Симон Петлюра і УНР

Спочатку про приємне. Нарешті російська репресивна машина випустила зі своїх кігтів громадян України Ільмі Умерова й Ахтема Чийгоза, й вони прибули до Києва. Умерова, людину вже немолоду й хвору, катували тому, що він публічно заявляв про українську приналежність Криму й пообіцяв поступати так і надалі. З таких же позицій виступав і Чийгоз. Обидва трималися у важких умовах дуже гідно. Цікаво, скільки депутатів Верховної Ради України здатні пройти таке випробування на честь, на вірність і відданість країні? Не думаю, що таких виявиться багато.

А на «Свободі слова» на каналі ICTV говорили про загибель унаслідок замаху чеченської й української патріотки, бійця батальйону імені Джохара Дудаєва Аміни Окуєвої. Це одне з багатьох убивств, що здійснюються останніми місяцями в нас на «материковій» Україні, де, як наївно думає чимало людей, немає війни. Війна російських спецслужб на всій нашій території не припиняється ні на хвилину, й ворожа агентура, на жаль, почувається більш ніж комфортно. Можна висувати претензії СБУ, МВС, але самі ці органи за всього їхнього бажання тут не впораються. Потрібна всенародна боротьба проти шпигунів і диверсантів. Але для такої масової патріотичної мобілізації народ має вірити владі і її силовому блоку. Проте віри немає. За ці роки влада не завоювала народної довіри. Нинішня верхівка з 5-ю колоною вважає за краще дружити, співпрацювати, а ця публіка є живильним середовищем для іноземних втручань, для підривної роботи. Сьогодні наші правоохоронці заявляють, що Окуєва і її чоловік Осмаєв нібито самі попросили зняти з них охорону, але адвокат Аміни Окуєвої стверджує, що це не так.

Біля мікрофона «Свободи слова» радник шефа МВС Зорян Шкіряк одразу почав захищати «честь мундира» й відомчий інтерес. Але ми усі чудово знаємо, що наш силовий блок вельми далекий від досконалості. Минуло 3,5 року війни. А Україна досі залишається прохідним двором для ворога. Кордон з агресором не закрито. Дипломатичні відносини з ним підтримуються. Більше того, почав помітно зростати товарообіг зі стороною, що воює проти нас. Хтось воює, жертвуючи собою за Україну, а хтось торгує, набиваючи свою кишеню й підсилюючи ворога. Як можна ефективно контролювати національну територію за таких умов? Не можна одночасно й воювати й не воювати. Треба нарешті визначитися. Країна, з вини влади, перебуває в стані розслаблення й безпечності. Верхи не мобілізують українське суспільство на відсіч. У СРСР у період Другої світової війни все було обклеєно патріотичними плакатами. Сьогодні я в Києві не бачу жодного плаката, що пояснював би всім і кожному, хто наш ворог, що нам слід робити, яка наша мета в цій війні. Реклами — повно, патріотичної агітації — нуль. Люди просто забувають про війну, про пильність, про елементарну обережність.

На телеканалі «Прямий» політолог Тарас Березовець порушив тему про пам’ятник Симону Петлюрі у Вінниці й про реалії УНР. До нього це саме намагався робити Микола Вересень у бесіді з одеським художником паном Ройтбурдом. Щоб братися за такі теми, треба виконати велику попередню роботу, ознайомитися з великою кількістю джерел, документів тощо. Судячи з усього, і Березовець, і Вересень цього не зробили й виглядали в ефірі досить непереконливо. Березовця відвідав американський гість, політичний аналітик містер Сем Клігер. Враховуючи його бездоганну російську мову (без найменшого американського акценту), Клігер — явно колишня радянська людина. Відповідаючи Березовцю, Клігер побудував свій виступ у цікавій манері: він сам ставив собі запитання й сам на них відповідав. Виглядало це так:

— Чи вбивав Петлюра євреїв? — Ні.

— Чи віддавав Петлюра накази робити погроми? — Ні.

— Чи боровся Петлюра з погромами? — Так.

Якщо керуватися класичною логікою Арістотеля Стагірита, з цього має випливати висновок: Петлюра не винен. Але Сем Клігер робить висновок, що суперечить його власним питанням і відповідям: винен.

Чому ж? А тому, що був главою УНР, а на території УНР відбувалися погроми. Ось така логіка. Утім, Петлюру можна звинуватити й у тому, що він не захистив УНР, хоча й намагався. А якби УНР встояла, то мільйони українців не загинули б від Голодомору, а мільйони євреїв від Голокосту.

