Минуле не зникає. Героїчно пролита кров не зникає. Вона трансформується в нову форму духовної енергії, породжує людину, яка має його виспівати. Минуле воскресає і розцвітає в генієві.
Євген Сверстюк, український письменник, доктор філософії, президент Українського пен-клубу

Ті, хто злітає над прірвою

Лише там і коли чиновники вимушені були спиратися на суспільство, російська агресія починала пробуксовувати
16 березня, 2018 - 14:10
МАЙДАН. 18 ЛЮТОГО 2014 / ФОТО АРТЕМА СЛІПАЧУКА / «День»

Фільм «Україна. 100 днів над прірвою», який зняв телеканал «1+1», належить до таких фільмів, які мусиш подивитися. Хочеш-не хочеш, але саме мусиш.

Як повчав свого часу Заратустра, «якщо довго вдивлятися у безодню, безодня починає дивитись на тебе». Фільм «плюсів» треба сприймати крізь призму цього висловлювання.

Що таке прірва, про яку нам упродовж 1 години 48  хвилин розповідають діючі персонажі? «Повномасштабна війна з Росією»? Втрата частини території? Національне приниження, яке могло розчавити українську націю? Неконтрольовані добровольчі підрозділи?

Кожен з героїв фільму погоджується, що навесні 2014-го року Україна стояла над прірвою. Точніше, не Україна,  а «ми».

В кожного з героїв те «ми» якесь окремішнє, таке собі персональне пекло для кожного з чиновників.

Яценюк вважає прірвою, коли на рахунку в держказначействі сотня тисяч гривень, а державних боргів — мільярди. І з найтяжчих нічних жахів — коли натискаєш кнопку на урядовому селекторі, а на тому кінці ніхто не відповідає.

В Олександра Турчинова прірва — «коли почнуть трощити склади, магазини», чи апокаліптична візія колон російських танків, які за кілька годин захоплять Київ. Щоби цього не припустити, Турчинов змушений був брехати своїм нещодавнім соратникам, патріотам, він приховував від них, що Росія готова розпочати широкомасштабне вторгнення.

В Арсена Авакова — коли ЗСУ або МВС з сотнями тисяч співробітників не виконує накази і відмовляється стріляти.

В Андрія Парубія — загроза громадянської війни, коли брат стріляє в брата.

В Мустафи Джемілєва — роздуми, чи зробили все, що могли, представники кримськотатарського народу, яких не змогла захистити українська держава.

Втім, нас лякають, а нам не страшно — завдяки філософії фільму авторства Катерини Кириченко та ідеальній  режисерській роботі Тетяни Терещенко, саспенсу не виникає.

Психотрилер локальний, можна сказати, індивідуальний — переслідує чиновників, які відчувають власну відповідальність за втрату Криму, політиків, які побоюються, що зробили недостатньо, могли зробити ще більше.... Але тих жахів зовсім позбавлені інші персонажі — ті, хто не злякався російського вторгнення, хто з голими руками, мисливськими рушницями та іграшковою зброєю, а згодом з автоматами, зрештою і, на жаль, набагато пізніше — гарматами й танками, йшли виконувати свій громадянський обов’язок — захищати суверенітет та територіальну цілісність.

Це добровольці та волонтери, а іноді й олігархи — які йшли наперекір державній машині й теж не бачили жодної прірви. Вони бачили світлий шлях звільнення, шлях до свободи і йшли ним, незважаючи на смерть чи рани. Лише там і коли чиновники вимушені були спиратися на громадянське суспільство — там і тоді російська агресія починала пробуксовувати. Це визнають і герої фільму. Лише тоді, коли еліта змушена була покластися (вимушено, після власної поразки) на суспільство — суспільство врятувало країну і врятувало еліту. Широкий рух добровольців та волонтерів, який після втрати Криму, зміг відстояти Одесу, Дніпро, Харків, Херсон, Миколаїв...

Напевно, в цьому і є головний урок весни 2014-го, про який нам нагадує фільм «Україна. 100 днів над прірвою»: окремі лідері можуть боятися, але цілий народ — ні. Можливо, прірва сама лякається, коли до неї починають придивлятися одночасно мільйони очей.    

Сергій МОРУГІН
Газета: 
Рубрика: