Рука на пульті Бі-Бі-Сі та пульсі «української Британії»

Володимир Музичка — власник британського паспорта, але вважає себе українцем. Попри те, що народився у Лондоні, розмовляє українською краще за багатьох наших владоможців. Донедавна активний вболівальник лондонського «Арсеналу», вiн завжди підтримує лише українську збірну. Багато хто знає Володимира Музичку як активного члена української громади Британії. Але ще більше, мабуть, не відають, що без участі цього працьовитого та життєрадісного чоловіка не обходиться й робота Всесвітньої служби радіо Бі-Бі-Сі. Подробиці — в інтерв’ю зі звукорежисером та активним членом української спільноти Об’єднаного Королівства Володимиром МУЗИЧКОЮ.

«НА БІ-БІ-СІ ПОТРАПИВ ЗАВДЯКИ МАРГАРЕТ ТЕТЧЕР»

— Як так сталося, що інженер-електрик почав працювати на Бі-Бі-Сі?

— Сталося це через Маргарет Тетчер. Коли вона прийшла до влади, то поставила собі за ціль позбутися лондонської міськради із соціалістичним мером. Потім провела певні законодавчі акти, щоби «розбити» управління освіти, яке в той час підпорядковувалося лондонському мерові. На жаль, тоді в одній з лондонських шкіл працював і я. Залишатися там не було змоги, бо не стало фінансування, тож я вирішив шукати інше місце. Знайшов оголошення від Бі-Бі-Сі і вирішив спробувати себе там. Я був одним iз 690 людей, які хотіли працювати звукорежисерами, місць же було лише 30, тому процес відбору був дуже жорсткий і тривалий. Але серед імен тих, хто залишився після відбору, було й моє. Далі понад півроку тривало навчання в коледжі та радіошколі Бі-Бі-Сі, стажування на студіях Всесвітньої служби. Мушу сказати, що я не є дуже нервовою людиною, але коли перший раз довелося бути сам на сам з ведучим, знаючи, що нас слухає від 70 до 150 мільйонів слухачів — це було щось! Якби трапилося щось не те, то добра половина світу це почула би. Але, слава Богу, перша програма пройшла взірцево — так, «як книжка пише». З того часу я працюю в ефірі вже 20 років.

— Ваша національність була перевагою чи недоліком під час влаштування на Бі-Бі-Сі?

— Сам факт, що я українець, володію українською мовою, активно беру участь в українському громадському житті Лондона і Британії багато в чому мені дуже допоміг. Британські компанії, якi беруть людей на роботу, не тільки дивляться, чи здібний ти до тої роботи, але й зважають на твої захоплення, їх цікавить, чи ти маєш якісь інші корисні вміння та здібності. Тобто факт, що я — при Спілці української молоді та Союзі українців у Великій Британії, працював в управах, умів організувати та вести табори, наглядати за дітьми — це ті речі, яким важко навчитися, вони приходять з досвідом. На це, звичайно ж, зважали. Особливо ж їм подобалося, що я вмію панувати над своїм часом, що при радіостанції, де кожна секунда має значення, дуже важливо.

— Журналістські стандарти Бі-Бі-Сі вважаються ледь не еталонними. Вам же відомо, як саме працюють журналісти корпорації зовсім не з чиїхось розповідей...

— Як людина, яка при журналістиці 20 років і мав честь працювати з дуже визначними журналістами, вважаю, що журналістика — це покликання. Ця людина має вірити в правду і ставити собі за мету знайти її. Не кожна людина може бути священиком, і так само далеко не кожен може бути журналістом. Дехто йде в журналістику за славою, хтось за грішми, інші — тому що це відкриває їм двері до певних кабінетів, великої політики. Ми бачимо навіть у Британії та Америці, що люди, які починали в пресі, за певний час переходили в політику і ставали навіть урядовцями. Але це не правильно, бо хто тоді буде голосом народу? А саме ним журналіст повинен бути. Тому святий обов’язок журналіста, який стоїть перед якимось політиком, — задати питання за кожну бабцю з села, яка не може зробити це сама, за дитину, яка ще не може голосувати. Запитати, чому щось роблять так, чому не роблять чогось іншого, хоча мали би, чому життя людей не стає кращим, а інколи й не побоятися спитати: «Чому ви вкрали?» А журналіст, який підлизується, стає дуже добрим для якоїсь влади — це уже не журналіст, а пропагандист.

— Попри високі стандарти Бі-Бі-Сі, чи бували випадки, коли керівництво корпорації здійснювало тиск на журналістів і не пускало в ефір певні матеріали? Як діяли в такому випадку звичайні працівники Бі-Бі-Сі?

— Спроби втручатися в справи преси почалися ще з часів місіс Тетчер. Пам’ятаю як вона пробувала зупинити певні новини Бі- Бі-Сі про події Фолклендської війни. Ми показали ці новини чесно: подали позицію британського уряду, міністерства оборони, а також інтерв’ю з аргентинськими генералами та парламентаріями. Тетчер була сильно обурена і почала потужну кампанію проти Бі-Бі-Сі — намагалася ввести певну цензуру та навіть пробувала нас закрити. Наші профспілки відреагували моментально. В будинку, де я працював, одноголосно всі працівники, а це близько 2000 тисяч людей, підтвердили свою готовність до страйку. Через керівників профспілки ця позиція була передана уряду: якщо спроби втручання в роботу журналістів будуть продовжуватися, ми перестаємо працювати, покидаємо будинок, і 48 годин на Бі-Бі-Сі не буде жодних новин. Англійський народ є досить флегматичний, але у стосунку прав людини та свободи слова вони дуже ревні, тож уряд не наважився тоді позбавляти цих людей чесних новин.