Чи можна звинувачувати невдаху в тому, що він невдаха? Петлюра багато чого не зміг, хоча й старався, діючи в максимально несприятливих для України умовах: у Києві в ту епоху влада змінювалася мало не шістнадцять разів, схід і південь країни майже не контролювалися, в Україні діяли німецька армія, австрійська армія, польська, російська біла й російська червона, війська Франції, Британії, Греції, отамани Григор’єв, Махно й багато інших. Величезні шматки території України були окуповані. Зла антипетлюрівська частівка, на жаль, часто відповідала істині:

У вагоні Директорія

Під вагоном — територія.

Так, Петлюра нерідко контролював лише власний штабний вагон... У певних колах Петлюру демонізують і сьогодні. Пан Путін назвав Петлюру нацистом, хоча в ті часи, коли Симон Васильович керував УНР, нацизму як поширеної ідеології й практики не було, він лише робив свої перші непомітні кроки, Гітлер ще лише вступав (під № 7) до лав НРП (Німецька робоча партія) мюнхенського пролетаря Антона Дрекслера. До речі, цю путінську заяву дезавуював у бесіді з Вереснем і художник Ройтбурд, який сказав: якщо нацисти думали про «остаточне вирішення єврейського питання», то Петлюра думав про створення єврейської автономії в Україні. Справді, в УНР збиралися створити таку автономію з центром у місті Бердичеві (нині Житомирська область). Цікаво, що на гривнях УНР були написи єврейською (ідиш) мовою, УНР (аж до створення Держави Ізраїль) була єдиною державою з єврейськими написами на національній валюті. Якось дивно для «антисемітської» країни. Примітно, що видатний лідер сіонізму, уродженець Одеси Володимир (Зєєв) Жаботинський геть відмовився визнавати Петлюру і його соратників антисемітами. А серед керівних діячів УНР були й такі люди, як Пінхос Красний, Моше Зільберфарб, Арнольд Марголін, Соломон Гольдельман.

Усупереч переконанню пана Ройтбурда, погроми здійснювала й Червона армія, особливого Кінна армія Семена Будьонного. Письменник Ісаак Бабель там служив, бачив чимало страшного й жахливого. У книзі «Кінармія» Бабель не міг написати все й прямо, але й написаного виявилося достатньо, щоб розлютити легендарного командарма. Збереглося чимало документів, звітів «Комітетів допомоги погромленим» з ретельними підрахунками кількості вбитих, покалічених, згвалтованих у єврейських містечках на шляху «червоних кавалеристів», що не завадить потім братам Покрасс написати пісню:

«Мы красные кавалеристы

            и про нас

Былинники речистые

            ведут рас сказ...»

Обсяг статті не дає можливості процитувати безліч цікавих фрагментів архівних матеріалів, фрагментів з європейської єврейської преси того часу про більшовицькі погроми, про полк «спартаківців» у Червоній армії, який йшов Україною під гаслом «Бий жидів!» Одну все-таки процитую. Газета міста Вільно (Вільнюс) «Юдіше Цайтунг» від 29.03.1920 року писала про Білу армію: «Уряд Денікіна був набагато гірший, ніж уряди Петлюри й Червоної Армії. З 1—4 листопада було в Києві 1500 єврейських жертв погрому, влаштованого офіцерами Денікіна». Ну, тут свідчень ще більше. Але чомусь, на відміну від Петлюри, Денікіна не роблять символом антисемітизму. Більше того, коли вже у наш час за правління Путіна в Москві відбулося перепоховання з усіма почестями праху Денікіна, то, наскільки мені відомо, жодних протестів з боку будь-яких єврейських організацій не пролунало.

У 20-ті,30-ті роки минулого століття говорити про антисемітські тенденції в Червоній армії було неполіткоректно й небезпечно. До речі, численним євреям-комісарам у цій армії теж, як і Петлюрі, можна дорікнути в тому, що вони боролися проти погромів, але зупинити їх не змогли.

Перекладати провину на поляків (їхні військові сили теж грішили погромами) було контрпродуктивним, у Польщі тоді жила дуже велика єврейська громада, й звинувачення проти цієї країни могли зашкодити єврейським громадянам Польщі.

Російська біла еміграція мала чималий вплив у європейських столицях, де її сприймали як законних представників небільшовицької Росії. Залишалися українці як найслабша сторона. Українці як нація програли війну за незалежність на початку ХХ століття, а на переможених у всі століття вішають усіх «собак», бо історію пишуть переможці. Як сказав стародавній вождь галлів: «Горе переможеним!»

Сьогодні, під час війни, порушення цієї проблематики з винесенням її на широкий загал ні до чого доброго не призведе й міжнаціональних відносин не оздоровить. До цього можна буде повернутися після війни. Усьому свій час: час розкидати камені й час збирати камені.