Так, держава – це я, а не те, що вони з нею зробили. І якби кожен усвідомив, що держава – це він, то досі у нас вже була б достойна держава
Ліна Костенко, українська письменниця, поетеса-шістдесятниця, лауреатка Шевченківської премії, Премії Антоновичів

УКРАЇНА — ЄВРОПА: інтенсивний біг на місці

23 березня, 2007 - 00:00
МАЛЮНОК АНАТОЛІЯ КАЗАНСЬКОГО / ІЗ АРХІВУ «Дня»

Відносини України з ЄС і НАТО, перспективи вступу нашої країни до цих організацій стали нещодавно предметом «мозкового штурму» на кількох міжнародних конференціях та круглих столах: так, у Вроцлаві (Польща) відбувся міжнародний форум «Європа — Україна»; у Києві проведено ряд представницьких заходів, зокрема конференцію «Нова Україна в Новій Європі» та презентацію Центру ім. Разумкова, присвячену результатам громадського моніторингу виконання плану дій Україна — ЄС. Інститут зовнішньої політики Дипломатичної Академії спільно з фондом Ф. Еберта організував міжнародний круглий стіл експертів «Європейська політика сусідства та Україна під час головування Німеччини в Європейському Союзі».

Високий інтелектуальний рівень обговорення був забезпечений складом учасників, серед яких — представники Секретаріату Президента та уряду України, три екс-міністри закордонних справ, народні депутати — члени БЮТ, Партії регіонів та «Нашої України», провідні українські експерти і політологи, відомі діячі культури і мистецтва України, іноземні дипломати, політики і бізнесмени з Польщі, США, Чехії, Румунії, Росії, Німеччини, Франції, інших країн. На першому засіданні форуму у Вроцлаві головував колишній прем’єр-міністр Польщі Є. Бузек, активну участь брали депутати Європарламенту і Сейму РП.

Конференції відзначалися багатством думок і пропозицій, суперечливістю поглядів — від оптимістичного бачення поодиноких євроромантиків до похмуро-песимістичних пророцтв тих, хто вважає, що «поїзд української демократії рухається не в Європу, а в Білорусь або навіть до Владивостока».

Пропонована увазі читачів стаття не є звітом про згадані єврофоруми. Це — роздуми автора з врахуванням ідей, висловлених українськими та зарубіжними учасниками обговорення відносин України з ЄС та НАТО.

1. УКРАЇНСЬКА МРІЯ ТА ФЕНОМЕН РІЗНОШВИДКІСНОГО ІСТОРИЧНОГО РОЗВИТКУ

Початок ХХI століття, на відміну від віку попереднього, характеризується драматичним пришвидшенням процесів, що ведуть до встановлення нового світопорядку. Посилюється жорстока боротьба за ресурси (енергоносії, питну воду і т.п.), яка десь у 2020 — 2025 роках може вибухнути прямим зіткненням основних світових гравців. Історія непростих стосунків України з ЄС та НАТО налічує п’ятнадцять років, упродовж яких була чітко сформульована зовнішньополітична доктрина щодо членства України в цих організаціях, створена відповідна договірно-правова база. Починаючи з 1992 р. українські дипломати наполегливо і часом небезуспішно штурмували єврофортецю, запевняючи її володарів у тому, що Україна ось-ось подолає труднощі перехідного періоду — треба лишень підписати кілька нових документів з ЄС та НАТО і прийняти кілька нових законів…

П’ятнадцять років — величезний період з погляду сучасної стрімкоплинної історії, упродовж якого відбулися динамічні зміни у світі, Європі, Україні: був кинутий виклик світовому лідерству США, поразка яких в Іраку показала, що навіть єдина в світі наддержава має межу своєї економічної і військової могутності; сім сусідніх з Україною держав, у тому числі три пострадянські республіки Балтії, успішно інтегрувалися в ЄС та НАТО; хаотична і в цілому прихильна до України єльцинська Росія канула в Лету, перетворилася на здисципліновану газпромівську державу Путіна, сповнену бундючної геополітичної енергії й бажання за будь-яку ціну повернути собі статус наддержави, упокорити Україну, Грузію та інших сусідів, розхитати єдність Заходу, граючи на протиріччях Європи і США. Найбільшою світовою проблемою стає Китай, здатний успішно вести космічні війни і вирішувати долю світової економіки.

На цьому тлі п’ятнадцять років українських зазіхань на членство в ЄС та НАТО, незважаючи на окремі успіхи, виглядають сьогодні як інтенсивний біг на місці. Незважаючи на самовіддані зусилля першого покоління українських дипломатів та представників політичної еліти, серед яких були такі особистості, як В. Горбулін, Є. Марчук, А. Зленко, Г. Удовенко. Б. Тарасюк, О. Чалий, К. Грищенко, К. Морозов, О. Кузьмук, В. Шкідченко та багато інших, не вдалося зберегти початковий консенсус щодо безумовної необхідності входження України до європейського безпекового, політичного та економічного простору. Сьогодні можна побачити, як названі особи, які колись працювали єдиною командою, перебувають по обидва боки політичної барикади, що виросла між вулицею Банковою та Грушевського, а точніше — між європейською і пострадянською Українами.

В той час, коли українські євромрійники, випромінюючи ентузіазм та наївність, змагалися у визначенні дат нашого якнайшвидшого вступу до ЄС і НАТО, на периферії держави визрівала безнаціональна олігархічно-політична сила, злютована преторіанською дисципліною, яка всі свої фінансові й організаційно-пропагандистські можливості поставила на службу геополітичним інтересам Росії. Сьогодні ця сила, що прийшла до влади в Україні, ігноруючи корінні національні інтереси країни, штовхає державу в буферну, сіру зону безпеки, на узбіччя процесів євроінтеграції. Або ще гірше — поставила за мету повернути Україну до складу євразійської імперії, відновити провінційний статус знедоленої землі. Тільки таку мету ця сила ретельно приховує. Поки що.

Починаючи з 2004 р Україна вступила в смугу холодної громадянської війни, в період революцій і контрреволюцій. Що приніс цей період Україні ?

Навіть світлий епізод Майдану, після якого змінилося на краще суспільство, не вплинув на поведінку політичних еліт, охоплених мстивою жадобою реваншу і грабунку за рахунок приватизації влади в країні. Це тільки підтвердило слова Рональда Рейгана про те, що народ завжди кращий за свій уряд.

Україна випала з історичного часу і стоїть на грані втрати геополітичних перспектив. У той час, коли посткомуністичні країни, що приєдналися до ЄС і НАТО, різко покращили свої соціально-економічні показники (на відміну від України, яка задовольняється жалюгідними 102 млрд. дол. річного ВВП, що дає на душу населення 2200 дол/рік, ВВП Польщі зріс до 375 млрд. дол. — 9800 дол. на душу на рік, ВВП Литви на душу населення на рік складає 10250 дол., Латвії — 10000 дол., Естонії — 14120 дол. Навіть Румунія вийшла на рівень 137 млрд. дол. ВВП — при 21,6 млн. населення, — що складає 6340 дол. на душу населення (The Economist, 2007, The World in 2007) і стали грати за європейськими демократичними правилами, Україна посідає останні місця в рейтингах конкурентноздатності, економічної свободи, залишаючись однією з найкорумпованіших країн Європи. Ми перетворилися (чи такими й були?) на запізнілу, вічно наздоганяючу країну, неспроможну вирішити корінні питання свого буття (безпека, модель державного устрою, земельне питання, стратегія розвитку і т.д.). Сьогодні, в період дво чи тривладдя (те, що є ознакою хаотичної, некерованої країни), з’явилася небезпека виведення України з європейського геополітичного контексту, на рівень якоїсь упослідженої балканської чи африканської країни.

Те, що мало стати українською мрією і призвести до мобілізації зусиль народу, послідовно і системно нищиться об’єднаними антиукраїнськими силами, які безкарно діють усередині держави (згадаймо «народні протести» в Феодосії 2006 р). Практика нашої держави підтверджує існування закону різношвидкісного історичного часу: якщо одні суспільства здатні на швидкі пластичні зміни й модернізацію, то інші зависають у ХIХ чи ХХ столітті, не маючи ні волі, ні життєвих сил подолати хроноколапс (зупинку часу).

