У телевізійному вирі

Коли постійно дивишся канали нашого олігархічного телебачення, виникають дивні, неадекватні відчуття. Передусім якоїсь безнадійності, відчаю й безвихідності. Якщо вірити зомбоящику, гіршої держави, ніж Україна, у світі немає. Йде суцільний потік «чорнухи, вбивства, крадіжки, пограбування, масові епідемії, всілякі провали й тотальний ідіотизм на всіх рівнях. Наше ТБ  разом з політиками перетворило політичне життя країни на балаган. У такій атмосфері люди можуть проголосувати навіть за біса з рогами, не те що за примітивного скомороха. Зникли межі між правдою і брехнею, благородством і підлотою, припустимим і неприпустимим. На нас виливаються  всілякі фейки, брехня, дурощі й практично ніхто цьому не протистоїть. Немає жодних реальних стандартів, усе залежить від суб’єктивності якостей господарів ефіру, від їхнього інтелектуального й морального рівня, від їхньої ерудиції або неуцтва. Нещодавно я почув жахливу цифру: нібито в Україні діє 70 (!!!) факультетів журналістики. Навіщо нам з нашим 40 мільйонним (є різні оцінки) населенням стільки? Це ж можна забезпечити фахівцями всю Європу (з великим перебором). Ось тільки з якою якістю. Набридло ловити телеведучих на псевдофактах, неточностях, безглуздостях тощо. А ще фантастичний суб’єктивізм і карикатурний апломб. І це не лише на таких каналах, як «112», NewsOne, «Наш», «Інтер», а й на тих, що вважаються цілком респектабельними, на кшталт «24» або «1+1». До речі, проблема телеведучих одна з найгостріших на нашому ТБ.

Днями мені довелося дивитися на «24» програму, присвячену п’ятиріччю російського псевдореферендуму в Криму. Ведучий чомусь переказував дані пропаганди РФ про те, що нібито на півострові за приєднання до Росії проголосувало 97%. Чому ведучий так вірить казкам дідуся-чекіста з Москви? Так зручніше, щоб самому не перевіряти, не мізкувати? Є така програма «Крим. Реалії», можна було поцікавитися, а не видавати свої далекі від істини роздуми глядачам. Ведучий «24» — здається, на прізвище Омельченко, розповідав про тотально проросійські настрої в Криму, спираючись виключно на свої уявлення. А тим часом, в Криму впродовж 20 років систематично українськими, російськими й західними соціологами проводилися соціологічні опитування. Так-от, за всі ці роки кількість кримчан, які бажали приєднання до РФ, ніколи не перевищувала 32—34%. Це багато, але далеко не більшість. А в псевдореферендумі 2014 р., за даними російського «Меморіалу», за даними  уповноваженого з прав людини при президентові РФ (щоправда, їх швидко зняли, щоб не псували картину), за даними Меджлісу кримськотатарського народу, взяло участь якраз не більш як 34% жителів Автономної республіки Крим (разом з Севастополем).

Омельченко живописав зраду українських військових у Криму, але, суворо кажучи, юридично зрадниками є лише ті, хто перейшов на службу до ворожої армії, а таких виявилося не більш як 30%. Ще приблизно стільки вийшли на материкову Україну, а решта написали рапорти про відставку, що йдуть у запас і так далі. Написали через відчай і безвихідь, через повну втрату довіри до вищої влади в Києві, від якої в лютому-березні 2014 р. чекали хоч якоїсь реакції на події, на вороже вторгнення, але так і не дочекалися. Здавалося б, у ведучих має бути такий простий і зрозумілий стандарт: не володієш питанням, не берися про нього говорити. На жаль, цей стандарт на нашому ТБ не працює. Дозволю собі висловити єретичну думку. Якби сталося так, що протягом року ТБ в Україні перестало б працювати, то українське суспільство помітно оздоровилося б з духовного погляду. Я заявляю це як людина, яка вже чимало років з ранку й до вечора моніторить багато телеканалів.

