Від чого псується національний характер

«Ми зажди набуваємо знань, та не завжди маємо розуміння», — це слова відомого українця Богдана Гаврилишина. Їх нам переповіла одна з учасниць Школи політичних студій Аліна Коваль. Богдан Дмитрович був одним із доповідачів на цьогорічній школі. Її перша сесія нещодавно пройшла в Києві в готельному комплексі з патріотичною назвою «Козацький стан» (далі засідання в Криму). Компанію йому склали інші авторитетні особистості, зокрема Андрій Єрмолаєв, Марина Ставнійчук, Віктор Пинзеник, Володимир Паніотто, Володимир Фесенко, Олександр Чалий, Володимир Шаповал, Мирослав Попович... Говорили про внутрішню і зовнішню політику, економіку, культуру, суспільство, право, вибори тощо. Організатор проекту — Рада Європи, партнер з українського боку — Лабораторія законодавчих ініціатив.

Бажання здобути додаткові знання стало головним лейтмотивом для участі у школі. «Коли ти живеш у маленькому містечку, звичайно, здебільшого переймаєшся проблемами місцевого значення, — каже секретар Волочиської міської ради (Хмельницька область) Аліна Коваль. — Щодня до нас, у міську раду, приходять десятки людей з різними проблемами, вони скаржаться, але ніхто не пов’язує цих проблем із фундаментальними речами. Наприклад, мало хто усвідомлює власну відповідальність, особливо під час виборів, або шукає корінь проблем у власних помилках. Ці та багато інших питань, над якими я часто задумуюся, спонукали мене взяти участь у школі. Мета — самоосвіта. Кілька днів ми слухали чудових спікерів. Від таких людей можна почути те, чого бракує для розуміння нинішньої ситуації. І я це почула».

Словами пана Гаврилишина можна було б цілком влучно охарактеризувати останній день засідання першої сесії. Завершувала його головний редактор газети «День» Лариса Івшина спілкуванням на тему «Журналістика та інтелектуальний дискурс». Незважаючи на помітну втому деяких учасників, температура дискусії часто піднімалася до точки кипіння. Авторові пригадалися засідання Острозького клубу (ОК) під егідою газети «День» років зо п’ять-шість тому, одним з організаторів та учасників яких він був. Тоді відбувалися приблизно аналогічні жваві дискусії, особливо в неформальній обстановці. Брак знань про власну країну, життя різних її областей, особливості суспільства спонукав учасників ОК до пошуку інтелектуального спілкування. У різних університетах по всій країні шляхом спілкування на різноманітні теми, екскурсій до історичних місць, пізнання одне одного робилися зусилля заповнити цей вакуум знань. Враження після кожної поїздки для учасників ОК — студентів були колосальними, більшість уперше бачила захід, схід чи південь країни. Тому це було природно, коли молоді люди відкривали для себе багато нового, дивувалися, захоплювалися, а під час дискусії іноді говорили досить-таки шаблонні речі.

Склалося враження, що від подібних шаблонів не звільнилися й деякі учасники Української школи політичних студій. Особливо під час, так би мовити, тестових запитань. Це не докір, це констатація ситуації в суспільстві. Через занижену планку самоосвіти воно мало і, як показує час, має абсолютно перекошене уявлення про те, що відбувалося хоча б за останні 20 років. Це питання до системи освіти, до суспільства, політиків, журналістів. Винні всі. Зміни в пізнанні власної країни у свідомості людей відбуваються дуже повільно. Здавалося б, теми, що поставали під час дискусії, давно з’ясовані, особливо для тієї категорії, яка була представлена на першій сесії. Але не для всіх, виявляється, багато хто застряг у часі. Так, деяким учасникам Острозького клубу, в тому числі авторові, пощастило. Після численних зустрічей у межах ОК, а також можливості співпрацювати з «Днем», нас запросили на роботу в редакцію. Робота в «Дні» дала змогу нам оцінити проблеми українського суспільства і влади зовсім під іншим кутом зору. Не всі мають можливість працювати в подібних інтелектуальних острівцях. Але, з іншого боку, інформації на сьогодні — море, кожен охочий, навіть у регіонах, має можливість дізнатися різні точки зору про багато актуальних питань. Утім, маємо те, що маємо: нерозуміння багатьох проблем у країні.

