашим офіційним контактом з великою Європою. Тоді це зробив прем’єр Євген Марчук. І, до речі, було чимало незадоволених, адже це означало моніторинги, політична санітарія та інші новації. Цей перший крок зустрів чималий опір. Уявіть собі, які глобальні плани та виклики ставив перед собою та країною кандидат Марчук? І скільки зусиль було кинуто на протидію для того, щоб він президентом не став. Це «шекспірівський сюжет». Українській журналістиці уже можна було і книжки написати, і фільми зняти про цей час. Але сьогодні ще багато «болотного стану» в нашому суспільстві, який не дозволяє провести чесну розмову.

Перший Майдан, другий Майдан... Всі ці події відбулися внаслідок не осмислення подій 1999 року. Тоді я говорила, що ми розминулися з великою історією. Це один з найбільш поворотних моментів. Після ночі виборів редакція «Дня» залишилася наполовину порожня. Поразка — це сирота, як відомо. Не знаючи, що тоді буде з газетою, не знаючи реальних перспектив, я сказала: «Тепер ми будемо займатися суспільством». Це відкрило другий етап життя газети після 1999 року, коли ми почали займатися суспільством. Я б хотіла, щоб суспільство відповіло нам взаємністю. Це буде означати, що воно зріле. Бо тільки інфантильне суспільство безконечно приймає дари і неготове включитися в партнерство, в спільну роботу. І це є найбільший виклик. Звичайно, ми — газета не для всіх. Але ми газета для всіх розумних. Питання не тільки в тому, що ти читаєш. А в тому — чи здатен ти діяти?

Гліб ГОЛОВЧЕНКО, керівник миколаївського каналу «Так-TV», секретаря НСЖУ, (Skype-включення):

— Передовсім, дякую за вашу регіональну політику, адже «День» започаткував правильне ставлення до регіонів — і проект корпунктів, і фотовиставка їздить областями, читацькі конференції... Звідки ви берета наснагу на таку роботу, і який зворотній зв’язок хочете мати з регіонів?

Л.І.: — У нас нормальні зв’язки з миколаївським корпунктом, з вашим каналом. Думаю, що така співпраця має лягти в основу з полтавським, херсонським, одеським та іншими регіонами. Зараз йдуть спроби загальнонаціонального діалогу, і це треба продовжувати. Якось ми рахували, скільки кілометрів по країні я наїздила разом з фотовиставкою «Дня» та нашими акціями. Виявилося — дев’ять разів об’їхала земну кулю. Тепер чекаю на партнерську віддачу.

Я не завжди була впевнена, що журналістика столиці мене підтримає і роздасть правильні сигнали про наші ініціативи, наприклад, що ми видали нову книгу і що вона принципово важлива для розуміння. Мені потрібно було докладати фізичних зусиль для таких акцій в регіонах, шукати на місцях власкорів, розумних та цікавих журналістів, партнерів. Показати столицю — регіонам, а регіони — столиці. Чому цей рік не зробити часом великої освіти, зокрема в регіонах? Чому не «прополоти» забур’янені мізки деяких людей? Ліки від цього — «День».

Олександр ХАРЧЕНКО, директор Українського національного інформаційного агентства «Укрінформ»:

— Практично щодня від когось із тих, кого звуть «експертами», ми чуємо, що Україна програє інформаційну війну, і як треба взяти її і виграти, причому на додачу ми отримуємо ряд загально декларативних рецептів, відірваних від реалій і конкретики. На відміну від багатьох теоретиків, ви щодня займаєтесь цією війною, чи є у вас свій рецепт ведення інформаційної війни?

Л.І.: — На щастя, я роблю це не сама, а з прекрасним народом газети «День», і дуже пишаюся тим, що справді за всі останні роки, і це справді відноситься до заслуг аури газети «День», все, що має змогу рости, тут росте. Я маю насолоду спостерігати, як розквітають таланти. Якщо говорити про війну — гібридну та інформаційну — звичайно, її треба вести за правилами війни. А в правилах війни є таке, що не можна розголошувати на цілий світ. Але є таке, що точно треба робити — перестати грати від оборони і займатися противником. Пам’ятати про дуже багато речей для свого внутрішнього життя, ми вже давно кажемо, що у нас немає належного мовлення на прифронтовій зоні, не маємо належного інформаційного забезпечення людей на фронті. Через друзів, волонтерів, авторів ми передаємо газету «День» у військові частини, чому б Міністерству оборони давним-давно не сформувати свою грантову політику і не стимулювати газету, як «День», яка робить і робила багато, пише про військових, наших героїв. Книга з нашої бібліотеки «Катастрофа і Тріумф» — про наших героїв — має бути в лавах армії.

Христина ПЕТРЕНКО, студентка, учасниця Літньої школи журналістики «Дня»-2016 (перебуває у Фінляндії):

— «Є думка, що ЗМІ з відвертою політичною позицію, які поділяють спільну систему поглядів на майбутнє, це добре, і що аудиторія може отримувати повноцінну інформаційну картинку в ході дискусії між такими заангажованими медіа. Чи поділяєте Ви таку позицію?

Л.І.: — Мова йде про тих, хто завжди каже, що головне стандарти, а патріотизм нам не потрібен? Маємо апологетів такої точки зору. Я вважаю, що можна поєднувати стандарти з патріотизмом. Більше того, із самого початку 1990-х ця історія тягнеться, і Ганнуся Гопко якраз була на тому круглому столі в НАУКМА, коли якийсь зарубіжний лектор розповідав, що треба тільки стандарти і стандарти. Але я точно уявляла, що цей лектор не має розуміння про українську історію. Що це країна з тяжким постгеноцидним спадком, що їй треба лікувати всі ці травми для того, щоб вона могла бути на рівні з іншими державами, фактично Україну ніби як паралімпійську збірну включили в Олімпійські ігри. Тому спочатку «Британія», і паралельно Бі-Бі-Сі.

Це не применшує наших заслуг, просто в 90-х потрібно було дати Україні дуже сильну терапію, а нас роззброювали і вантажили зовсім іншими завданнями, тому журналістика, яка цього не розуміла, теж була малокорисною своєму суспільству.

Дмитро ПЛАХТА, випускник Літньої школи журналістики, студент ЛНУ ім. I.Франка (Skype-включення):

— Відповідальність за ситуацію в країні несе, в тому числі, журналістська спільнота, яка також винна в тому, що нині наша держава опинилася в такому скрутному положенні. «День» приділяє чималу увагу медіасередовищу, зокрема, вирощуючи на своїй інтелектуальній ниві власну журналістську генерацію. Які месиджі Ви, передовсім, хотіли б донести до української журналістської спільноти? Чи реально суттєво змінити наше медіасередовище? Образно кажучи, яких масштабів школа журналістики потрібна для цього?

Л.І.: — Літня школа журналістика є одним з моїх найулюбленіших дітищ, і так само для всієї редакції. Ми чекаємо її, як бабуся своїх онуків, в колективі завжди радісне пожвавлення. І радіємо, що отримуємо зворотний зв’язок. Гасло «Дня», яке дозволяє нам залишатися свіжими і цікавими, це те, що ми не тільки когось вчимо, ми і самі постійно вчимося. Найперше — у всіх тих, хто приносить нові знання та емоції. Наступного року це буде 15-та ювілейна школа. Цього року фантастично прекрасно, що нас підтримав Центр інформації і документації НАТО, завдяки якому одна з наших найкращих випускниць Марійка Чадюк поїхала до Брюсселя на ознайомчу поїздку, і будемо продовжувати таку співпрацю. Залучили багато інструментів для журналістського середовища і показуємо, як ними користуватись. Говорячи зі студентами, постійно згадую про «Повість про двох журналістів» Джеймса Мейса. Ми постійно цікавимося, скільки університетів ввели її як спецкурс і викладають на відповідних факультетах або чому не можуть це зробити. Зараз час глобального протистояння в журналістиці «Гаретта Джонса і Волтера Дюранті». Як можна порадити українській журналістиці щось, якщо вона часто не знає засадничих речей? Тільки тим, хто пройшов якийсь шлях, можна радити, вони вже мають «партнерську мову» з нами. Через це ми в Літню школу заклали багато зустрічних партнерських кроків. Подаруй рідній школі Бібліотеку газети «День», передплати газету, зрештою — зроби хоч щось. Коли приїдеш і тебе будуть «фарширувати» цінними знаннями, ти маєш довести, що гідний цього. Тому раджу українській журналістиці вирощувати навколо себе розумне середовище. Глобально — спочатку якісна освіта. Не лише від хороших зарубіжних тренерів, ми і самі розуміємо що і як в Україні нам потрібно з журналістикою робити. Друге — тренувати навики солідарності. Спробуйте, чи у вас вдається, порахуйте, скільки ви зробили солідарних кроків з іншими корисними справами. Українська журналістика взагалі скупа на похвали. Один діяч сказав, що всі проблеми в Україні від того, що у нас немає такої газети, як «Газета Виборча». Ну, якось незручно казати, що «Газеті Виборчій» не треба було розказувати своєму суспільству, хто вони є. А в Україні ми мали взяти на себе труд зробити Бібліотеку «Україна Incognita». Тому треба обов’язково, коли бачите хорошу людину, яка мурашиними зусиллями робить щось хороше, похвалити її. Українська журналістика має виховувати кращих і показувати суспільству. Як казав наш автор із Херсона: «Не робіть дурних людей відомими».

Геннадій БУРБУЛIС, перший та єдиний держсекретар Росії, підписант Біловезьких угод:

— Як ставиться автор, керівник газети «День», її творчий колектив, читачі та шанувальники до такої духовної максими Давида Самойлова: «Ми діти вічності і дня, майбутнього і минулого рідня»?

Л.І.:  — Прекрасні слова! А для мене вірш Тараса Шевченка «І мертвим, і живим, і ненародженим...» — ще більша духовна домінанта. До речі, тому що Нація — це спільність тих, хто пішов, тих, хто є і тих, хто народиться. А ще Айтматова: «І понад вік триває День»...