— Чи обмежується робота профспілок лише захистом журналістів від тиску на них «згори», тобто обороною свободи слова?

— Був час, коли в нас почали ревізію стосовно того, чи потрібно нам аж стільки працівників. З’явилися нові технології, менша кількість людей стала потрібною для виконання певного об’єму роботи... Але не чесно звільняти людей, які по 20—25 років життя віддали роботі в нашій службі, кажучи: «До побачення, ми вас більше не потребуємо». Люди, яких мали звільнити, звернулися до профспілки. Її представники зустрілися з керівництвом, запропонували свої варіанти вирішення проблеми. В результаті вдалося домовитися, що людей не звільнятимуть, а частково перекваліфікуют, і вони будуть працювати в інших відділах, які якраз шукали нових працівників. Якщо таки не вдається когось вберегти від звільнення, то профспілка через свою мережу представництв намагається знайти тій людині нове місце праці.

«ВРАЖЕННЯ ПРО УКРАЇНЦІВ ЗМІНЮЄТЬСЯ НА КРАЩЕ»

— В Лондоні є чимало наших заробітчан, і я знаю, що вам дуже часто доводиться з ними спілкуватися. Який він — український заробітчанин з погляду українця, що народився у Британії?

— Дуже складно на це запитання відповісти, бо кожна людина не схожа на іншу, кожен хоче чогось іншого. Перший варіант українського емігранта — це люди, які приїжджають на короткий час. Їхня мета — допомогти сім’ї в Україні і повернутися назад, головне — якнайскоріше заробити побільше грошей. Інші не бачать жодної перспективи для себе в Україні і вважають, що їхнє подальше життя проходитиме у Великій Британії чи ще якійсь зарубіжній країні — вони так само не турбуються громадським життям. Третій тип — це вже щось трохи інше. Це переважно люди високоосвічені, які приїхали разом з усією сім’єю і працюють за контрактом на серйозні британські фірми. Вони переживають за те, що діється в Україні, активно беруть участь у виборах, долучаються до громадського життя українців у Британії. Дуже приємно, що багато з таких людей прийшли в наші організації та стали рамено до рамена з нами до роботи. Ці люди принесли нову перспективу і новий дух в українські організації, які вже існують понад 50 років і поступово, можна сказати чесно, почали вмирати.

— Досить часто доводиться чути від наших заробітчан, що стара діаспора не сприймала їх. Є чимало ображених на українців iз діаспори...

— Може, це частково і є правдою, але на то є і певні причини. 1991 року, як відкрили кордони та почали приїздити родичі старих емігрантів з України, наші старі щиро і щедро їх приймали. За якийсь час ті родини обгризли гаманці наших старців, бо вважали, що за 50 років життя в Англії ті мали бути мільйонерами. Були випадки, коли відбувалися відверті крадіжки, і люди змушені були поліцію викликати, а ті старенькі — продавати свою хату, переселятися в менший дім чи навіть будинок для пристарілих і жити з того, що їм залишилося. Тому, як наслідок — багато людей були обурені тим, що їхня родина не приїхала, щоб просто їх побачити, поспілкуватися після 50 років розлучення, а з єдиною ціллю — витиснути побільше грошей. Я ж за кожної нагоди намагаюся показати, що як в Україні є люди добрі і злі, так само і в Англії чи Китаї. Тепер багато людей з України самостійно приїжджають відвідати своїх старих родичів, нічого від них не потребуючи та не просячи. Тож з часом думка помалу змінюється, а негативні стереотипи стираються.

— Вам доводилося часто бувати в багатьох країнах світу, спілкуватися з людьми різних національностей, культур, релігій. Як вони вас сприймають: як британця чи українця?

— По-перше, я себе вважаю українцем. І, переважно, інші люди саме так мене і сприймають. Те, що я маю британський паспорт, то для мене є адміністративна річ. Обоє моїх батьків — українці, і я є повнокровний українець, навіть не зважаючи на те, що народився на території іншої країни. Тому коли у відрядженні мене хтось з арабів запитає, як мене звати — сам факт, що звати мене Володимир, а не Джон, вже багато про що свідчить. Коли ж розпитують далі, що то за ім’я, то дізнаються, що українське... Деякі про Україну чули і, якщо люблять футбол, одразу виникає асоціація з Андрієм Шевченком. Тим, хто футболом не цікавиться, доводиться тлумачити, що то таке Україна. Але хоча люди ще не все знають про Україну, однак де вона є, знають майже всі.

— Чи змінилося ставлення до України серед іноземців, зокрема британців, після подій кінця 2004 року?

— Те, що відбувалося на майданах України того часу показало інших українців, ніж їх переважно знали на заході. Українці дали зрозуміти, що коли наступає крайня необхідність вони здатні навести лад в країні, а здійснивши цю революцію мирним шляхом, люди показали свою культуру, виховання, і все це мало дуже позитивний вплив на Європу та світ в цілому.