Спогад про красноярські «Стовпи»
Несподівана зустріч із Красноярськом і з журналістами, яких я добре знав, розворушили в мені спогади, які дрімали десь у глибинах моєї пам’яті вже кілька десятиріч...
Найяскравіший і найглибший слід, безперечно, залишив у моїй душі багатоденний рейд річкою Бірюсі з оперативною групою Канської державної рибінспекції під час виробничої практики в газеті «Красноярский рабочий» після третього курсу факультету журналістики Київського університету.
Її очолював колишній фронтовик офіцер-розвідник Олексій Онисимович Білозеров. Тоді на двох моторних човнах ми пройшли 250 кілометрів від Канська до Лугової — маленького поселення сибірських старовірів на правому березі Бірюси. Були погоні за браконьєрами зі стріляниною, нічні засідки біля поставлених сіток, був ризик... Мій репортажний матеріал під назвою «Човен ішов на перехоплення» було надруковано в газеті «Красноярский рабочий» і його відзначили на редакційній планірці як один із найкращих серед усіх публікацій за оглядовий місяць...
Робота в екстремальних умовах не тільки сприяє швидкому зростанню професійної майстерності журналіста, а й виробляє необхідні риси та якості характеру для такої роботи...
Пригадався мені й один комічний випадок, який трапився в природному заповіднику «Стовпи». (Він розташований неподалік Красноярська на північно-західних відрогах Східних Саян). Почувши, що на території того заповідника є високі кам’яні скелі химерних форм і з несподіваними назвами («Дід», «Пір’я», «Китайська Стінка», «Жаба», «Монах», «Слоник», «Левові ворота», «Беркут», «Рукавички»), я в перший вихідний день добрався до того заповідника й зайнявся фотозйомкою. А під вечір заліз на одну з високих скель, щоб зробити зверху панорамне фото. На вершину заліз, але ніяк не міг злізти з неї вниз, на землю, — відчував, що розіб’юся...
Швидко сутеніло й холоднішало. І раптом я почув людські голоси. Почав кричати й кликати на допомогу. Почули. Один зі «стовпістів» (так називають у Красноярську скелелазів) взув гумові калоші й, засунувши за пазуху ще одну пару дивного взуття, швидко, ніби спритний кіт, видряпався на вершину скелі. Познайомилися. (То був кандидат у майстри спорту зі скелелазіння Валентин Кулігін.) Допомігши мені взути і правильно прив’язати до ніг міцними мотузками обидві калоші, він почав спускатися вниз першим, підказуючи, куди мені ставити ноги та як треба чіплятися пальцями за кам’яні виступи.
Коли нарешті спустилися вниз, я полегшено зітхнув і почав дякувати за допомогу, але Валентин перебив мене: «Поки не засутеніло, покажу тобі, як треба правильно лізти вгору. Запам’ятовуй. Уперед!»
Після цієї «операції» туди й назад Валентин дав останню команду: «А тепер ти будеш підніматися на вершину один і спускатимешся вниз теж один. Уперед!»
Після того як я спустився і став на землю, Валентин Кулігін поплескав мене по плечу: «Ось так, Миколо, в нас на «Стовпах» загартовується сталь. Фізична підготовка в тебе відмінна. Сміливість теж є, а розуму й техніки лазіння по вертикальних стінах ми тебе навчимо. Це в твоєму пригодницькому житті обов’язково знадобиться. А тепер знайомся з моїми друзями — Ніна Каменєва, Таня Пермікіна, Олег Никифоров, Юлія Крупеніна...»
Спасибі вам усім за ту незвичайну науку — підніматися на круті кам’яні стіни й долати вертикальні бар’єри. Вже понад три десятиліття минуло після тієї першої зустрічі, а я й тепер пам’ятаю всіх своїх сибірських друзів...
ОДИН ДЕНЬ НА «СТОВПАХ»
Ця подорож — ніби спроба повернутись у минуле...
Рано-вранці я доїхав із Красноярська на автобусі до кінцевої заміської зупинки, а далі до природного заповідника «Стовпи» пройшов кілька кілометрів пішки по натоптаній у снігу стежці. Дорогою зайшов у каплицю святого апостола Сибіру Інокентія й поставив там свічку за упокій скелелазів та альпіністів, які загинули на скелях заповідника «Стовпи» або при штурмі гірських вершин у інших куточках планети Земля. Біля каплиці — чорний пам’ятник у вигляді гітари і 52 таблички з іменами загиблих. Одна несподівана деталь: спортсменці-скелелазці, яка недавно розбилася на «Стовпах», було 75 років...
Майже вісім кілометрів я добирався до скелі «Пір’я», яку дуже хотів сфотографувати. Кілька разів провалювався на стежці в глибокий сніг, бо спресована ногами і морозом поверхня почала танути й не витримувала моєї ваги. Мені пощастило: біля скель «Пір’я» і «Дід» були альпіністи з Новосибірська. «Ввівши» їх у кадри, я отримав дуже колоритні фотознімки.
Але зустрічі з минулим на «Стовпах» у мене не відбулося, бо скелі, хоч і не змінилися на вигляд, але серед них не було тих людей, з якими мене звела доля 36 років тому...
ЛЬОДОХІД НА ЄНІСЕЇ
Коли повертався із заповідника «Стовпи» в Красноярськ, то довго стояв на мосту й милувався льодоходом на Єнісеї. Ця величезна річка тече з Півдня, від кордонів Росії з Монголією, аж до берегів Північного Льодовитого океану. Весною розмерзається частинами. Коли я дістануся до Таймиру, в місто Дудінку, то там Єнісей буде, мабуть, ще скутий крижаним панцером. Коли дивився на льодохід, то сьогодні вперше за багато днів після старту з Києва защеміло серце: захотілося додому. Але це почуття я ліквідував зусиллям волі, ніби знеболюючим уколом. Попереду ще дуже далека дорога — і розслаблятися не можна... Щоб повернутися додому — на Південь, треба знову летіти на Північ...
Із журналістського проекту «Українці за Уралом», фото автора
