СЛОВО ПРО ВЧИТЕЛЯ
15-го жовтня 2003 року журналісти Центральної телерадіостудії Міністерства оборони згенерували ідею присвоїти студії ім’я Дмитра Юрiйовича Повха — її першого начальника і фундатора. Ця людина стояла на чолі колективу близько двох років. Невеличкий відрізок часу в історії студії, проте він запам’ятався журналістам як доба творчої свободи і людської порядності.
Це був час, коли молода українська держава почала розбудову власних Збройних сил. А рупором цього складного процесу мало стати новоутворене військове ТБ і радіо. У сусідній Росії аналогічна структура (Центральна телерадіостудія Міністерства оборони РФ) дістала у спадок кілька комплектів професійної відеотехніки, що належала раніше Групі Радянських військ у Німеччині. Одержала значну грошову підтримку і Центральна телерадіостудія МО Республіки Бiлорусь. Натомість військове ТБ України починалося з напівпобутових відеокамери та відеомагнітофона. І робилося воно на кухні звичайної київської квартири першого військового телередактора Олександра Дріза.
Та не маючи дорогої відеотехніки, хоч якихось сум на рахунку (його, до речі, теж не було) колектив військового ТБ мав справжній скарб — людяного, порядного, принципового начальника, досвідченого журналіста, який керував підлеглими не силою примусу, а вагою авторитету.
Досить швидко невеличкий творчий колектив налагодив випуск телесюжетів для програми «На варті», а згодом і окремих телепередач «Служу народу України». Неодноразово сивочолому полковнику Дмитру Повху доводилося просиджувати ночі разом з молодими підлеглими в чужих апаратних для того, щоб підготувати до ефіру якісно зроблену телепередачу.
Чим далі «розбудовувалися» Збройні сили України, тим критичнішою ставала тональність сюжетів військового ТБ. А якою вона ще могла бути, якщо приїжджаючи на зйомки, приміром, до Гончарівського гарнізону (що на Чернігівщині) знімальна група телестудії ставала свідком стихійного мітингу мешканців військового містечка, доведених до відчаю постійними відключеннями світла, гарячої води, браком газу серед зими та постійними затримками виплат грошового забезпечення — єдиного джерела існування родин військовиків.
Після того, як в ефірі УТ-1 з’являлися критичні телесюжети, підготовлені військовою телередакцією, деякі керівники тогочасного Міноборони казали, що «у журналістів Повха борзо метр зашкалює».
Та апогеєм свободи слова на військовому ТБ виявилося перше лютого 1995 року. В ефірі телепередачі «Служу народу України» з’явилося два критичнi сюжети: інтерв’ю з народним депутатом Дмитром Павличком, який у віршованій формі покритикував введення російських військ у Чечню та матеріал про розподіл житла в так званому німецько- турецькому містечку, що збудовано було на Совських ставках столиці. В останньому сюжеті цивільний адвокат Сергій Нечитайло (загинув кілька років тому за нез’ясованих обставин. — Авт. ), зокрема, оприлюднив позовну заяву групи військовослужбовців на тодішнього міністра оборони Валерія Шмарова, вказав статті кримiнального кодексу України, за якими нібито тогочасне керівництво Київського гарнізону могло бути позбавлене волі на декілька років, та покритикував начальника Головного управління розквартирування військ генерала Дмитра Рудковського (нині народний депутат України. — Авт. ). Сказаного і показаного було достатньо, щоб начальника студії полковника Дмитра Повха та головного редактора майора Олександра Дріза викликали на килим до міністра оборони Валерія Шмарова у той час, коли глядачі «Служу народу України» ще додивлялися останні кадри телепередачі.
Шмаров кричав на немолодого Повха і запитував, навіщо йому така телепередача, в одній половині якої критикують його генералів, а в другій — кидають тінь на Росію — партнера з військово-технічного співробітництва.
Реакція не забарилася. Було знято з посади начальника головного управління соціально-психологічної роботи генерала Анатолія Кобзаря, який завинив лише в тому, що прогледів критичну телепередачу.
Між тим новопризначений наступник Кобзаря генерал Володимир Ситник хутенько зрозумів свої неофіційні функції. Якось автор цих рядків посмів відзняти, як група слухачів Київського військового гуманітарного інституту через значну затримку платні відмовилася йти на заняття. «Знахабнілого» репортера головний вихователь Збройних сил Володимир Ситник викликав відразу до себе і почав засипати блискавками, запитуючи, хто його уповноважив.
Період невизначеності тривав недовго. За ним прийшла розплата. 31-го грудня 1995 року відповідним наказом полковника Дмитра Юрiйовича Повха було звільнено з лав ЗС. На той час його родина не мала власного житла. Та непорядність у стосунках до українського офіцера полягала ще й у тому, що його звільнили заднім числом в останній день року, хоча і в січні 1996-го він продовжував служити й керувати колективом.
Система кричущої підлості вдарила людину нижче пояса. Уявляєте «подарунок» до Різдвяних свят за створення військового ТБ?
Таке непорядне ставлення до себе начальник Центральної телерадіостудії Міністерства оборони Дмитро Юрiйович Повх сприйняв надто боляче. Він тяжко захворів і за декілька місяців помер.
Смерть цієї людини — наставника, старшого товариша і нашого першого керівника — глибоко вразила весь колектив. Така розправа виглядала як ультиматум системи: «журналист не должен сметь свое суждение иметь».
На зміну Дмитру Юрiйовичу прийшов інший начальник. Достеменно невідомо, чи ставили йому якісь неофіційні завдання особи, що його призначили. Та окрім телерадіопередач, які всі ці роки випускала студія, мала вона й інші «здобутки».
З Центральної телерадіостудії МО перейшла служити в інші військові колективи половина офіцерів-журналістів, які розпочинали військову службу за керування Дмитра Повха. Декілька разів на студії працювали слідчі військової прокуратури, а саме — за інформацією щодо розкрадання пального для студійних автомашин та за запитом групи народних депутатів України до Генерального прокурора щодо фактів цензури й переслідування журналістів студії. Деяким військовим журналістам накладалися стягнення, несумірні з провиною або взагалі за відсутності такої. Більше того — було нормою затримувати військові звання прогресивним офіцерам. На думку багатьох журналістів (і не лише з колективу військового ТБ і радіо) студію поступово перетворювали у махрову телерадіодивізію.
Тодi з нами чинили нелюдяно і нечесно. Чим далі роки віддаляють військових телерадіожурналістів від дня прощання з першим керівником, тим гостріше виникає почуття ностальгії за порядністю. А ще не полишає відчуття несправедливості, адже пік журналістської кар’єри Дмитра Юрiйовича припав на час, коли за правду довелося платити найдорожчим — здоров’ям і навіть життям.
Зараз, коли правда і честь у війську почали котуватися, коли зникли заборонені теми і найбільш затребуваним є жанр військової аналітики, вже немає військового журналіста Дмитра Повха — людяного керівника, принципового оборонця правдивого слова. Про таких кажуть: вони жили не в свій час, їхній час — попереду. Та він настав. І від нинішньої журналістської молоді в погонах залежить, чи недарма на вівтар правдивого слова було принесено Життя Людини. Однієї-єдиної, якої так не вистачає цілому колективу, без якої не завжди вдається сказати в ефірі правду.
