Люди, які мають свободу вибору, завжди оберуть мир.
Рональд Рейган, 40-ий Президент США

Українофобія замість мистецтва

Навіщо знадобилося тенденційно препарувати знаменитий роман Михайла Булгакова?
18 травня, 2012 - 00:00
КАДР ІЗ ФІЛЬМУ «БІЛА ГВАРДІЯ» / ФОТО З САЙТА KINOPOISK.RU

Московський державний телеканал «Росія» вже давно «славиться» не цілком дружньою (м’яко кажучи) позицією щодо незалежної України, її історії, справжньої культури, вільної від недобросовісних, заідеологізованих міфологем, до нашого європейського цивілізаційного вибору. Але навіть на цьому тлі новий телесеріал «Біла гвардія», прем’єра якого, зауважимо, «випадково» збіглася в часі з вирішальним днем голосування на виборах президента Російської Федерації, просто не може не приголомшити. Аж надто явно помітно неприйняття всього українського, надто не прикрите прагнення підмінити жорстокі, криваві й не підлягаючі спрощено-примітивній оцінці події 1918 року, змальовані в класичному романі Булгакова, — вульгарною й злісною карикатурою.

Особливого значення творці телефільму — режисер Сергій Снєжкін, співавтори сценарію, колишні кияни Марина та Сергій Дяченки (а ще привернув увагу цікавий логотип, що передує фільму: «Олександр Роднянський представляє» — так, йдеться про ще одного колишнього киянина, колишнього керівника популярного каналу «1+1»), вочевидь, надавали тому «зірковому» складу знаменитих акторів, який їм удалося зібрати. Костянтин Хабенський, Федір Бондарчук, Сергій Шакуров, Сергій Гармаш, Михайло Пореченков. Визнані таланти, що й казати. От тільки з кіномистецтвом серіал Сергія Снєжкіна, наважуся стверджувати, не має нічого спільного. Бо завдання, поставлені в цьому випадку, були нескінченно далекими від будь-якого мистецтва: створити черговий українофобський «телепродукт», спробувати укорінити в свідомості російського глядача (а якщо вийде — й у українського) думку про те, що всі, хто зі зброєю в руках боровся за державну незалежність України в 1918-1922 роках, є ворогами, злочинцями, бандитами й патологічними садистами, й ставитися до них слід відповідно. Передусім йдеться про Симона Петлюру та його війська.

Але перш ніж говорити про те, чи відповідає «кривавий феєрверк» тих звірств, злочинів і кровопролиття, який у серіалі С.Снєжкіна являють глядачам петлюрівці, хоча б мінімальною мірою історичній правді (а тим паче про те, наскільки достовірні у фільмі їхні образи), розглянемо все-таки зміст класичного літературного першоджерела — роману «Біла гвардія». Нам треба з’ясувати, чи була у Михайла Булгакова власна концепція подій, що відбувалися в Києві й Україні в цілому 1918 року, й наскільки актори й режисер фільму дозволили собі відійти від цієї концепції, точніше в тенденційних ідеологічних цілях «підправити її». Це важливо зрозуміти, оскільки екранізація улюбленого для багатьох читачів роману все-таки, погодьтеся, має принаймні не спотворювати задуму автора.

Отже, як бачив усе, що коїлося тоді довкола, видатний письменник (звернімося до тексту «Білої гвардії» — іншого виходу немає)? Слід одразу підкреслити, що, ні в якому разі не належачи до прибічників незалежної української державності (що було неминучим наслідком його походження, виховання і, якщо хочете, не викоренених станових забобонів), будучи переконаним україноскептиком (та й узагалі людиною скептичного складу розуму, звиклою пропускати «загальноприйняті» істини через «фільтр сумніву»), Михайло Опанасович Булгаков ніколи не був українофобом. Він був щирим, переконаним гуманістом — і слова Олени Турбіної, мабуть, найближчого авторові персонажа роману: «Усі ми в цій крові винні!» значною мірою відображають позицію письменника. Перші читачі «Білої гвардії» 1925 року (найчутливіші з них) тонко вловили цю особливість твору; в архівах ГПУ зберігаються такі, наприклад, листи, адресовані Булгакову: «Ваш роман вищий за ті невеликі перешкоди, що звуться політичними барикадами». По суті, сказано дуже точно!

Саме це слід мати на увазі, оцінюючи відверто «імперські» висловлювання тих героїв роману, які, як традиційно заведено вважати, або є мало не другими «я» автора (Олексій Турбін), або духовно досить далекі від нього (офіцери старої царської армії Мишлаєвський, Шервінський, Тальберг). Ось, наприклад, Олексій Турбін істерично викрикує: «Я б вашого гетьмана (Скоропадського. — І.С.) за облаштування цієї милої України повісив би першим! Хто тероризував російське населення цією мерзотною мовою, якої й на світі не існує? Гетьман!» (тут-таки йде іронічний коментар Булгакова: «Шматок огірка застряг у Турбіна в горлі, він бурхливо закашлявся й задихнувся, і Ніколка, молодший брат, почав бити його по спині»). А ось одкровення Шервінського: «Край український, тут є елементи, які хочуть балакати цією мовою своєю — нехай»! (яка благородна поблажливість!) А у відповідь Олексій Турбін (у фільмі — Костянтин Хабенський) істерично кричить: «П’ять відсотків, а дев’яносто п’ять — росіян!»). Далі Булгаков пише: «Турбін вкрився плямами, й слова в нього вилетіли з рота з тонкими бризками слини. Очі палали». Тобто, співчуваючи своїм героям, певною мірою розуміючи їхній імперський «невроз», Булгаков (інакше він не був би видатним письменником, який розуміє весь драматизм життя й усю його складність) свідомо представляє багато сцен з їхньою участю в сатиричному, навіть фантасмагоричному світлі.