І на «Прямому» ведучі Вересень і Орловська запросили до студії нардепа від «Опоблоку» пана Німченка, близького до великого правознавця всієї Великої, Малої й Білої Русі, який, у свою чергу, близький до кремлівського «вождя й учителя». Німченко одразу вразив публіку (у контексті прокльонів на адресу націоналізму) заявою про те, що в Європі «більше немає національностей, там усі об’єдналися». Говорять, що пан Німченко був у нас суддею Конституційного Суду. І тепер ми маємо повірити, що в Європі більше немає французів, німців, іспанців, шведів, італійців і греків? Утім, це той самий Конституційний Суд доводив нам 15 років тому, що Кучма був в Україні президентом не два терміни, а лише один, хоча мільйони українців брали участь у президентських виборах, де Кучму обрали, саме двічі, 1994-го і 1999 року.

Паства Вересня енд Орловської гаряче обговорювала питання про те, що лише держава має монополію на насильство. Формально правильно. А по суті? А де була ця монополія на насильство в лютому, березні й так далі 2014 р. у Криму й на Донбасі? І тоді ніхто не засуджував добровольців, які взяли собі цю монополію, власними грудьми захистивши Україну.

Що робити, якщо влада не використовує свою монополію, якщо вороги України торжествують і діють усередині нашої країни абсолютно вільно? Абсолютно зрозуміло, що якщо ті, кому належить, будуть і далі саботувати свою монополію на насильство проти антиукраїнських сил, їхні функції знову візьмуть на себе добровольці.

Звичайно, дуже б хотілося на виборах покарати нинішню владу за капітуляцію перед внутрішньою антиукраїнською сволотою, за тріумф внутрішніх ворогів і багато за що ще. Але є реальна небезпека сприяти перемозі ще більш негативних політичних кіл.

Тому особисто мені доведеться стримувати гординю й діяти обережно, щоб гіпотетично краще не зашкодило відносно прийнятному.

Канал «Еспресо-TV» з ведучими Мирославою Барчук і Павлом Казаріним зібрали своїх фігурантів. Говорили й про Крим. Зокрема, пані Мирослава нагадала, що в середині 90-х років минулого століття велику роль у придушенні мєшковщини й затвердженні українського суверенітету над Кримом зіграв генерал Євген Марчук. Це викликало невимовну лють присутнього в студії Олександра Мороза, який повністю заперечував роль Марчука і навіть кинув фразу: «А яке він мав до цього відношення?» І далі Сан Санич повідав, що це саме він, Мороз, усе вирішив у Криму, видавши у Верховній Раді постанову про ліквідацію інституту президентства в Криму.

Як кримчанин, який відстежував події, можу повідомити дідусю Морозу, що у той час на півострові на його постанови плювали. Усе зайшло так далеко, що ніякими постановами, рішеннями й бюрократичними папірцями зупинити вже нічого було не можна. Точно так і 2014 року голова ВР і в.о. президента Турчинов міг видавати які завгодно постанови щодо Криму, російські танки постанов не читають. Та й тоді, у 90-ті роки, Юрій Мєшков уже перебував під безпосереднім управлінням Москви, підтримуючи з нею оперативний контакт через вузли зв’язку штабу Чорноморського флоту в Севастополі. Були сформовані проросійські збройні загони. Мені навіть страшно уявити, що б з ним зробили...

А от коли заколот Мєшкова нейтралізували українські силовики, цій антиукраїнській публіці довелося заспокоїтися. Операція була чудово здійснена генералом Марчуком. Ми, на відміну від Мороза, це пам’ятаємо. Як пам’ятаємо й смутну кучмо-морозівську політичну архаїку, що позбавляла Україну можливості швидко й ефективно розвиватися.

До речі, як повідомив «5 канал», у цілої низки кандидатів у президенти України у програмах немає ані слова про Крим, що, на думку «5-го», є своєрідним сигналом Путіну про готовність здати національні інтереси України.

Мою увагу привернуло одне повідомлення в так званому рухомому телевізійному рядку. З повідомлення виходило, що у нас почалася нещадна боротьба з корупцією. До трьох років ув’язнення засудили главу районної адміністрації за те, що він незаконно виписав собі премію у 69 тисяч гривень. Мені здається, що суди виховують корупціонерів: мовляв, красти треба багато, дуже багато, вкрадеш мало — можуть кинути до в’язниці.

Ті, хто грабує Україну на мільйони й мільярди, не постраждали й не постраждають. У нас склалася практика, що фігурант, який привласнив дуже велику суму, піднімається на особливий рівень, потрапляє у сферу недоторканності для правоохоронних органів і судів, у сферу верховного «договорняка», де всі питання вирішуються за «поняттями». А за 69 тисяч гривень можна й до в’язниці...