Якщо ми вирішимо всі проблеми світу, але провалимо вирішення освітніх проблем, наші діти зруйнують те, що ми їм заповіли.
Томас Джефферсон, 3-й президент США, один з авторів Декларації незалежності США

Анатолій Казанський: геніальність як норма

22 квітня художнику минуло б 63 роки...
20 квітня, 2012 - 00:00
МАЛЮНКИ АНАТОЛІЯ КАЗАНСЬКОГО / З АРХІВУ "ДНЯ", 1997 р.

Познайомитися з його малюнками мені випало ще в університеті. Під час одного зі своїх візитів головний редактор «Дня» Лариса Івшина привезла до Острозької академії альбом карикатур Анатолія Казанського. Зображення були надзвичайно живі й водночас — наче зі шлейфом історії, що я одразу навіть не зрозуміла: автора цих карикатур нам зараз представлять під час зустрічі, чи у «Дні» відкрили маловідомого, але легендарного художника, чиє ім’я вже стало історією. Виявилося, що друге, хоча на той час з дня смерті Анатолія Казанського ще не минуло й десятиліття.

Фактично він прожив усього сорок дев’ять років, однак, встиг створити не на одне десятиліття вперед... Його гострі, спостережливі, іронічні, досі актуальні малюнки-метафори залишаються золотим фондом не лише «Дня», а й усього суспільства. І щоразу, коли ми переглядаємо вже потерті часом листки з роботами карикатуриста, дивуємося їх пророчому потенціалу.

— Анатолій Казанський належить до тих людей, яких мені не вистачає. Його цінність, особлива виразність його особистості не тьмяніє з роками. Адже Анатолій — не лише геніальний карикатурист, але, крім всього іншого, мислитель, прогнозист, філософ. На розгадування деяких його малюнків у мене пішло немало часу, — говорить головний редактор «Дня» Лариса ІВШИНА. — Знайомство з ним — було одним з моїх найбільших здобутків, коли я прийшла в газету «День». Воно відбувалося за складних для мене обставин, у газеті на той час була непроста ситуація. Анатолія активно закликали піти з «Дня», і він планував йти — адже йшла вся команда, з якою він працював, а ми з ним практично не були знайомі. Але він все ж таки повернувся. І я подумала: я зможу вистояти... Хоча він пафосних слів мені не говорив, і я йому... Лише одного разу він мені написав листівку, яка у мене зберігається. А ще є книга Антуана де Сент-Екзюпері, яку він читав, роблячи позначки олівцем — він завжди писав саме олівцем — на полях. Цю книгу читала Клара Пилипівна Ґудзик, а потім вона дісталася мені у спадщину. Ці великі люди — Анатолій Казанський, Клара Ґудзик і Джеймс Мейс — це навіть не скарб газети «День» (нагадаємо, на їхню честь цього року ми випустили поштові марки. — Авт.), це величезна цінність для всього живого у країні. А взагалі філософ у газеті — тонкий, пристрасний, динамічний і з таким неймовірним почуттям гумору — це справді велика насолода. А в Анатолієві жили водночас гостра насмішкуватість, багато філософії, доброзичливості, ущипливості. Його малюнки були часто трагікомічними, часто комітрагічними, але ніколи — плоскими.

Анатолій Казанський працював у «Дні» лише два роки — з 1996 до 1998-го. Як згадує публіцист Костянтин РИЛЬОВ, «коли Анатолій опинився у «Дні», у нього вже був власний багаж оригінальних ідей, сюжетів та персонажів. Це допомогло йому витримати стрімкий темп газетного конвеєра. Деяких героїв він використав зі своїх геніальних «сюрів» для карикатур. І навпаки, карикатури, створені з новинних приводів, з моментальних імпульсів дотепності, поповнювали колекцію персонажів його глобальних сюрреалістичних полотен. Так у творчості Казанського принципи «щоденності» об’єднався з законами «вічного мистецтва».

А ще Анатолій Казанський малював комікси, зокрема, на тему редакційного життя.

— Пам’ятаю, як в одному з таких коміксів, була газета «Пень», — згадує Лариса Івшина. — Я була молодим редактором, а «День» на той час тільки утверджувався, і мені хотілося, щоб люди повірили у його цінність, у необхідність навіть у час розрухи такої газети, у потребу такої високої планки... І тут раптом — газета «Пень». І подумалося: може, мені образитися? А потім через ці жарти і комікси почала проступати його величезна відданість газеті, яку він відчув, зрозумів і підтримав своїм талантом. І продовжує підтримувати. У своїй передмові до альбому карикатур Анатолія Казанського я написала , що наявність смаку — це наявність совісті. Смак як і стиль — це те, що становить суть людської індивідуальності, а індивідуальність — це завжди наявність совісті. Це той етичний камертон, який був у людини всередині і який міг би й не проявитися, якби не тонка лінія. Така тонка й така сильна, як в Анатолія Казанського...

Художник справді поступово виробив свою техніку, яку умовно можна назвати технікою тонкої лінії. Вона дозволила йому на одному аркуші формату A4 зображати до кількох десятків образів, пов’язаних в єдину смислову систему. І розташовувалися вони напрочуд гармонійно. Тут Казанському допомогло його просторове мислення в минулому професійного архітектора.

І хоча він надто рано пішов з життя, його мистецтво, спосіб мислення веде за собою інших. За словами карикатуриста Ігоря ЛУК’ЯНЧЕНКА, саме малюнки Анатолія Казанського слугували йому за яскравий приклад:

— Це один із найвизначніших карикатуристів за весь період існування жанру. У його роботах превалює потужна філософська графіка. А закладені ідеї настільки міцні, що, можливо, карикатуриста такого рівня більше і не буде. Синергетика техніки малюнку і смислового навантаження, підводні філософські камені, об які розбиваються крихкі човни стереотипів і догм, самодостатні графічні світи зі своїми законами існування, сплетіння смішного і екзистенціального, парадокс, як інструмент для інтелектуального препарування дійсності, геніальність як норма — все це Казанський.

Про карикатуриста розповідали, що він був людиною, наділеною талантом «жити захлинаючись», — у дружбі, коханні, творчості. Тому так хочеться, щоб енергетика, акумульована у роботах цього художника, стала надбанням всіх без винятку.

— Було б неправильно говорити, що він належить лише «Дню», де по-справжньому оформилися його талант і його геній і де Казанський став одним з моральних лідерів колективу. Його любили й цінували, але не заздрили, тому що Анатолій був патологічним трудягою, якому доля накреслила прожити життя, ні на секунду не відриваючись від справи. Здавалося, що він завжди думав якимись своїми особливими образами, незвичними для всіх інших категоріями й досягав досконалості за допомогою абстракцій, які лише через роки дозволяли розгледіти конкретику, що міститься в них. Люди такого масштабу мають належати всій країні й навіть усьому людству, — переконаний журналіст «Дня» Віталій КНЯЖАНСЬКИЙ. — Наче яскрава зірка пролетівши над нашою планетою, він залишив на Землі такий слід, таку глибоку художню й публіцистичну борозну, яка дедалі більше виглядатиме ще й однією з найцінніших наших доріг. Як і інші генії, він відрізнявся від нас, звичайних людей, і навіть від високих талантів тим, що міг бачити майбутнє. Вдивіться в його роботи, які й сьогодні мало не через день з’являються на шпальтах «Дня». Від нього не сховалися ні наші сьогоднішні кризи, ні зльоти, ні падіння, через які пройшло українське суспільство після того, як художник трагічно пішов з життя, ні технічний прогрес, ні економічна стагнація. Він знав про наші (без нього) тривоги, зради й розчарування. Знав про хвилини щастя. Вірив, що любов узагалі й любов до України переможуть усі незгоди...

 

 

Вікторія СКУБА, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