Такою, наприклад, є історія з «дивним порятунком» імператора Миколи ІІ, який, як запевняють присутні в будинку Турбіних «панове офіцери», «поза сумнівом живий», «був вивезений з Катеринбурга до Сибіру, й потім, через Азію, через Сінгапур; прибув до Європи» й зараз інкогніто перебуває в гостях у правлячого кайзера Вільгельма ІІ», але, поза сумнівом, скоро прибуде до Росії, до Києва, відкриє своє ім’я, очолить армію й візьме Москву» (щось гоголівське є в цьому епізоді!). А у відповідь на резонне зауваження: «Але ж кайзера Вільгельма уже місяць як скинули, він зрікся престолу й утік до Голландії!» звучить негайна відповідь: «Вони обидва, два імператори, зараз у Данії, в гостях у імператриці Марії Федорівни й скоро повернуться на трон!» Коментарі зайві...

Ось чому органічною й характерною для роману є сцена з Мишлаєвським, який, «похитуючись» (бо вже дуже п’яний), гучно проголошує: «На Русі можливе лише одне: віра православна, влада самодержавна!» І потім, з відчаєм людей, які приречені й, здається, підсвідомо відчувають це, «панове офіцери» відчайдушно співають заборонений у гетьманському Києві 1918 року гімн «Боже, царя храни!». Узагалі, весь цей епізод розроблено явно іронічно.

Але більше того, в романі є цілі сторінки, де Булгаков «знімає маску» неупереджено-глузливого оповідача й говорить уже прямо від себе, чітко заявляючи свою позицію. «Що коїться навколо, — пише автор, — у тій справжній Україні, що більше за Францію, в якій десятки мільйонів людей — цього не знав ніхто. Не знали, нічого не знали, не лише про місця віддалені, а й навіть — смішно сказати — про села, розташовані за п’ятдесят верст від самого міста. Не знали, але ненавиділи всією душею. І коли доходили смутні звістки з таємничих областей... про те, що німці грабують мужиків і безжалісно карають їх, розстрілюючи з кулеметів, не лише жодного голосу обурення не пролунало на захист українських мужиків, але не раз, під шовковими абажурами у вітальнях, скалили по-вовчому зуби, й чути було мимрення: «Так їм і треба! Так і треба; мало ще! Я б їх іще не так. Пам’ятатимуть вони революцію. Навчать їх німці — своїх не хотіли, спробують чужих!»

І ще Булгаков пише і так: «Петлюра. Та не було б його. Турок, земгусар, Симон. Не було. Так, нісенітниця, легенда, міраж. Просто слово, в якому злилися й невгамована лють, і жага мужицької помсти, й сподівання тих вірних синів своєї підсонячної, жаркої України... що ненавидять Москву, хоч би якою вона була — чи більшовицькою, чи царською, чи ще якоюсь».

Ось такою є позиція автора. З нею можна не погоджуватися, аргументовано (або не дуже) сперечатися або приймати її, але, в усякому разі, неприпустимо спрощувати її, зводячи до примітивного антиукраїнського пасквіля. Але саме це дозволили собі зробити творці московського серіалу «Біла гвардія». Коротко нагадаємо лише найбільш кричущі фальшиві «вставки» в перебіг сюжету фільму, яких, звісно, немає в Булгакова. Ось петлюрівський полковник Козир-Лешко, побивши свого помічника, смачно рубає своєю офіцерською шаблею... глобус, примовляючи: «Рубаю, як жидівську голову, як жидівську голову!» Ось гетьман Скоропадський раптом називає російську мову «собачою» (?! — І.С.). Ось петлюрівський караул без будь-яких видимих причин уночі стріляє по ліхтарях («Бо очі ріже»), розбиває їх і тільки потім розуміє, що залишився без світла. Ось петлюрівський офіцер розрубує шаблею голову українському поетові — прибічнику «самостійності» лише за те, що «щось він погано українською мовою розмовляє. Рубайте його!» А ось той же полковник Козир-Лешко (по суті, не образ, а потворна лялька, покликана втілювати «розумову відсталість українських націоналістів», вирушаючи з військом із села на Київщині, наказує селянам спалити сільську школу — «бо вона вся москальського духу набралася».

* * *

Напевне, досить перераховувати злісні антиукраїнські дурні вигадки. Важливіше, мабуть, інше. По-перше, коли наш інформаційний простір буде захищений від подібних, вибачте на слові, «творів мистецтва» (мабуть, не раніше, ніж Україна стане не формально, а по суті незалежною. Це той політичний аспект проблеми, про який ніяк не можна забувати!)? І по-друге, коли стануть надбанням масового українського глядача якісні, цікаві й розумні телесеріали, що несуть правду про національну революцію 1918-1921 років? Думаю, відповідь тут така ж, як і на перше запитання (дивись вище).

Ігор СЮНДЮКОВ, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments