Істина - пробний камінь самої себе та брехні.
Бенедикт Спіноза, нідерландський філософ, науковець, політичний та релігійний мислитель

«Війна стає тлом для певної історії»

Як фотограф Олесь Кромпляс зробив мистецький проект на передовій
2 грудня, 2016 - 14:46
Олесь Кромпляс в авдіївській промзоні. Фото надано Олесем Кромплясом

400 кадрів на чорно-білій плівці і 40 полароїдів — такий сухий підсумок роботи Олеся в авдіївській промзоні, найнебезпечнішій ділянці у зоні АТО, у жовтні цього року. Дозволу на цю поїздку фотограф домагався півроку. І це — попри великий досвід роботи на передовій. Власне, сам Олесь був бійцем батальйону «Азов» і у складі формування брав участь у звільненні Маріуполя у 2014 році. Він робив репортажі з донецького аеропорту, Широкиного, Дебальцевого. Два роки тому Олесь розповідав про деякі з цих поїздок «Дню» (матеріал «Людина з фотоапаратом і... гранатометом» у №217 за 18 листопада 2014-го). Сьогодні основна робота Олеся — не журналістська, але пов’язана з військовими, він працює директором з маркетингу у новоствореному Центрі практичної допомоги захисникам України AXIOS, головна задача якого — працевлаштовувати демобілізованих АТОвців.

Перед інтерв’ю Олесь забігає на пошту, щоб відправити бійцям обіцяні фотографії з Авдіївки. Одну дарує мені — на ній чоловік стоїть у воротах ангару, між вибитим вікном і посіченою осколками снарядів стіною — ці дірки схожі на зорі. «Тут не написано, що це «промка». Але, як на мене, передає дух того, що там відбувається», — каже Олесь. Знімати хоч на плівку, хоч полароїдом у гарячій точці — ризик на межі з божевіллям. Важко фізично і технічно, а результат майже не передбачуваний. Тому починаємо розмову з того, що наштовхнуло на таку ідею.

СПОЧАТКУ — БІЙ З БЮРОКРАТІЄЮ

— Такими камерами, як у мене, у військовій журналістиці ніхто не знімає років 20—30. Одна моя камера — 1990—2000-х років, друга, Leica М3, — 1955 року. Репортажі на стандартну камеру, по суті, є фіксацією дійсності.   Я хотів зробити мистецький проект там, де немає місця мистецтву.

Довго готувався до поїздки в Авдіївку. В останній перед від’їздом тиждень гортав книжку The Polaroid Book, де зібрані кращі полароїдні знімки, і подумав, чому б не спробувати так працювати. Купив стару камеру, буквально в останній момент знайомі з Польщі привезли пачку полароїдів. Вирішив, що паралельно з іншими камерами у мене буде така.

В авдіївській «промці» були складні погодні умови. Це вкупі з обстановкою дало якісь технічні і творчі ефекти. А тематично намагався подати обстановку, в якій перебувають воїни, і зробити їх портрети. Робив так, щоб обличчя змазувались, щоб портрети уособлювали не одну конкретну людину. Тим більше, бійці там не люблять світитись перед рідними. Дві третини з них брешуть про те, де перебувають, щоб ніхто не нервував.

Ви намагались потрапити до Авдіївки півроку. Чому так довго?

— Інші свої репортажі робив так: або я служив і був безпосередньо на місці, і з того, що пережив готував репортаж постфактум, або траплялись оказії поїхати у зону бойових дій, наприклад, з місією волонтерів. Тому раніше це було легше.

Зараз діставав дозвіл півроку, тому що, певно, довго нікуди не їздив, та ділянка фронту не була особливо мені знайома, і коли домовлявся щодо зйомки на «промці», зіштовхнувся з величезною бюрократичною машиною у нашій армії. Півроку, поки шукав фінансування і виробляв ідею, була усіляка тяганина за принципом  «принеси папірець, якого не існує». Це тривало, поки не змінився підрозділ, який стояв на промзоні — наразі це 72-а бригада Збройних сил України. Там трапились адекватні люди, і оскільки вже мав певне ім’я, рекомендації від волонтерів і військових, мені дозволили побути там чотири дні. З дорогою це зайняло десь тиждень. Цього часу вистачило, щоб все більш-менш зрозуміти і зробити репортаж, який би відображав ситуацію, що там є. І паралельно — здійснити творчий проект.

«МОЯ LEICA — ЕФЕКТИВНИЙ ПРИЙОМ НАЛАГОДЖЕННЯ КОНТАКТУ»

Як складались стосунки з військовими?

— Нормально. Бійцям пояснили, що я там не просто так, а виконую потрібну функцію. Коли приїжджаю, розповідаю, що і куди піде, навіщо це роблю. Так налагоджується контакт. Взагалі цього разу на тлі забуття про війну у Києві та великих містах, люди швидко погоджувались на зйомку і не чинили перешкод.

До речі, моя Leica — ефективний прийом налагодження контакту з бійцями. І так само з полароїдом. Бійці бачать його, кажуть: «Ага, і у моїй родині такий був. Давай сфотографуємося, подивимось, як воно вийде».

А ким є люди, які зараз стоять в авдіївській промзоні?

— Це контрактники. Дуже часто ті, які підписали контракт вдруге. Або раніше були призвані, йшли добровольцями. Люди повертаються сюди, бо хочуть захищати Батьківщину, але вже за контрактом, оскільки це дає певні соціальні гарантії і хорошу зарплату. До того ж, буває, що у мирному житті десь конкуренція висока, десь зарплати низькі, десь обставини не складаються, і, звісно, завжди є бажання повернутися.

«ТЕПЕР НІХТО НЕ ЇЗДИТЬ НА ПЕРЕДОВУ»

— А чи стала професійнішою за понад два роки АТО робота журналістів на передовій? Чого досі не вистачає?

— Ніхто нічого не зрозумів — раз. Кількість відряджень туди різко зменшилась — два. Взагалі люди, які потрапляють на схід раз на півроку або рік, нічого не здатні зрозуміти навіть фізично. Тому якість репортажів падає, люди просто не вміють там працювати. Ніхто нікому у вину цього не ставить, але так є.

Реакція військових на пресу зараз погіршилась. Це замкнене коло. Журналістів не люблять, бо ті погано знімають. А погано знімають тому, що їх не люблять, не чекають, не дають дозволу працювати. Треба заслужити довіру військових, тоді краще все розумієш. Мені вдалося втулитись у це коло. Тим більше, сам воював. Заздалегідь знав, як і що людина сприйме, як з нею треба говорити.

Тепер ніхто не їздить на передову, бо акценти інші, всім байдуже. Щоб правильно показати те, що там відбувається, треба глибше пізнавати тему. А для цього потрібні інші бюджети. Щоб розповісти про події біля Мар’їнки, треба побути там тиждень-два, на що у наших медіа немає грошей. Від того якість і кількість матеріалів падає.

Але нічого не зрушиться, доки повністю не зміниться інформаційна політика, поки не з’явиться комплексна державна програма, яка б передбачала грамотну роботу з пресою. Зараз грамотно налагоджена тільки процедура отримання прес-карти АТО. Гадаю, має бути якась громадська ініціатива у бік розробки нормального механізму роботи з журналістами.

«ЯКІСНИЙ ФОТОПРОЕКТ ПРО ВІЙНУ — ЯК ХОРОШИЙ ФІЛЬМ»

Донецький аеропорт став символом незламності. А що буде уособлювати «промка»?

— Люди вчасно звернули увагу на події в аеропорту і на його героїчних захисників, усвідомили, що він уособлює. У цьому допомогли ті, хто робив хороші проекти про аеропорт, зокрема Сергій Лойко. А про те, що було з 81-ю бригадою ЗСУ в Луганському аеропорту 2014 року, майже ніхто не знає. Хто знає про подружжя з Луганська, яке возило українським військовим їсти, а «сепари» зловили цих людей і розстріляли? Були сплески репостів у Facebook, але потім... Взагалі, якщо хочеш щось знецінити — пускай його у Facebook. Люди не звикли сприймати те, що в інтернеті, як щось, гідне уваги.

В інформаційному плані щодо авдіївської промзони все починалось, як з аеропортом. Там щось відбувається, звідти йде погана статистика, є поранені, тривають напружені бої, але нікого не пускають, точно нічого не знаємо — у принципі, майже ніхто і не хоче знати. Зараз суспільство майже не бачить військових. Бачать студентів у новій формі, людей, які працюють у штабах, а тих, хто на фронті, — ні. Скоро, певно, дійде до того, що бачитимуть тільки «аватарів» на вокзалі. 

Ви самі задоволені результатом роботи в Авдіївці?

— Так. Я займаюсь тим, що мені найцікавіше. Коли кудись немає доступу, завжди туди лізу. Авдіївська промзона — актуальна незвідана тема. Хочу продовжувати — один в полі воїн. Хочу зробити з цих матеріалів щось комплексне — і для виставки, і для книжки. Сподіваюсь, далі зможу знімати масштабніше, інформативніше.

Дуже хочу зробити виставку, щоб ці знімки надрукували у великому розмірі, щоб «безодня дивилась на людину». І щоб ця виставка змогла відновити інтерес людей до подій, які там зображені. Люди на «промці» — герої, вони щодня ризикують життям. Там справді Перша світова війна — все сіре, немає дерева вище за півтора метри, все посічене. І вночі гримить.

Потрібні фотопроекти про війну. Один репортаж, одне фото нічого не дають. А якісний проект — як хороший фільм. Війна стає тлом для певної історії. І так люди знов цікавитимуться цими подіями.

Сам здебільшого переглядаю старі проекти. Наприклад, з війни у В’єтнамі — роботи Генрі Хуета, Едді Адамса, Тіма Пейджа, Філіпа Джонса Гріффітса. Це унікальні знімки, які і сьогодні передруковуються. Розумієш, що люди проводили на війні місяці. Хочеться рівнятися на них.

Марія ПРОКОПЕНКО, «День», фото Олеся Кромпляса
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments