Діти починають запитувати...

«МИ ПОБУДУЄМО УКРАЇНУ, З ЯКОЇ НЕ ЗАХОЧЕТЬСЯ ВИЇЖДЖАТИ»

Олег БЕСПАЛОВ, народний депутат України:

«Шановна Аню!

Мені було одночасно цікаво та гірко читати твого листа. Цікаво тому, що я сам батько, і мені дуже приємно читати гострі та точні запитання розумної, розвиненої, небайдужої дитини. Відрадно бачити, що ти не замикаєшся тільки на шкільній програмі, хочеш знати більше, краще, крокувати в ногу з століттям. Чому гірко? Навмисно чи ненавмисно, на прикладі села, у якому живеш, ти показала практично всі проблеми нашої Батьківщини.

Чи образливо мені? Дуже. Чи можна щось зробити? Думаю, так. У країні не тільки відбуваються позитивні зміни на макроекономічному рівні, а й зростає реальна зарплата, отже — життя людей покращиться. На жаль, життя неможливо змінити одним помахом чарівної палички. Так сталося, що і я, і твої батьки, і мільйони інших людей жили в Радянському Союзі, де часто панували зрівнялівка й окозамилювання. У 1991 році Україна здобула незалежність, але не змогла одразу стати багатшою. Ти зростала разом із нашою країною, ще дуже молодою, але яка вже бореться за своє місце під політичним сонцем. Напевно, ти пам’ятаєш, як важко було робити перші кроки, як часто доводилося починати спочатку, як важко було там, де труднощів, на перший погляд, просто не було. Тому ми повинні ще багато чого зробити, змінити, можливо, переламати — для того, щоб і ти, і мої діти, і мільйони інших дітей не почувалися обділеними, а росли й досягали успіхів. Я вірю, що це станеться, що ти зможеш пробитися в нашому непростому житті, досягти успіху та здійснити свої заповітні мрії.

Я про одне тільки хотів просити тебе. Не мрій про те, щоб виїхати з України. Батьківщину не вибирають — повір, це не порожні слова. Я хочу вірити, що ти зможеш написати до газети «День» листа вже через рік або через два, щоб розповісти її читачам про те, як життя навколо тебе змінюється на краще. Головне — твої батьки можуть пишатися тим, що виростили таку небайдужу та допитливу доньку, дівчинку, здатну ставити запитання дорослим дядькам та вимагати відповідей на них. Знаєш, це добре, що є такі діти, як ти, котрі не дають у хорошому значенні спокою нам, дорослим».

Станіслав НІКОЛАЄНКО, народний депутат України, голова парламентського комітету з питань науки та освіти:

Про списування в школах:

— Той, хто в дитинстві списує, хто в дитинстві живе за рахунок чужої праці, гірко пошкодує в майбутньому. Людина, яка не приучена до праці, а розумова праця — це один із найважчих видів діяльності, може виявитися абсолютно не адаптованою до майбутнього. Адже далі життя легшим не буде: вичерпуються природні ресурси, вичерпується здоров’я людей, існує безліч негативних екологічних чинників. Тому нашим дітям розумово доведеться дуже багато працювати. А якщо вони вже сьогодні списують, то це біда. У зв’язку з цим мені хочеться звернутися до усiх педагогів. Невже вони не можуть розрізнити, списує дитина, чи вона сама вирішила ту чи іншу задачу?

Про відсутність позакласних гуртків і секцій:

— Я днями виступав на нараді з питань інноваційного розвитку, де були присутні Президент і голова уряду. І я навів такий приклад: ми говоримо про інноваційний розвиток, тобто розвиток, заснований на нових знаннях. Але які можуть бути нові знання, яка наука та яка освіта, коли держава, що повинна опікуватися цими галузями, виділяє на освіту замість 10% ВВП лише трохи більше 4%? А те, що називається сума в 5,5% від ВВП, то це за рахунок того, що туди включена плата батьків за навчання, тобто так зване платне навчання. А це не бюджетне фінансування. Тому й гуртки не фінансуються — не до них. У нас олігархи сьогодні відклали $30 млрд. за кордоном. Якби ці гроші були в бюджеті, цих би проблем не було.

Про приїзд до школи народного депутата:

— Я за два роки свого депутатства провів 237 зустрічей, зокрема відвідав майже 100 шкіл. Коли зараз я, як народний депутат, приїжджаю в школи, ніхто не робить нічого додаткового з нагоди мого візиту. Я бачу життя таким, як воно є. І коли у мене є змога допомогти навчальному закладу, я допомагаю. Я вважаю, що те, про що пише ця дівчинка, — це якась «відрижка рабства», яку з себе потрібно видавлювати.

Про дискотеки:

— Мій брат працює директором сільської школи. На Великдень я був у цьому селі. Зібрав голову сільської ради, директора школи, активістів і запитав: «Вам не соромно, що зараз у селі самі лише кафе працюють?» На мою думку, це діється тому, що, по-перше, в дітей, у людей в селі немає відчуття перспективи, а по-друге, усі вже давно опустили руки. Влада працює сама на себе.

Про російськомовність депутатів і ЗМІ:

— Просто ці депутати не вважають себе громадянами України. А по-друге, вони дуже й дуже ліниві. Вони, напевно, так само завдання в школі виконували, як і діти з першого запитання. Якщо людина за 13 років не вивчила українську мову, то вона (я перефразую одного французького просвітителя) — або загарбник, або гість, або несповна розуму.

Про книжечку рідною мовою за 18 гривень:

— Тому, що Президент і уряд ввели податок на додану вартість на книги та підручники, а на пропозицію народного депутата Ніколаєнка, яка була проголосована у законопроекті 4001, Президент наклав вето. Сьогодні книжковий бізнес — це великі гроші. Й на ньому наживаються, як наживаються на ліках, на спирті, на тютюні, на хлібі.

Олег ЗАРУБІНСЬКИЙ, народний депутат України:

Про списування домашніх завдань:

— Результатiв довго шукати не треба — подивимось на людей, які є на владному Олімпі. Піднімемо їхні атестати з середньої школи, дипломи з інститутів. Часто-густо це просто «двієчники». І в цьому проблема нашого суспільства, яку ми успадкували ще з радянських часів, — «двієчники» заправляють усіма рештою. Людина, в якої не було жаги до знань в період з 7 до 17 років, яка після навчання залишає собі лише «корочку» від диплома, а вкладиш з оцінками урочисто спалює — щоб ніхто не побачив, як вона вчилась, завжди буде «двієчником» і в житті. У кращому випадку вона стане бізнесменом — у нас дуже багато колишніх «петеушників» ними стають, і я можу пояснити, чому. Український бізнес — у більшості випадків бізнес «беспредельный». А що, хіба відмінники звикли до того, що проблеми можна вирішувати не лише ліктями, але й кастетами?.. Хотілося б, щоб наше суспільство стало таким, у якому саме ті люди, які сумлінно вчаться, потім піднімалися й у кар’єрі.

Про гуртки і секції:

— Те, що вони не працюють, — явище ганебне. Школа повинна формувати всебічно розвинену людину. Не можна на уроці одночасно й навчати, й виховувати. Гуртки та секції якраз і дають можливість виховувати особистість. А чим людина вихованіша, тим вона законослухняніша, гуманніша.

Про поїздки на олімпіади на татовій машині:

— Життя таке, що спочатку треба чогось досягти, показати, що ти можеш, а потім вже суспільство має підтримувати найкращих, найобдарованіших, найталановитіших. Отже, подякуйте татові, що він не горілку вдома п’є, а дбає про ваше майбутнє.

Про депутатів, до приїзду яких у школу діти готуються два тижні:

— На жаль, ми живемо в пострадянській країні. У радянські часи було нормою, коли до днів народження наших «великих керманичів» здавалися різні промислові об’єкти, серед них і атомні електростанції. Результати тих «трудових подвигів» відомі.

Про комп’ютери, яких бояться дорослі:

— На жаль, частина нашої інтелігенції доводить, що ручкою писати легше. Але ж дайте, панове, хоч дітям світ побачити! Комп’ютер сьогодні є не розкіш, а шлях до елементарних, необхідних щодня знань.

Про цигарки та алкогольні напої біля школи:

— Це — елементарне порушення чинного законодавства. Батьки учнів мають порушити це питання.

Про дискотеку без тверезих:

— На жаль, велика частина нашої молоді не знає, як самовиразитися, нездатна привернути до себе увагу протилежної статі чимось конструктивним — чи то знаннями, чи спортивними досягненнями. Алкоголь — компенсація бездарності.

Про телебачення для дітей:

— Я здивований, що досі у такiй великій країні, як Україні, немає навчального каналу. От нехай би бізнесмени — колишні «двієчники» спокутували свої гріхи за нехлюйство в шкільні роки, зорганізувавши такий канал.

Про народних депутатів України, які не знають української мови:

— Очевидно, ці пани або ледарі, або просто зневажають українську мову. Отже, їхнім виборцям слід було б подумати, кого вони обирають. Можливо, комусь з моїх колег було б краще податися у народні депутати в Держдуму РФ, помінявши громадянство.

Про книжечку про тварин рідною мовою, яка коштує 18 грн.:

— Безумовно, треба підтримувати своє книговидання, особливо — українською мовою. Це є нормальна практика для Франції, наприклад, інших європейських країн — дбати про мову свого народу.

Про дитячі мрії щодо виїзду за кордон:

— Треба орієнтуватися на політиків нової генерації. Я думаю, що разом з цією дівчинкою ми побудуємо таку Україну, з якої виїжджати не захочеться.

ДІТИ ПРЕД’ЯВЛЯЮТЬ ДОРОСЛИМ РАХУНОК

Ірина КАРССЬКА, головний бухгалтер приватної фірми (м. Луганськ):

«Шановна Аня! Твій лист, твої запитання показують, що ти — дівчинка, яка думає, яка не байдужа. Чесно тобі зізнаюся: я, доросла людина, аналогічні запитання ставлю собі щодня і, на жаль, не знаю на них точної відповіді. Твої запитання, суворо кажучи, й не запитання зовсім. Ти просто перераховуєш усе те, що тобі в нашому житті не подобається. Можливо, ти вже знаєш, що існують так звані риторичні запитання. Їх людина ставить не для того, щоб отримати відповідь, якої часто просто немає, а для того, щоб означити проблему і своє ставлення до неї. «Чому на дискотеці всі п’яні?», «Чому люди намагаються вкрасти навіть те, що можна отримати чесно і безкоштовно?», «Чому в селі не виписують серйозні газети і мало читають?», «Чому школярі не вчать уроки, а намагаються списати?» Усі ці явища мають одну причину, і вона, на жаль, у низькому моральному рівні нашого народу, у втраченій силі духу, власної гідності. Хоч, якщо подивитися ширше, у всі часи були люди, які мучилися через недосконалість життя у своїх країнах, бичували пороки своїх співгромадян, викривали негідність і свавілля влади. Вони мріяли про краще майбутнє і навіть пропонували рецепти його досягнення.

Багато років ми жили при владі, яка все вирішувала за нас, від першого до останнього дня нашого життя. Щоправда, вона гарантувала нам і певний рівень життя, безкоштовну освіту та охорону здоров’я, але не вимагала від нас серйозної власної ініціативи, вміння жити самостійно та відповідати за себе. Багатьох людей це влаштовувало, і вони сумують за тими часами. У багатьох була віра в світле майбутнє, у добре людське начало. Я би не стала, як інші, перекреслювати усе те хороше й світле, що було в той час. Але й не забувала б про легше.

Сьогодні все змінилося, люди можуть і повинні щодня вирішувати серйозні проблеми вибору — як жити, як заробляти, як виховувати дітей, які прищеплювати їм моральні цінності. Для багатьох такий вибір виявляється непосильним завданням, адже пливти за течією простіше.

Мене теж багато що дратує, ображає та приводить у здивування. Я не розумію, як люди, які носять хрест на грудях і дотримуються хоча б зовні православних свят та традицій, можуть спаплюжити могилу, розбити пам’ятник, украсти металеву огорожу. Або обрізати проводи і залишити цілий населений пункт без світла. Я не розумію, чому стільки злоби навколо. Чому цінність освіти стає дедалі нижчою, у той час, як у всьому цивілізованому світі — якраз навпаки. Чому так поширилося хабарництво, і той, хто вчора засуджував чиновника за хабарі, сьогодні, ставши чиновником, бере підношення із ще більшим задоволенням. Чому студенти не намагаються вчитися, а готові платити викладачам за «липові» оцінки. Але, заспокоївшись, говорю собі: адже не всі такі. Багато людей чесних і небайдужих, які хочуть змінити наше життя. Ось ти, наприклад, хочеш. Адже інакше ти б не ставила собі і дорослим ці гіркі запитання.

Наша країна пережила кілька дуже болючих соціальних переломів, катастроф. Під час громадянської війни, потім Великої Вітчизняної, в роки репресій загинули десятки мільйонів людей, і часто це були кращі люди — найсміливіші, найнезалежніші, які найбільше думають. А заохочувалися люди неблагородні, готові до зради, схильні до всілякої показухи, підлабузнювання перед начальниками. Адже це не могло не позначитися на генофонді нації, на її почутті власної гідності, традиціях, способі мислення. Скільки поколінь знадобиться, щоб залікувати ці рани, завданi війнами, репресіями, тоталітарним правлінням?

Наша влада, на жаль, мало піклується про нас. Прагнучи до вищих органів влади, люди часто говорять про благородні мотиви, але, потрапивши туди, починають турбуватися лише про своє благо. Адже цю владу обираємо ми самі. Можливо, ваше покоління зможе краще справлятися з цим завданням?

Гадаю, і батьки твої також відрізняються від тих, про кого ти запитуєш. Виховали ж вони тебе — мислячу, горду дівчинку. Впевнена, що таких, як ти, в нашій країні теж багато. Просто іноді їх важко роздивитися за натовпами п’яниць, наркоманів, просто нерозумних та лінивих людей.

Чи мріяти тобі виїхати з країни? Не знаю. Я теж часто замислююся про це. Нічого поганого в тому, щоб побачити світ, повчитися, попрацювати за кордоном немає. Та чи багато кому ми там потрібні? Може, краще намагатися облаштовувати свою Батьківщину, яка дана нам за фактом народження як мати? Є такий вислів, його зазвичай говорять одне одному люблячі люди: «Я люблю тебе навіть тоді, коли мені не подобається твоя поведінка». Напевно, так можна сказати й про свою Батьківщину. Якщо ти не приймаєш стан речей, який склався сьогодні, то, вважаю, треба щодня намагатися змінити його. І почати з себе. Колись я бачила американський фільм «Три добрі справи». Його герой, хлопчик 8—9 років, почав змінювати життя з того, що намагався робити добрі справи для інших. А замість вдячності просив: «Зроби й ти три добрі справи, і це буде кращою вдячністю». Так, ланцюжком, і буде поширюватися добро. Можливо, такий підхід здасться наївним, але, погодься, ніяке інше рішення, крім щоденної роботи над собою, неможливе. Не революції й перевороти приведуть людей до щастя, а спокійні та послідовні спроби змінювати життя на краще.

У мене є улюблена книжка — «Чайка на ім’я Джонатан Лівінгстон» Річарда Баха. Її смисл у тому, щоб не задовольнятися малим, прагнути вершин і бути терпимим до недоліків та недосконалості інших людей. Людей любити взагалі важко, особливо конкретних, тих, хто поряд із тобою.

Відповідаючи на твої «дитячі» запитання, я намагаюся відповісти й собі на свої, дорослі. Хоч іноді відчай від людської дурості, жадоби, заздрості перехльостує всі розумні думки. Але віра в перемогу добра, розуму, кращого в людині все одно зі мною і допомагає жити».

Ірина ПРЕДБОРСЬКА, доктор філософських наук, професор Хмельницького гуманітарно-педагогічного інституту:

«Саме діти можуть із притаманною їм безпосередністю зважитись запитати те, про що більшість дорослих думають щодня, але, скуті різними умовностями, мовчать. Воiстину: «вустами младенця глаголить истина».

Звичайно, я не можу дати відповідь на кожне запитання окремо. І не тому, що бракує знань, інформації, шпальт газети. Справа в тім, що запитання досить типові, й, як пише Анна, «таких запитань можна поставити безліч». Замість неї я продовжу цей список. Наприклад, чому деякі студенти, серед них оті, які платять гроші за навчання, замість того щоб вчитися, списують реферати, курсові з Інтернету? Чому окремі здобувачі наукових ступенів замість того щоб розробляти наукові проблеми, списують дисертації або їх купують? Якщо порівняти ці запитання з порушеними Анною (перші в списку), то можна побачити, що причина тут одна — глибинна криза системи освіти. Остання є наслідком більш загальної кризи в суспільстві — культури поведінки, культури споживання, екологічної й політичної культури, культури мовлення, культури мислення, культури управління тощо. Це — один підхід (назвемо його культурологічним) до пошуку відповіді.

Другий (інституціональний) — розгляд соціальних інститутів. Таких, як політика, виховання, сім’я, культура, освіта, економіка, аналіз процесів, що в них відбуваються. Головною діючою особою в обох підходах виступає кожна окрема людина. Тому всі наші пошуки зводитимуться до з’ясування взаємодії людини та суспільства.

Після проголошення незалежності в нашому соціумі мало місце захоплення «розбудовою державності». Держава — надзвичайно агресивне та експансіоністське середовище. Скільки потрібно державності? До речі, весь процес розвитку цивілізації спрямований на «приборкання» державності, встановлення контролю над нею. У демократичному суспільстві активність особистості має зростати, а активність держави — зменшуватися. Наш земляк, видатний мислитель ХХ ст. М. Бердяєв, свого часу дав цікаву характеристику Росії, яка стала жертвою своїх величезних розмірів, «инстинкта государственного могущества» (Истоки и смысл русского коммунизма. М., 1990). Усі зусилля були спрямовані на зміцнення могутності держави, особистість же була придушена цими її величезними розмірами. Подібна «розбудова» здійснювалась і за радянських часів. Фактично держава замінила собою суспільство, ставши єдиним ініціатором діяльності й контролером усіх важливих сфер життя. Здається неможливим побудувати багату країну за рахунок зубожіння народу. Але насправді було зовсім інакше — «будови сторіччя», «великі цілі» та інші гасла відомі радянським людям. Могутність держави зростала, а населення перебувало в очікуванні «світлого майбутнього». «Велич соціалістичної ідеї» — інший різновид жертви.

Наша державність не є винятком і працює в основному на себе. У центрі зосередилися значні розподільчі та контролюючі функції: супервлада — можливість плодити бюрократію. Для утримання своєї влади над особистістю держава також удається до поширення привабливих ідей. Зокрема, ведуться розмови про гуманізацію освіти, а насправді зростає кількість дітей, які не відвідують школу. Фактично відбувається наступ на особистість. Школярка згадує про зустріч депутата, через яку скасували уроки. Це ж типовий приклад сервілізму (плазування)!..

Порушені дівчинкою проблеми навіть можуть правити за ілюстрацію байдужості держави до проблем конкретної особистості, процесів її «відокремлення» від держави.

Перехідний період, який переживає наша країна, загострює протистояння людини й держави, натуралізує стосунки між людьми. Діяльність людини спрямовується на розв’язання виключно проблем свого виживання. Наслідком зазначеної ситуації є формування адаптивної поведінкової реакції, яка у вітчизняній науці здобула назву «ідентифікація з ситуацією». Така життєва позиція характеризується згідливо- компромісним стилем поведінки.

Тому на перший план виходять сьогодні проблеми «розбудови особистості», формування активного громадянина України, здатного: сприйняти цінності демократичного суспільства, стати господарем своєї країни, сміливо ставити запитання й вимагати відповідей на них. Цей процес передбачає передусім подолання стереотипу тоталітарної свідомості, що є суттєвим гальмом на цьому шляху. Стереотипи, як відомо, ми виносимо з дитинства, значною мірою — зі школи. Тому проблеми освіти я як освітянка вважаю за доцільне розглянути окремо. Тим більше, що відбувається її реформування й мається на меті підкорення світового освітнього простору.

На закiнчення хочу зазначити, що становище аморфності, нетривкості (буденною мовою — коли хтось живе за рахунок іншого, байдужий до своєї долі та долі країни) не може бути тривалим. В Україні не все так і погано, Анно. Ви ж мрієте про чудові навчальні заклади, які є в нас! До речі, я нещодавно отримала інформацію, яка для вас буде цікавою з двох причин. По- перше, вона характеризує ваш улюблений навчальний заклад — Києво-Могилянську академію. По-друге, ілюструє позитивні процеси в освіті. Йдеться про запрошення на роботу науковців, які володіють українською та англійською мовами, мають наукові праці та досвід презентацій, а також здатні викладати запропоновані предмети. Є попит на розум в нашій країни. То ж не втрачайте віру та вчіться!

P.S. Школярка, яка живе в селі, але знає про відсутність україномовного сектора Інтернету, обов’язково стане студенткою Києво-Могилянської академії».

Сергій КУСТОВ, народний артист України, актор Першого українського театру для дітей і юнацтва, Львів:

«Нещодавно нашому контролеру, Василю Гласу, виповнилося 93 роки. Отже, наш Перший український театр для дітей і юнацтва молодший за нього буде: восени виповниться 85. Семирічний Василько міг бути серед перших глядачів нашого театру і побачити виставу за п’єсою Володимира Гжицького «За зірками». Гуцульські діти в ній шукають свою зірку щастя і, звичайно, знаходять її, як і має бути в дитячих виставах, де добро завжди перемагає зло, і птах щастя сідає на плечі благородних героїв.

Я якось запитав Василя Михайловича — чи не нудно йому все життя розривати квитки? На що він мені відповів: «Я пропускаю дітей до казки — найкраща на світі робота». І правда — він щодня бачить щасливі очі, можливо, ця позитивна енергетика й подарувала немолодому Гласу довге, активне життя. Хоча галасливі дітлахи сьогодення практично позбавлені всіляких комплексів і додають обслуговуючому персоналу театру чимало клопоту. Багато дорослих на це навіть нарікають — «діти нині не ті». Звичайно, не ті. Вони набагато освіченіші та розумніші за наше покоління. Вони ростуть разом із телевізором та Інтернетом, і світ перед ними відкритіший і доступніший, ніж колись перед нами. Адже ми росли в замкненому просторі, де дорослі весь час смикали своїх дітей за рукав, зупиняли та повчали. Сьогодні діти самі судять дорослих без боязні, й ох скільки висунуть ще нам рахунків! Адже часи прийшли лицемірні, й дівчинка Аня, котра написала до газети «День», дуже точно це зауважила. Напевно, найбільший рахунок буде саме через брехню. Бреше практично все суспільство — від депутатів, котрі б’ють себе в груди та перескакують із фракції до фракції за, якщо вірити чуткам, 150 тисяч доларів (хоча точніше буде написати — срібників), до жебраків, які потрясають перед обличчями перехожих липовими довідками та направленнями на операції. У «Наталці-Полтавці» Возний, якого я граю, каже: «Зараз усі брешуть, і, як не крути, як не верти, виходить кругова порука. Якби Ангел з неба з вогненною різкою спустився на землю та закричав: «Брехуни й обманщики, падайте на землю… То всі б попадали...». Хоча мені здається, що діти б встояли. І тому можна сказати, що кілька серйозних завоювань в нашій дійсності все-таки є, й одне з них дуже важливе: дівчинка Аня може відкрито написати все, що її непокоїть. Питання в іншому — чи матиме це якийсь результат або стане, що ймовірніше, марним струсом повітря?! Я навіть грішним ділом подумав: а ось хай би тільки діти голосували на майбутніх виборах. Послухали б усіх кандидатів у президенти й абсолютно точно визначили, хто бреше більше за інших, і, може, зробили б точніший вибір.

Мені приємно та дивно, що нині перед нашими театральними касами шикуються черги. Люди телефонують і запитують, яка сьогодні буде вистава, цікавляться, яка і коли має бути прем’єра. А в неділю з дітьми приходять дуже багато дорослих. І я зробив для себе висновок — батьки рятують у дитячих театрах душі своїх дітей. А заодно лікують і себе. Адже перед телевізором душу не відведеш. Там лише навчать, як бити, знаходити найманих вбивць і, можливо, вбивати самому. А ми даруємо надію, показуємо чистоту та благородство. І хай тисячу разів говорять про наївність, що лізе в очі, — ця наївність як цілющий ковток.

Я не політик, я не знаю, що негайно та рішуче зробити. Я лише, як і мої побратими по мистецтву, щодня виходжу на сцену. Ось уже тридцять шостий театральний сезон. Виходжу з жахливої бідності лаштунків, проходжу швидше повз смердючі туалети, які сто років не знали ремонту, відводжу погляд від обваленого фасаду, щоб швидше-швидше пройти до казки. Ми, актори, долаємо безліч перешкод і, звичайно, за великим рахунком, усе це на зразок духовного подвигу. Тому я хочу відобразити, хай не назавжди, бо нічого вічного немає, своїх друзів у книжці, яку назвав «Скоморохів зорепад». Я згадую наші «капусники», наші жарти та наші біди — втрати близьких. Розповідаю, про що ми сперечалися та про що мріяли. Я, навіть не криючись, кажу, як дід-морозив у «крутих». Адже ні для кого не є таємницею, що багаті люди запрошують нас на свої свята тамадами. І важко відмовитися, бо це часом єдина можливість купити до старих підтяжок штани…

А дівчинку Аню, безсумнівно, розумну та чесну, мені хотілося б застерегти, бо відчув я в її листі деяку зарозумілість. Вона висуває претензії дорослим — дуже правильно, але робить це тоном, у якому чути: ви зобов’язані дати нам щасливе життя. А хочеться, щоб у її голосі чувся ще й біль, і готовність, подорослішавши, змінювати життя на краще. І ще — нехай вона цінує, що в неї є батько, готовий відстоювати її майбутнє. І саме підтримка близьких дає їй право мріяти про вступ до Києво- Могилянської або Острозької академії. А скільки дітей не знають, на кого покладатися! І думають не про академію, а про те, що сьогодні Бог пошле на вечерю, та чи вдасться знайти теплий нічліг? На перехресті біля театру бігає чимало таких гаврошів. Деяких іноді я проводжу до театру. Шкода, що нічого більшого для них я зробити не можу…

Допомогти молодому поколінню «вивільнити в собі людину», як писав Екзюпері, і покликаний театр. Юна поросль — наше майбутнє, і хочеться вірити, що воно буде кращим».

«ЩЕ НЕ ВМЕРЛА УКРАЇНА!»

Володимир ПАНЧЕНКО, народний депутат України 1990—1994 рр., віце-президент Національного університету «Києво-Могилянська академія»:

«Запитання Анни Вакуленко, моєї юної землячки з Кіровоградщини, — це, я б сказав, її «домашнє завдання» не тільки політикам, а й усім нам. Може здатися, що майже половина з них — суто локальні, такі, що стосуються конкретної Михайлівки й конкретної Олександрівки. Проте в тім-то й річ, що з таких Михайлівок та Олександрівок складається нинішня Україна. Аня багато чого помітила в нашому житті. Власне, вона запитує нас про причини економічного й морального спустошення України. Вона розуміє, що реальність не така, як їй щодня урочисто повідомляють слухняні ЗМІ: незорані степи, порожні ферми, односельці у валянках з глибокими калошами посеред Європи, зросійщення України, невисокі інтелектуальні й культурні запити сільського люду, пияцтво, лукавство сильних світу сього, донкіхотство батьків, які ціною колосальних зусиль і соціального приниження хочуть дати своїм дітям освіту й вивести їх у люди, — це те, з чого народжується біль, а не гордість.

Мені здається, що я знаю відповідь на нелегкі запитання Ані Вакуленко. У фізиці є таке поняття: критична маса. У суспільстві теж мусить бути своя критична маса людей, які б ставили перед собою й перед іншими запитання, подібні до тих, над якими думає Аня. Коли її немає, тоді починається деградація суспільства. Тоді влада стає до краю цинічною (бо ми їй це дозволяємо!), тоді чоловіки спиваються, а мільйони жінок їдуть на заробітки за кордон, щоб прогодувати дітей і тих-таки чоловіків; тоді молоді інтелектуали починають мріяти про еміграцію...

Усе це можна якось пояснити, озираючись на нашу історію ХХ століття, коли війни й репресії винищили таку кількість українців, що це не могло не позначитися на генофонді нації. Проте життя триває, й посипати голову попелом — марна річ. Кожна людина щось може змінити довкола себе. Якщо в це не вірити, тоді все втрачає сенс. Тому хоча запитання Ані й гіркі, все ж її лист породжує надію.

Я розумію, що таким, як Аня, нелегко. Але в неї є опора — батьки, яких вона любить і які, вочевидь, знають, задля кого й чого живуть. Я тільки побажав би Ані не розчаровуватися, вірити в себе й досягати поставлених цілей. І ще — шукати однодумців серед однолітків, нарощуючи ту критичну масу, про яку я казав вище. «Бродильне середовище», з якого в Україні постала б нова — відповідальна — еліта, вкрай необхідне. Адже нинішній український істеблішмент до статусу національної еліти по-справжньому ще не доріс. Чи не тому, що суспільство в ставленні до нього не дуже вимогливе?»

Антон ТУРЧАК, Харків:

«Шановні добродії журналісти!

У вашій газеті опубліковано листа не по лiтах розвиненої школярки Анни Вакуленко iз запитаннями до «дядьків, які займають керівні посади». Хоч я не є таким «дядьком», спробую дати відповідь на деякі з них. Для зручності об’єднаємо ряд запитань в одне.

Отже, на запитання про причини духовної деградації нашого суспільства в сучасний період можна дати таку відповідь: «Тому, що в 90 тіроки було запущено процес ізоляції більшості наших громадян від джерел художньої культури». Цей процес триває й нинi. Наприклад, джерелом виховання є кіно. Колись у нас існувало безліч кінолюбителів, до яких належав і я. По кілька разів ми переглядали улюблені фільми, обговорювали їх. Існували численні товариства кінолюбителів, клуби. Зараз же кінолюбителів немає, тому що любити нічого. Художні кінофільми були витіснені зарубіжними блокбастерами, у яких головне — це насильство та спецефекти. Якщо ви зайдете до кінотеатру, то побачите там нудьгуючих підлітків і випадкових глядачів. Незважаючи на велику кількість перестрілок, статевих актів та спецефектів, блокбастер дивитися нудно: в ньому немає людини, а тільки вона цікава в мистецтві.

Інше джерело художньої культури — це книги. Тепер для заможних книголюбів — рай. Вони можуть придбати практично будь-яку книжку, видану в Україні та Росії. Але для більшості наших громадян книжки стали недоступними за ціною: викласти 30—60 гривень за книжку вони не можуть. Публічні бібліотеки закриваються, а ті, які ще не закрито, ледве животіють і не поповнюються вже багато років. Потреба у читанні втрачається, зростає покоління, яке нічого не знає про художню літературу.

Нарешті, дуже важливим джерелом виховання є телебачення. На жаль, його навальна і непродумана вестернізація завдала йому важких втрат. Керівники телеканалів пішли шляхом запозичення і копіювання найнизькопробніших зразків американської телепродукції.

Провідний культуролог США Б. Парамонов свідчить, що найбільшу аудиторію в цій країні збирають не зовсім пристойні передачі, які він називає мистецтвом для бідних. Бідних розумом та естетичною культурою. Але американське телебачення такими передачами не обмежується. Працює безліч інших каналів. По них демонструються зразки елітарного мистецтва, передачі для школярів, науково-популярні, історичні, політичні, географічні фільми. Ці телеканали мають низький рейтинг популярності й економічно невигідні, проте телестанції утримують їх, щоб кожен американець міг вибрати той канал, який йому подобається.

В Україні нічого подібного немає. Предметом особливої гордості працівників телебачення є високий рейтинг популярності окремих телеканалів. Вищий рейтинг — більша плата за рекламу. Але високий рейтинг — це свідчення орієнтації на ниці смаки.

Що ж робити? Треба проводити певну політику в області культури. У нас такої політики немає, все відбувається стихійно».

Ростислав ХОМЯК, Київ:

«Хочеться обійняти цю Анну Вакуленко з Михайлівки за її здорові, дорослі думки, і вас — за те, що ви «бахнули» цей матеріал на першу сторінку «Дня». Коли читав запитання цієї «дитини 91-го», очі наповнювались слізьми радості.

Ні, ще не вмерла Україна!

P.S. Сподіваюсь, панове Брюховецький і Пасічник поцікавляться Ганнусею з Михайлівки».