Першою точкою, що підняла градус спілкування, прогнозовано стала тема журналістики. Учасники школи, характеризуючи нинішній стан українського телебачення, часто вживали фразу: «попит породжує пропозицію». Малося на увазі, що наше суспільство бажає дивитися всі ці численні серіали, шоу, програми (попит), які демонструються на телеекранах (пропозиція). Цілком зрозуміла і правильна формула, але зауважимо: вона працює в ринкових умовах з нормальним станом суспільства. В Україні ж немає ні першого, ні другого. І взагалі, про який здоровий попит суспільства можна говорити в країні, яка так довго не мала власної державності, була «розшматована» територіально та яка тільки в XX столітті пережила невдалу революцію за відновлення держави і території, три Голодомори, дві світові війни, жахи комунізму, не кажучи про деукраїнізацію, що тривала протягом століть? То який попит може сформувати постколоніальне і посттоталітарне суспільство, яке, до того ж, за останні 20 років пережило безліч розчарувань? Без здорового просвітництва, в тому числі за допомогою українських телеканалів, які нині «добивають» розумного глядача, тут не обійтися.

«Наше телебачення веде політику апартеїду щодо інтелектуального телеглядача, — каже Лариса Івшина. — Свідомо чи ні, це вже питання іншого дослідження. Розмови про попит та пропозицію в цьому разі означають, що спочатку треба перетворити людей на стадо, а потім сказати, що вони не хочуть нічого високого. Наслідків такої роботи не подолають десятки газет. Я не борець із вітряками, тому кажу, що є розумна частина суспільства, з якою треба працювати. Треба дбати не лише про кількість, а й про якість аудиторії. Якісного сегмента на українських каналах сьогодні дуже мало. Те, що робить газета «День», потрібно тим людям, для яких ми працюємо. Але є й інші розумні сегменти — якісна українська література, мода, музика... Все це має поєднуватися. Ми зацікавлені, щоб країна швидше відновлювалася. Усвідомлення кожним громадянином свого місця і ролі, пошук ним розумних сегментів приведе до більш-менш нормального спілкування. Прості рішення? У нашій ситуації вони небезпечні».

Представник телеканала «Інтер» Ольга Шатерник (начальник інформаційно-аналітичного відділу ТОВ «Національні інформаційні системи» U.A. Inter Media Group) обурилася: «Мене це чіпляє, коли так говорять про телеканали, а чим тоді заповнити весь той вакуум, який виникне в разі ліквідації нинішнього масового продукту на телеканалах?». До речі, в цьому питанні її підтримала і представниця Національного інституту стратегічних досліджень, завідувач сектору Європи відділу зовнішньої політики Олена Снігир.

«Чи готова до цього журналістика? Ні, тому що вона не має історичного контексту, широких гуманітарних знань, — відповідає головний редактор «Дня». — Журналістам необхідно докласти зусиль та отримати базові уявлення про український світ, а потім їх практикувати. Українське суспільство готове до розумного спілкування більшою мірою, ніж журналісти собі уявляють. Я це відчуваю, спілкуючись із людьми по всій Україні. Скільки років поляки йшли до того, щоб Європейський суд визнав злочин проти польських офіцерів у Катині? Польські журналісти не думали про те, що суспільство не готове до цього, вони робили свою справу. А російське суспільство? Воно ж набагато складніше. Але там є телеканали «Культура», «Дождь», чотири канали історії, такі сегменти, як «Совершенно секретно». Тому не треба нам навіювати додаткових проблем, ми повинні боротися за якість».

Другою точкою, яка ще більше підживила ситуацію, стало питання мови. Причому з використанням заїжджених шаблонів, які так полюбляють повторювати політичні «борці за мову». А почалося все з цілком простого запитання Сергія Кошмана, Project Procurement Manager, Nokia Siemens Networks (PPM): «Що має відбутися, щоб з’явився якісний іспит на знання української мови? У нас багато говорять про захист регіональних мов. Чому, наприклад, немає тлумачного словника з кримськотатарської мови?»

«Про мову потрібно говорити з усією серйозністю, розумінням і делікатністю, — пояснює Лариса Івшина. — Мовне питання в Україні давно стало політичним. Інструментом зниження статусу іншої мови користувалися завжди, тому що це — політична нівеляція окремої території, вплив на певний регіон. Захист рідної мови — це справа гідності, честолюбства, інших рис кожного громадянина України. Він має культивувати таке ставлення, при якому відчуватиме себе не на краю лавки в своєму домі, а повноцінним громадянином. Люди мають вимагати від політиків загальноукраїнську програму посилення рідної мови. Наше завдання — обирати людей, які правильно ставлять собі пріоритети, в тому числі — стосовно питання мови».

А далі — обурені слова від Олександра Харебіна, генерального директора видавничої групи «Експерт Україна». «В першу чергу хочу зауважити, що Україна — це не Польща. А по-друге, у мене таке відчуття, що ви зараз говорите лише про одну частину України, яка має право називатися Україною. Я впевнений, що вас не зрозуміють в інших регіонах країни», — зазначив він.

«Україна дійсно не така країна, як Польща, хоча б тому, що там немає проблеми — якою мовою розмовляти. Але Україна й не Росія. Тоді чому вона не там, де Польща? Ви ж не заперечуєте того, що ми хочемо інтегруватися в Європейський Союз? Серед молодих поляків було дуже мало байдужості й «пофігізму», вони — воїни за свою державу. Також ми знаємо про роль польської інтелігенції, журналістики. Адам Міхнік і досі на барикадах. Здавалося б, йому і в українську ситуацію немає чого втручатися — писати листи на захист Луценка. Але це — погляд із абсолютно іншої цивілізаційної дзвіниці. Вони дивляться на смисли, цінність людського життя, гідність, шукають форми, як до цього привести своє суспільство.

Щодо другого запитання. Я часто буваю на сході та півдні України, — констатує головний редактор «Дня». — Це залежить від аудиторії і стану сприймати те, що я говорю. Аудиторія може сприймати мої слова, а може не сприймати. І це нормально. Модель, про яку я розповідаю, не суперечить ні різноманітності культур, ні уявленню народів, які проживають в Україні. Пам’ятаю, років п’ять тому в Одеському університеті у нас була дискусія щодо Європейської хартії регіональних мов. Опоненти в Одесі говорили про те, що російський мові, як завжди, мало місця в Україні. Я тоді сказала: ви постійно говорите про Хартію, захист російської мови, а ви колись цікавилися вашими колегами, які живуть поряд із вами, — болгарами, гагаузами? Ви чули їх мову? Я вважаю, що це абсолютно ретроградна поведінка, коли під маркою захисту мов національних меншин просувається домінування російської мови, а натомість немає ніякого інтересу ні до гагаузької, ні до кримськотатарської, ні до караїмської... І це не може бути приводом, щоб молоді люди сьогодні не могли знайти спільну мову. Ми повинні поставити перед собою ширшу програму — знати більше мов».

Під кінець прозвучало запитання і про звернення в суд. «Погоджуюся, що потрібно розширювати знання мов, — говорить Марія Борзенко, начальник управління з питань внутрішньої політики та зв’язків із громадськістю Луганської облдержадміністрації. — Але некоректно порівнювати російську й гагаузьку мови. Для мене не є проблемою спілкуватися українською, але я знаю багато людей, у яких через незнання української є проблеми зі зверненням до суду. Для 91% мешканців Луганської області рідна мова — російська».

«Якщо депутат швейцарського парламенту не знає чотири мови, то він не буде депутатом парламенту, — підкреслює Лариса Івшина. — Якщо вас обирають від округу, де компактно проживають гагаузи, то, будь ласка, вчіть цю мову, тоді йдіть в парламент. Я з повагою ставлюся до всіх присутніх, але якщо носіїв російської мови більшість, це не означає, що треба душити кількістю. Так повага ніколи не з’явиться. Наша газета виходить трьома мовами — цього достатньо для того, що я вважаю правилом? І культура, й мова — означають повагу, компроміс. Якою мовою ви напишете звернення до суду, де вас пошлють, не матиме ніякого значення, воно стає другорядним. Треба боротися за повноту політичних прав в країні, в тому числі — за нормальний суд».

Звичайно, вищенаведені запитання — це не показник мислення всієї аудиторії. «Наша група розділилася, — коментує Аліна Коваль. — Головним чином далося в знаки регіональне представництво. За три-чотири дні важко зі всіма познайомитися та зрозуміти, чому люди так думають. Але, зайшовши пізніше на facebook, я побачила, що ті, хто ставив питання мови, представляють переважно схід України. Я, наприклад, розуміла кожне слово, яке хотіла донести до нас пані Лариса. Потім навіть намагалася дискутувати з колегами, але це — процес довгий. Особливо для тих, хто хоче зрозуміти, що несе газета «День». Напевно, поки ми не задовольнимо свої первинні потреби (піраміда Маслоу), доти будуть виникати такі запитання».

Останнє питання якраз прозвучало від представника групи, до якої належить Аліна Коваль. Ганна Гопко, співзасновник, заступник голови правління Регіонального центру громадянського представництва «Життя», поцікавилася: «Що потрібно молоді, щоб започаткувати нові правила гри?».

«Українська історія складна, тому, можливо, в цьому і є її майбутній потенціал, — резюмувала Лариса Івшина. — Поляки дивляться на смисли, цінність людського життя й шукають форми, як привести до цього своє суспільство. Українська ситуація складніша. Ми ще не виробили єдину цивілізаційну мову. Часто навіть українці з українцями не говорять єдиною мовою — мовою сенсів. Тому треба пройти певну дорогу. Без зусиль українці не стануть європейцями. Найбільший наш ворог — це обивательська логіка, бо на неї дуже легко нанизати всі політичні нейтралітети, розмови про попит і пропозицію тощо. Нам потрібно радикально модернізувати свій характер. В сьогоднішніх ускладнених умовах ми повинні враховувати все — конкурентний світ, неутверджену ідентичність, необхідність модернізації... Щоб це виконати, треба багато і якісно працювати».

Після кожного дня сесії учасники школи мали можливість висловлювати свої рефлексії щодо доповідачів попереднього дня. Рефлексії автора щодо самих учасників. Перший висновок: українському суспільству не вистачає діалогу. До речі, про це ми говорили кожного разу після зустрічей Острозького клубу ще п’ять-шість років тому. Як показує нинішня ситуація, і це прикро, — все-таки 20 років незалежності, але нічого не змінилося, навіть більше — брак внутрішньоукраїнського діалогу стосується багатьох громадян незалежно від віку, освіти, статусу, регіону проживання тощо. Другий висновок: не вистачає самоосвіти або просто освіти. Фраза на кшталт «некоректно порівнювати російську і гагаузьку мови» є абсолютно неприпустимою в розвинутих країнах. Порівнювати коректно і необхідно, бо це і є суть європейського підходу. В правовій державі, незалежно від кількості представників того чи іншого народу або, наприклад, соціального стану, кольору шкіри й т. д., всі перед законом рівні й мають однакові права. В нашому ж випадку ситуація значно гірша, тому що це каже представник влади. Ну, й останній, третій висновок: нам не вистачає зусиль — громадянських, політичних, журналістських. Без яких ми ніколи не перегорнемо цю проблемну сторінку нашої історії.

За народом як за городом треба доглядати, любить повторювати головний редактор «Дня». У хліборобській цивілізації такі аналогії цілком доречні. Тим більше що український національний характер постійно атакують із різних боків.

Найбільше національний характер псує, мабуть, рабство. Ми не претендуємо на всеохопність розуміння, але припускаємо, що «велика загадка російської душі» — це тисячолітнє рабство та безперервне насильство над людиною. Народи, які потрапили на «російську орбіту», також отримали своє. Україна — найперше. Але наш національний сегмент виявився «морозостійким» і встояв. Щоправда, не без втрат...

Коли йдеться про національний характер, щоразу хочеться згадувати острів’ян-японців. Одного разу вся країна стала на вуха, коли з’ясувалося, що одна із кондитерських фабрик свідомо продавала протермінований товар. Цей безпрецедентний для Японії випадок перетворився на загальнонаціональний скандал. У нас такі випадки, на жаль, — не рідкість. Але так було не завжди. Це почалося тоді, коли стандарти розтління почали диктувати «згори». Філософія «найкраще — для себе, для інших — «обрізки» розлізлася Україною наче вірус і дійшла навіть до «твердих» господарів, які навіть у найскрутніші для національного характеру часи були опорою якості.

Вимивання сегменту українськості триває. Воно й не припинялося. Тільки засоби інші: шансон, попса, серіали — свідоме заниження планки. Аби вижити в цій «бочці з кислотою», нашому молодому організму треба нарощувати імунну систему. Найперше — якістю, самовдосконаленням, вимогливістю до себе самих.

Про те, від чого псується національний характер — опитування «Дня».

«УКРАЇНУ І УКРАЇНЦІВ ЗНИЩУЄ НЕСАМОВИТА ЗАЗДРІСТЬ»

Леся СТЕПОВИЧКА, письменниця, головний редактор журналу «Січеслав», заслужений працівник культури України:

— У нас, українців, є улюблена рослина — калина. Її оспівують у поезії, у піснях, малюють на білих стінах хат, як у моїй рідній Петриківці, вишивають на рушниках і сорочках. Але є в українців й улюблена тварина — жаба. Взагалі-то, жаба може причепитися до будь-якої людини, але саме українцям її чомусь особливо тяжко здолати. Жабу українці леліють, пестять, поки вона їх не задушить. Жаба смокче сили з українця — пиха і ненависть до сусіда, колеги, родича роздувається до неймовірних розмірів. Україну і українців знищує несамовита заздрість, вона й руйнує національний характер.

Мені, дипломованому перекладачеві, доводилось бувати і жити за кордоном, зокрема в Німеччині. Феномен «жаби» цікавив мене і поза межами України. Все думалося: ну чому Німеччина, німці — радісні, щасливі, елегантні, багатші, ніж ми? Придивлялася, вивчала і дійшла висновку: їм допомагає раціональність, гальмування руйнівних емоцій — таких, як почуття неповноцінності або заздрість. Це напрацьовано не тільки гарним вихованням, коли заздрити непристойно, неможливо для культурної людини. Але напрацьовано й великим соціальним історичним досвідом: не страждай від порівнянь, не заздри чужій автівці, жінці, таланту, успіху і будеш щасливий, спокійний, розважливий. Українцям треба пам’ятати одне правило — «Україна понад усе». І просто добросовісно працювати на своєму робочому місці. Любов до України не повинна бути професією, приносити дивіденди. Патріотизм має бути киснем, яким ти дихаєш. Треба просто жити і своєю працею приносити користь собі й людям.

«ВІД НЕСАМОДОСТАТНОСТІ»

Остап ДРОЗДОВ, автор і ведучий політичної програми «Прямим текстом» (телеканал ЗІК), Львів:

— Від відсутності самоповаги. Від відчуття власної неповноцінності. Від несамодостатності. В самооцінці українців я постійно спостерігаю дві екстремальні крайнощі. Одні марять ілюзорною обраністю і космічним походженням нашої нації , що є ледве не пупом землі і праматір’ю буття в цілому всесвіті. А інші навпаки — нещадно таврують свою націю і вправляються у вишуканому мазохізмі та самопоїданні. Скажу відверто: обидві крайності мені однаково смішні й неприйнятні. Якщо бути вже цілком відвертим, то національний характер українців якраз і є єдиною причиною всіх невдач. Збірний психологічний портрет сучасного українства можна звести в одне слово — жертва. Українці — перманентні жертви, і цей комплекс віктимності приречений притягувати нові поразки та страждання. Це ж якими треба бути несамодостатніми, аби в усіх бідах винити всіх, окрім себе! Галерея винних вражає: москалі, більшовики, царі, тепер — донецькі та Янукович. Путін винен, бо він — імперіаліст; Захід винен, бо не втручається; Америка винна, бо вона Америка; східняки винні, бо вони — «совок»; західняки винні, бо вони — бандери; Київ винен, бо він зажерся; влада винна, бо бандити; опозиція винна, бо така ж; люди винні, бо мовчать, наче безмовне бидло. Це замкнуте коло вини, і, ходячи по ньому, нація гає дорогоцінний час. Для себе я вже давно зробив висновок, що українська нація, на жаль, не належить до державотворчих. Кажу це з прикрістю і з розумінням того, що внутрішня організованість і системотворення — це не наші риси. Нам набагато комфортніше жити без держави, ніж у ній. Комфортніше уникати правил, аніж їм підкорятися. Ми — нація вічних опозиціонерів до системи. Ми ментально будь-яку налагоджену систему розцінюємо як клітку. Точніше — як виклик, проти якого сам Бог велів знайти купу лівих виходів. Нам абсолютно чуже розуміння держави як спільної угоди, спільної домовленості співіснувати на компромісних засадах. У нас занадто анархічне тлумачення свободи як абсолюту, і своє право українці схильні розцінювати як право наступити на право ближнього. Я не знаю жодного села, де б не було суперечки за самозахоплену межу. І правосуддя в Україні мертве не лише тому, що вбита віра в його дієвість, а й тому, що українцям у принципі притаманна риса лінчування і самосуду. В українців ніколи не приживеться третейський суд чи суд присяжних, бо це суперечить національній рисі, а саме — нема попиту на справедливість з уст третього арбітра. Нам третьої думки не треба в принципі, тож невипадково ми заперечуємо чужий досвід, навіть якщо він є успішний. Нація завжди мислила ярликами, і категорія «ворог» невипадково є однією з тих, що використовують найбільше. Українці полюбляють ворогувати і поміж собою, і зі світом. Персоніфікуючи все це, вимальовується (страшенно не люблю узагальнень, та все-таки!) типовий українець: це така собі слабка вільна людина. Вільна — але слабка, несамодостатня, з купою комплексів і травм. Для такої людини свобода — це якраз той канал, через який усі вади якнайбільше проявляються. Нашу ментальність я охарактеризую так: фатальна нестача позитивного мислення. Уся ця чорнуха в телеекрані — це не нав’язана дійсність, це затребувана дійсність. Нація, що дозволяє сама собі бути такою розхлябаною, не має жодних шансів у світі, де перемагають організованіші. Нація слабеньких егоїстів із примітивним тезаурусом потреб і цілей, у переліку яких немає МРІЇ, завжди перебуватиме в стані жертви і рятуватиметься мантрами, ніби ми винайшли порох, колесо і слово «мама». Усе це я перерахував не для того, аби остаточно розчавити самоповагу — радше навпаки, аби через заперечення своїх власних вад отримати стимул мінятися. Власне кажучи, питання перед нацією стоїть руба: або вона працює над своїм національним характером і напрацьовує те, що в цивілізованому світі називається «свідомий громадянин», або ми можемо закривати наш спільний проект «Україна» і порозбігатися по своїх мікросвітах, масштаб яких — «робота — квартира — супермаркет — шашлики — зомбоящик».

«НАШ ХАРАКТЕР ПРОСТО РЕАГУЄ НА ОБСТАВИНИ І ВИРОБЛЯЄ ПЕВНІ НОРМИ ПОВЕДІНКИ»

Ігор ГУЛИК, головний редактор «Львівської газети»:

— Ми звикли жити у світі стереотипів, нав’язаних нам зазвичай іззовні. Мовляв, українці — індивідуалісти аж настільки, що власну вигоду ставлять понад усе. Мовляв, та ж вигода, а радше — особистий комфорт, продиктували вибір специфічної парадигми щодо поведінки — «моя хата скраю». Мовляв... Скільки ще таких «мовляв»? Зрадники, крадії, ксенофоби...

Насправді ж людська природа українців нічим або майже нічим не відрізняється від національних натур інших народів. Є серед нас, як у будь-деінде, різні: добрі і злі, егоїсти та альтруїсти, щедрі і скнари, герої і ниці... Може, обставини національного буття «під кимось» і пройшлися рашпилем по такій тонкій матерії, як ментальність, зумовивши рельєфність тих чи інших рис, але дайте час — гляньте на молодь, яка власне, здається, реально заперечує стереотипи.

Наш характер просто реагує на обставини, подразники, виробляє певні норми поведінки, які іноді важко й назвати «нормою» з точки зору моральності чи шляхетності. Якщо, припустимо, корупція та нечесність толеруються верхівкою, якщо на сотнях прикладів «успішних кар’єр» так званої «еліти» доведено, що саме цей шлях є «оптимальним», то годі вимагати у пересічного громадянина видатних чеснот! Він також вдаватиметься до «випробуваних» іншими методів, аби уможливити собі більш-менш комфортний побут. Чи можемо ми оскаржувати своїх краян у надмірній меркантильності та відсутності, наприклад, патріотичного почуття? Абсолютно ні, позаяк саме слово «патріотизм» настільки заяложене, вже не кажучи, оббрехане і зганьблене тими ж таки представниками «еліти», що іноді сприймається за лайку.

«МИ ЗВИКАЄМО ДО ВСЕДОЗВОЛЕНОСТІ»

Микола ЛАЗАРОВИЧ, докторант Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича, кандидат історичних наук, доцент кафедри документознавства, інформаційної діяльності та українознавства Тернопільського національного економічного університету, заслужений працівник освіти України:

— Як на мене, то національний характер найбільше псується від того, що в нас не діють закони. Тобто, ми звикаємо до вседозволеності. Тільки у верхах вона одного масштабу, а в низах — іншого. Від цього псується не лише українська ментальність, а й ментальність будь-якої іншої нації. Але річ у тім, що ми часто шукаємо якихось чудодійних ліків, які б миттєво перетворили нас на здорову європейську націю, яка усвідомлює свої інтереси тощо. Єдиними такими ліками може бути дія закону. А він має діяти для всіх. Лише в цьому разі українці розумітимуть: вони діють в певному правовому полі. У нашому суспільстві все перевернулося. Наприклад, йде старенька жінка чи незряча людина і не знаходиться нікого, хто б перевів їх через дорогу. Та як можна дорікати тим, хто цього не зробив, коли в нашому суспільстві можливо вбити людину і за це не понести жодної відповідальності. Оце найгірше. І лише тоді, коли в Україні почне діяти закон, українці почнуть змінюватися, бо вони бачитимуть, що не тільки я, ви, ще хтось має діяти за законом, а й усі, починаючи від Президента. Тому ці ліки єдині й універсальні. Іншого ніхто, як на мене, ще не вигадав.

«ЩОБ ВІН ПСУВАВСЯ — ВІН МАЄ З’ЯВИТИСЯ»

Гліб ГОЛОВЧЕНКО, секретар Національної спілки журналістів України, член Миколаївського міськвиконкому, директор Коледжу преси та телебачення:

— Для того, щоб був зіпсований характер — він має з’явитися. Сьогодні Україна нагадує юнака, який надивився на різні манери поведінки: друзів, ворогів. Більшості він заздрив, як вони класно живуть, і ця заздрість не дає обирати власну позицію. А треба ще визначитися із самоідентифікацією. Характер виховується після ідентифікації. У країни, яка досі не має власних національних інтересів, не може бути національного характеру. Бо характер — це прояв позиції, а українці намагаються не займати позицію. А хитатись з лінією керівництва та при цьому називати її люб’язно владою. Залежність — це негативна риса характеру українців і нерозуміння світових цивілізаційних цінностей не дає створити систему координат для подальшого виховання. Псувати треба щось. А сьогодні ми маємо лише набір якостей та ображаємося на весь світ. З такими передумовами національний характер не загартуємо. І в сучасному інформаційному світі дуже важливо також змоделювати і візуальний вигляд нашого характеру і ще активно його пропагувати, як усередині країни, так і зовні. Щоб дати чітке розуміння, як з нами розмовляти світовій спільноті.

«УКРАЇНЦІ ДУЖЕ РОЗ’ЄДНАНІ»

Світлана СЕМЕНКО, професор кафедри журналістики Полтавського національного педагогічного університету імені В. Короленка:

— Невміння слухати одне одного, співчувати, допомагати ближнім і тверезо оцінювати ситуацію — все це псує український. Негативно позначається як відсутність, так і наявність грошей. Раніше люди жили трохи інакше, виходили на толоку. Нині українці дуже роз’єднані. Майже всі живуть за принципом «Моя хата скраю». Багато рис, за які колись українців висміювали, стали домінантними в суспільстві, на відміну від недавнього минулого, коли це було нонсенсом, чужим їхнім пориванням. Це були одиничні випадки, що мали відповідну оцінку в народній творчості.

«ХУТІРСЬКИЙ МЕНТАЛІТЕТ — НАША ГОЛОВНА БІДА»

Павло ДАНИЛЬЧУК, депутат Луцької міської ради:

— Якщо брати українців, то наш національний характер псувався, а вірніше, руйнувався під впливом багатьох зовнішніх факторів. Передусім це окупація нашого народу іншими державами, які намагалися знищити нас як народ та асимілювати. Сьогодні, хоч ми і маємо власну державу, все одно процес знищення нас як українців триває, і наступ іде на національний характер, який і так зазнав змін за останні століття. Національний характер руйнується від антинаціональної політики як ворожих держав (Росії), так і української влади, глобалізаційних процесів (збільшення міського населення за рахунок сільського), які нівелюють національні риси та самосвідомість.

Отець ІГНАТІЙ (ВОЛОВЕНКО), священик Української православної церкви Київського патріархату, блогер, Донецьк:

— Перш за все національний характер псується через недбале ставлення до знання історії, коли людина не знає своїх традицій, своєї культури, не пам’ятає характерних рис дизайну, притаманного нашому народові. Безперечно важливим є мовний фактор. Сьогодні скорочується викладання української мови, історії, в школі немає предметів, де діти вивчали б предмети споживчого характеру. Для всього цього потрібна хороша державна політика, якої в нас на сьогодні немає. У Франції, наприклад, є певний відсоток фільмів, які транслюють англійською та німецькою мовами, але основна частина фільмів виробляється французькою. У нас усе навпаки.

Юрко ПРОКОПЧУК, актор Черкаського академічного музично-драматичного театру імені Тараса Шевченка:

— Причини псування національного характеру — лінощі, невігластво, пияцтво і «пофігізм» (є така яскрава риса, дуже притаманна українцям).

Микола КРАВЧЕНКО, депутат Миколаївської обласної ради, голова комісії з питань науки, культури, освіти, молоді і спорту, художній керівник Миколаївського академічного художнього російського драматичного театру:

— Від бажання мати багато за короткий термін, не виходячи з дому!

Олена ТАРАНЕНКО, доцент кафедри журналістики Донецького національного університету, викладач курсу «Етнологія та етнопсихологія»:

— Збираємося ми, нарешті, обтруситися від комплексу національної неповноцінності, «малоросійськості», постколоніального синдрому тощо і вбудуватися в сучасний загальноєвропейський контекст? Адже ми дуже схожі на грішників, зображених Данте, які були покарані за неправдиві прогнози, — вони понуро блукали колами пекла з головами, вивернутими назад. Не слід забувати уроків історії, але неможливо постійним «ниттям» про чиюсь провину в наших бідах підміняти своє сьогодення й майбутнє. Звичайно, хутірський менталітет цілком історично зрозумілий, проте він — наша головна біда. Ми звикли, що на державу не можна покладатися і взагалі від неї слід триматися подалі — ціліший будеш. Повторюю, для цього є серйозні підстави в нашому минулому і, на жаль, сьогодення, але з таким недержавницьким мисленням рух уперед неможливий.

«НАЦІОНАЛЬНИЙ ХАРАКТЕР ЗІПСУВАЛА ІСТОРІЯ І МИ САМІ»

Юрій РИЧУК, головний редактор інтернет-порталу «Волиньpost»:

— Національний характер уже не псується. Він — як і в людини: формується, поки людина росте. Тому наш національний характер зіпсувала історія й ми самі. Надто часто мінялися вихователі, надто вередливим росло дитя, забагато благ йому було даровано Богом. Не витримало, розбестилося. А з часом і втратило, крім усього іншого, й повагу сусідів. Певно, що анекдоти про «зате ми гарно співаємо» нізвідки не беруться. Хоча я певен, що вони потрібні. Бо я — проти «зашореного» принципу виховання молодих представників нації: говоримо тільки про хороше, хвалимо себе, як можемо.

Розмови про «нас, поганих» — це не підступи ворогів нації й не вияв шароварної меншовартості. Це «пігулки», як неправильно вживаються. Антибіотики з надто великою побічною дією. Тому треба пробіотик. Зрозумівши, де ми погані, треба побачити, де ми хороші.

Я вірю в перевиховання. Навіть 60-річний чоловік, закохавшись, починає ходити у прасованих сорочках, хуліган вчиться хорошим манерам, а атеїст, який вижив після падіння з 10-го поверху, починає вірити в Бога. «Не все втрачено», — кажуть такі. Адже ніхто не скасовував природні гордість і самоповагу. От тільки в одних вони прокидаються, коли їм даси по пиці, а в інших — коли відбереш гроші, плюнеш в обличчя, обізвеш і вліпиш копняка під зад. Давайте не будемо чекати копняка (чогось вірю, що з усього переліченого його ще не було). Давайте закохаємося.

Підготували Тетяна КОЗИРЄВА, «День», Львів; Вадим РИЖКОВ, «День», Дніпропетровськ; Лариса ОСАДЧУК, Тернопіль; Вікторія КОБИЛЯЦЬКА, Черкаси; Анастасія КАЧАЛОВА, корпункт «Дня» в Миколаєві; Сергій ШЕБЕЛІСТ, Полтава; Наталія МАЛІМОН, «День», Луцьк; Катерина ЯКОВЛЕНКО, Донецьк