Вина за такий стан лягає повністю на правлячі еліти й керівництво держави, яке продемонструвало відсутність політичної волі здійснити необхідні зміни.

2. НЕОБХІДНІ ДОКАЗИ

Центр ім. Разумкова (В. Чалий і група незалежних експертів) представив унікальний документ: громадський моніторинг виконання плану дій Україна — ЄС за 2006 р, підкріплений масовими соціологічними дослідженнями настроїв громадян України. Поява такого документа свідчить про формування громадянського суспільства в Україні, зокрема — інституту незалежних експертів, які можуть стати серйозною допоміжною силою при прийнятті державних рішень.

Документ починається з заяв державних чиновників високого рівня, зокрема, таких видатних «євроінтеграторів», як М. Азаров і Ю. Бойко. Перший віце-прем’єр України закликає інтенсифікувати роботу: «і не для того, щоб швидше вступити до ЄС (!) — напевне, найближчим десятиліттям двері туди закриті, і вже відбулася зміна орієнтирів зі вступу на розширене, посилене співробітництво». А міністр палива та енергетики України дає своє бачення здобутків і проблем здійснення урядових заходів з виконання плану дій Україна — ЄС: «Я вважаю, що Європа сьогодні чекає від Києва насамперед передбачуваності у відносинах з Росією. Тому основне наше досягнення (з євроінтеграції! — Ю.Щ. ) — це гармонізація відносин з Росією».

Але не ці визнання відверто проросійських урядовців становлять глибинну суть документа, а безліч цифр і фактів, які свідчать про справжній стан євроінтеграційних процесів, що відбуваються останніми роками в Україні: так, 75 % експертів вважають, що вступ України до ЄС відповідає національним інтересам України, а 62,5% погоджуються, що інтеграція до ЄС може стати загальнонаціональною ідеєю, яка б об’єднала всі регіони України. 71,2% експертів оцінюють темпи інтеграції України до ЄС як низькі, а 5,8% — як нульові. 64,4% вважають, що найбільшою мірою заважає реалізації урядового Плану заходів щодо виконання Плану дій Україна — ЄС протистояння всередині владних структур; 48,1% додають до цього брак ресурсного (фінансового) забезпечення. Ще 22,1% експертів підозрюють владу у небажанні виконувати План заходів. Якщо казати про досягнення прогресу у реалізації окремих пріоритетів Плану дій, то це, безперечно, забезпечення свободи ЗМІ та свободи висловлювань (54,8% експертів вважають, що досягнуто «значного прогресу», ще 29,8% — «помірного прогресу»). Натомість прогресу не досягнуто у налагодженні ефективної боротьби з корупцією (66,3% експертів), забезпеченні незалежності судової влади (56,7%). Не досягнуто зменшення розриву між рівнями розвитку регіонів України та у зменшенні бідності. Зберігається критичне співвідношення доходів найбільш багатих і найбільш бідних громадян — 30:1 (у країнах ЄС ця пропорція дорівнює 5,7 :1).

В Україні зовсім не використовується (24% експертів) або неефективно використовується (66,3%) євроінтеграційний досвід країн — нових членів ЄС, які (Польща, країни Балтії, Словаччина, Румунія) безкорисливо висловлювали бажання поділитися з Україною власним досвідом євроінтеграції.

Ще більш безкомпромісними були думки громадян України: якщо чиновники ЄС і влада України користуються обтічними формулами типу «досягнуто певного прогресу» чи «реформи потребують подальшого поглиблення», то народна думка щодо посилення охорони здоров’я та епідеміологічної безпеки, створення ефективної ринкової економіки чи запобігання погіршенню стану навколишнього середовища однозначна: прогресу не досягнуто. 31,8% опитаних громадян вважає, що політика уряду В. Януковича — це лише декларація намірів, яка не підкріплюється конкретними діями, а 29,5% — що політика Уряду не спрямована на інтеграцію України до ЄС.

Ось так інтегрує Україну до Європи правляча команда — незалежно від кольору прапорів, під якими вона прийшла до влади.

3. УКРАЇНА — ЄВРОПА: ЗІТКНЕННЯ ЦИВІЛІЗАЦІЙ?

Відомий рок-співак Святослав Вакарчук під час конференції «Нова Україна в Новій Європі» висловив думку, що труднощі нашої євроінтеграції носять цивілізаційний характер. Важко з цим не погодитись. Колись С. Гантінгтон так окреслив кордони Європи: «там, де починається іслам чи православ’я, закінчується Європа». Проте така категорична схема не витримала інтеграційного випробування: вже три православні країни перебувають у складі об’єднаної Європи (Греція, Румунія, Болгарія), в той час, коли в країнах Західної Європи налічується 20 млн. мусульман (!). радикальні представники яких висувають гасло створення «Єврарабії» — нового релігійно-державного утворення («халіфату») в серці «старої Європи». Найпопулярнішим хлоп’ячим іменем у Роттердамі, Амстердамі, Мальме сьогодні є «Мухамед». За умов, коли 17 європейських країн, включаючи Україну, страждають від жорстокої демографічної кризи (індикатор народжуваності 1,3 дитини на одну жінку), стрімке кількісне і якісне зростання ісламського фактора в ЄС стане справою часу. І коли Франція у приступі постнаполеонівської запізнілої величі не вважає Україну гідною кандидаткою до ЄС, нехай згадає про 10% мусульман у власній країні, серед яких молодь віком менше 20 років, схильна до заворушень і повстань, складає від 30 до 45% у великих міських агломераціях (Mark Steyn. America Alone, 2006).

Виступаючи у Вроцлаві, радник Президента України О.Рибачук поставив кілька важливих питань до тих, хто бере на себе відповідальність вирішувати європейську долю України:

— Хто є суб’єктом, уповноваженим бути носієм солідарної волі європейських народів? ЄС? НАТО? Рада Європи?

— Яким чином принципи європейської солідарності мають поширюватися на Україну, якщо її поставлено до одного цивілізаційного ряду з країнами Північної Африки та Близького Сходу?

— Яким чином країні — не члену ЄС (Україні) реалізувати принцип європейської солідарності за умов, коли в самому Європейському Союзі спостерігаються істотні розбіжності з ряду важливих політичних питань — таких як енергетична безпека, розширення ЄС та НАТО, політика щодо Російської Федерації чи Сполучених Штатів. З ким має солідаризуватися Україна ?

О. Рибачук навів цікаві дані щодо підтримки Україною заяв і виступів ЄС з регіональних та міжнародних питань: у 2005 — 2006 роках Україна, яка не є ані членом, ані кандидатом до ЄС, приєдналася до понад 800 заяв ЄС, виявивши солідарність із зовнішньою політикою Брюсселя.

Між тим, незважаючи на нещирі усмішки пані Беніто Ферраро-Вальднер, якими вона зустрічає українських дипломатів на порозі європейського дому, всередині ЄС вибудовуються нові стіни — французька та німецька, — якими об’єднана Європа додатково відгороджується від України.

В середовищі українських політиків та експертів переважає думка, що так звана ЄПС («європейська політика сусідства»), нав’язувана Україні Євросоюзом, є дискримінаційною, ставлячи нас в один ряд із неєвропейськими, африканськими країнами.

І не слід бути наївними простаками і продовжувати переконувати євробюрократів: «Як же так, адже ми справжнісінькі європейці, бо князівна Анна Ярославна колись стала королевою Франції!» Це не тільки принизливо, але й контрпродуктивно, бо насправді ніхто не відмовляв українцям у праві називати себе європейцями. Навіть новозеландці мають таке право. Відмовляють лише у праві стати членом європейської регіональної організації.

Серед формальних (і справедливих) причин нашого несприйняття в ЄС є лише одна: неготовність України до вступу через невідповідність ряду чітко сформульованих критеріїв. Ступінь цієї неготовності виражається в об’єктивних цифрах:

— в жахливих показниках якості питної води навіть у великих містах, в забрудненості повітря (подихайте ним на Хрещатику, де прогріваються на тротуарах двигуни крутих джипів), у кількості хворих на СНІД і туберкульоз, в інших соціальних, екологічних та правових негараздах.

Але існує ряд прихованих причин небажання бачити Україну в ЄС, і вони носять глибинно-цивілізаційний характер:

це — різниця між візантійсько- московським православним, ворожим до католицько-протестантської Європи обширом, до якого належала і все ще належить Україна;

це — катастрофічна відмінність між «цінностями» сьогоднішньої пострадянської України — совково-авторитарною, корупційною ментальністю правлячого класу — та законослухняністю європейців, їхнім бажанням жити в надійному, захищеному законом і традицією правовому полі.

Існує ще одна, найбільш приховувана причина відкидання України до просторів колишнього СРСР — це панічна боязнь Німеччини і ряду інших «стовпів» ЄС погіршити стосунки з Росією у разі приєднання України до Європейського Союзу.

За рахунок України деякі члени ЄС хочуть віддалити історичну, неприйнятну для Москви перспективу остаточного розколу тієї імперсько-російської посткомуністичної крижини, на якій спільно впродовж віків дрейфували поневолювачі та поневолені народи. Регулярні поставки російського газу в достатніх кількостях важать для багатьох європейських демократій більше, ніж приєднання вбогої, напівреформованої України до ЄС.

4. ЧИ МОЖНА ЗУПИНИТИ МАЯТНИК ІСТОРІЇ

Один з українських учасників форуму у Вроцлаві гірко-іронічно зауважив: «Якою ж є послідовність українського уряду, який обходить відкриті для нашої країни двері НАТО і вперто стукає до міцно зачинених дверей ЄС…» Завдяки такій «послідовності» уряду та особисто прем’єр-міністра, Україна, на втіху Москві, знімає питання про вступ до НАТО з порядку денного, що стає однією з болючих поразок української політики безпеки на початку ХХI століття. Оцей неприхований сервілізм, угодовство української правлячої еліти щодо будь-яких вимог і побажань Росії не перестає дивувати навіть досвідчених спостерігачів українських геополітичних борсань.

Цілком природно, що Росія має свої власні державно-безпекові інтереси, про які ця країна, ніколи не вагаючись, твердо і вголос заявляла, нерідко чинячи тиск на своїх сусідів. Але ж і Україна має свої національні інтереси, заявляти про які наші високі урядовці нерідко чомусь соромляться. Національні інтереси РФ та України кардинально відрізняються з огляду на географічне розташування, розміри обох країн, їх неоднаковий військовий та промисловий потенціал, різні моделі державного ладу, незрівнянно вищу ступінь політичної свободи в Україні та інше.

Офіційну Україну має непокоїти виразний однобічний поворот симпатій Москви до арабського світу, Ірану, Китаю, що може призвести до загострення протистояння із Заходом. Хіба в національних інтересах України підтримувати конфронтаційну заяву В. Путіна в Мюнхені, що нагадала нам часи «холодної війни»? Напередодні думсько-президентських виборів 2007— 2008 рр. Москва, з метою згуртування російських виборців навколо курсу нинішніх можновладців, може дозволити собі невеличкий рімейк «холодної війни». Але чи потрібне це українцям? А готовність Росії вийти з відповідного договору і поновити базування ракет середньої дальності впритул до кордонів НАТО — чи повинна Україна підтримувати цю самогубну політику, яка в недалекому минулому призвела до краху СРСР? А зазіхання високих посадових осіб Росії на Крим, Севастополь? А протекціоністські заяви російських політиків щодо того, що Чорноморський флот РФ «захистить» інтереси України — наче є в нас із Росією в цьому регіоні спільний ворог (цікаво, хто — Туреччина? Грузія? Ізраїль?). А хіба енергетичні інтереси України тотожні інтересам Росії, яка прагне монополізувати європейські газотранспортні системи?

Тільки відкрите, відверте обговорення цих та інших питань з погляду національних інтересів України (Росія, будьмо певні, сама подбає про свої інтереси) сприятиме покращанню самої атмосфери українсько-російських відносин, прояснить наші євроатлантичні інтеграційні перспективи. Коли наш уряд майже щодня нагадує нам про стратегічне співробітництво з Москвою, не треба забувати також про стратегічне співробітництво України з Польщею і Сполученими Штатами, яке залишається важливим елементом геостратегічного балансу.

І не треба зводити питання вступу України до НАТО лишень до інформаційної політики. Не кількість позитивних телепрограм про казарми НАТО та відсутність дідівщини переконає українців, а єдність державно-політичної еліти, її свідомий консенсус, відповідальність за долю народу і політична воля. Такий консенсус буде можливим після зміни нинішніх пострадянських еліт на нове європокоління українців та у випадку:

1. Якоїсь мегаподії, що переконає українців у необхідності якнайшвидшого входження до глобальної безпекової структури, якою невдовзі стане НАТО, після приєднання до Альянсу Японії, Південної Кореї, Австралії, Ізраїлю, Нової Зеландії та інших країн, можливо — Аргентини.

2. Відкриття непередбачуваного сьогодні «вікна можливостей» — тобто збіг унікальних історичних обставин, коли людина чи країна має шанс змінити свою долю.

Це може статися досить швидко, за два-три роки.

Не треба забувати, що 2007— 2008 роки принесуть нам зміну політичних стовпів Європи та світу — Т.Блера, Ж.Ширака, В.Путіна, Дж.Буша; стануться можливі зміни в керівництві Китаю, Аргентини, Туреччини, інших країн; відбудеться те, що зветься «смерть політичного лідерства». Світ стане більш складним і менш передбачуваним, у ньому зростатиме фундаменталізм, ксенофобія й популізм. Україна потребує більш сучасних, мобільних, освічених лідерів, які не розпалюватимуть самовбивчий вогонь соціальної і етнічної ворожнечі у власному домі, а будуть здатні зняти гальма з розвитку економіки й об’єднати людей українською мрією — стати європейською, процвітаючою, вільною і демократичною країною.

Маятник історії ніколи не стоїть на місці й не зависає намертво в якійсь одній точці. Поступово, незважаючи на цивілізаційні та інші відмінності, Україна європеїзується: починаючи від тих мільйонів наших заробітчан, яких недоля погнала до Європи (тепер тільки одна Івано-Франківська область отримує грошових переказів з закордону на 700 млн. дол. за рік) і кінчаючи впливовими бізнес-групами, які налагоджують співпрацю з країнами ЄС. Свідченням руху українського маятника в європейському напрямку є понад 31% товарообігу з зоною ЄС, зростання експорту в 3 рази, імпорту — в 4,5 разів. Як сказав один учасник форуму, «український бізнес голосує за євроінтеграцію». Хоч і трохи хвалькувато сказано, але оптимістично.

Незважаючи на ряд негативних внутрішніх і зовнішніх факторів, на «м’який» саботаж влади, на «запізненість» країни та дію гальмівних сил в ЄС, в Україні народилася нова молода генерація європолітиків (обличчям якої, можливо, має шанс стати народний депутат М. Катеринчук), яка вперто намагається привести нашу країну до спільної євроатлантичної оселі.

Незважаючи на тимчасові поразки й прикрі зупинки й відступи, залишається поміркований оптимізм. Адже майбутнє не за вальяжно- номенклатурними безграмотними бонзами, які карикатурно нагадують персонажі індустріальної УРСР 1950-х років, а за носіями європейської освіченості й європейських цінностей постіндустріальної України 2015—2020 років.

А те, що Україна сьогодні здійснює інтенсивний біг на місці, може мати добрі наслідки: серце і м’язи будуть треновані для наступного ривка до Європи.

Юрій ЩЕРБАК, директор Центру глобальних і регіональних досліджень Києво-Могилянської Академії
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments