«Нам важливо, щоб у Брюсселі, Берліні та Вашингтоні було почуто і — головне — враховано голос України»
В Україні триває війна на сході, й це є головним викликом для суспільства. На тлі певних позитивних кроків 2017-й запам’ятався, зокрема, «безвізом», частковим покращанням соціально-економічного рівня життя, успіхами на спортивній та культурній аренах; саме антитерористична операція та порушення прав людей в окупованому Криму стали в році, що минає, «маркерами» відчуття того, на яке майбутнє для країни спрямована політична та інтелектуальна еліти.
Традиційно ось уже понад 10 років «День» пропонує нашим читачам разом із нами підбити підсумки року, що минув, і дивитися в наступний. Експерти «Дня» вкотре зробили зріз часу нашого, без сумніву, історичного періоду, в якому українці випробовуються не лише на міцність, а й на спроможність виправдати згадану фразу, що прописана в паспорті держави.
Отже, наприкінці року наші автори, постійні читачі, партнери та експерти відповіли на три запитання, і в такий спосіб сформували «мозаїку» життя країни за 2017-й.
Переконані, вам цікаво буде з ними ознайомитися.
1. Чим рік, що минає, став для вас особливим?
2. Кого вважаєте героєм і антигероєм-2017?
3. 2017-го наша редакція відзначила 15-річчя Бібліотеки «Дня». Яку саме книгу з нашої Бібліотеки Ви б могли відзначити й рекомендувати іншим?
Альона ГЕТЬМАНЧУК, директор Центру «Нова Європа»:
1. Для мене особисто цей рік став роком вимушеного прощання з проектом, який я разом з командою професійних експертів та менеджерів розвивали впродовж останніх восьми років. Ідеться про аналітичний центр під назвою Інститут світової політики. Натомість, ми, команда відома з Інституту світової політики, отримали можливість розвивати новий, незалежний аналітичний центр, який спеціалізується на темі зовнішньої політики та безпеки — Центр «Нова Європа». А разом із цим — нові можливості та новий драйв. Ми переконані, що ситуація, яка склалася на сьогодні в Україні — багато експертів, але вкрай мало експертизи, — не відповідає тим викликам і завданням, які стоять перед нашою державою, зокрема у сфері зовнішньої політики. Серед наших пріоритетів — посилення ефективності зовнішньої та безпекової політики України, Нам дуже важливо, щоб не лише в Україні чули і брали до уваги голос Брюсселя, Берліна, Вашингтона, але щоб і в Брюсселі, Берліні та Вашингтоні було почуто і — головне — враховано голос України під час прийняття тих чи інших рішень, які стосуються майбутнього Європи.
2. Коли ж говорити про сферу моєї компетенції — зовнішню політику, то героєм цього року вважаю колишнього литовського двічі прем’єра, а нині депутата литовського сейму Андрюса Кубілюса, ініціатора так званого нового європейського плану для України (у народі — «плану Маршалла»). Та відданість справі України і якась непохитна віра в Україну — це те, що сьогодні бракує навіть багатьом українським діячам, не кажучи вже про міжнародних. Адже, невтомно мандруючи столицями світу заради коштів на втілення цього прогресивного плану в Україні, цей литовець промотує не тільки модернізацію нашої країни, він промотує віру в Україну. Його колеги, литовські депутати, інколи в неформальних розмовах жартують: «Таке враження, що для Кубілюса не існує наразі інших країн у світі, крім України». Українські урядовці та політики мають посилити український фланг політика: забезпечити позитивну відповідь не лише на запитання, чи готовий Захід надати Україні «Маршалл план», а й позитивну відповідь на запитання, чи готова Україна прийняти «Маршалл план». Передусім інституційно.
Антигероєм маю назвати генерального секретаря Ради Європи Турберна Ягланда. Він, як і Кубілюс, також продемонстрував неймовірне завзяття. Тільки це завзяття спрямоване було на повернення голосу російської делегації до ПАРЄ (Парламентської Асамблеї Ради Європи) під час січневої сесії 2018 року. Колишній прем’єр-міністр Норвегії робив, здається, все можливе, аби допомогти Росії закріпити серед країн-членів Ради Європи переконання, що для того, аби санкції були зняті, непотрібно виконувати умови: досить лише вдатися до шантажу. Він, на мою думку, своєю політикою задобрювання Росії серйозно підриває довіру та репутацію Ради Європи. Рада Європи не повинна стати трофеєм Росії. Саме під такою назвою півсотні європейських інтелектуалів звернулися до країн-членів Ради Європи з тим, щоби не допустити повернення голосу російської делегації до виконання Росією відповідних резолюцій цієї організації.
3. «Сила м’якого знака». Ситуація, в якій наша країна опинилася сьогодні у зв’язку з агресією Росії, — великою мірою наслідок, можливо, наймасштабнішої рейдерської атаки на історію (даруйте за тавтологію). Я маю на увазі рейдерську атаку Росії на історію України. Параноїдальну прив’язку історичного наративу Кремля до Києва «як матери городов русских», хоч насправді — і тут, власне, дається взнаки сила того самого «м’якого знака» — йшлося про «мать городов русских». Ця книга «Дня» вчить пишатися своєю історією. А пишатися своєю історією — це перший крок до того, щоб бути впевненим у майбутньому. Особливо актуальною стає ця книга на тлі нинішніх потуг формування ефективної історичної політики. Політики, яка справді працювала б на порозуміння в самій країні та у відносинах з ключовими партнерами, а не на розбрат.
